Соло для Соломії

Лис Володимир Савович

– Не лярва? – Геник непідробно здивувався. – А хто ж?

– Ця дівка просила мене порятувати її. А як я можу порятувати, скажи на милість, якщо вона й не курва, не німецька підстилка? Чим проти цього бугая?

– Тоді чому прийшла?

– Захопив на базарі, там багато було сьогодні таких сільських роззяв, як ця. А може, деінде злапав. Ой, Боже мій, що за світ…

Галина сердито грюкнула тарілкою, взялася накидати квашених помідор і капусти, що син приніс перед тим з погреба.

– Красива? – спитав Геник.

– Не те слово, – відказала мати.

Коли вона хотіла нести ще дві тарілки з провіантом,

Геник раптом скинувся, ступив крок до матері.

– Давай, я сам віднесу. Заодно й подивлюся, що за цяця залетіла на наше сідало.

У кімнаті Геник чемно привітався:

– Ґутен таґ, гер Катценберґер. [36]

І до гості:

– Доброго дня, пані.

– Доброго дня, – прошелестіла Соломійка.

– О, Гєнік, – зрадів Ганс-Йоахім. – Віпєш? Как ієто по-вашім? За компанія…

36

Доброго дня, пане Катценберґер (нім.).

– Чому б і не випити, гер Ганс-Йоахім, – вдавано весело мовив Геник.

Ганс-Йоахім налив йому й собі. Підняли чарки, навіть Соломійка.

– Прозіт!

– Прозіт, гер Катценберґер! Ваше здоровля, пані.

Вони випили й закусили, господар кімнати навіть дістав з тумбочки третю виделку. А тоді Геник спитав:

– Ви дозволите, пане Ганс, познайомитися з вашою чудовою гостею?

– Познайо… мітса? О, я, я! [37] – Ганс-Йоахім закивав головою. – Я знайт етот слово… Познайомітса? О, я… Гер Генік і фройляйн [38] Саломея – любоф… Как ето? С первій глаз?

37

Так (нім.).

38

Німецьке звертання до дівчини.

Він погрозив пальцем Генику, а потім Соломійці. Видно було, що вже трохи захмелів.

– Відповідайте, тільки швидко, – сказав Геник. – Вас звати Саломея?

– Ні. Соломія.

– Як ви сюди потрапили?

– Я… Довго розказувати… Я хотіла… визволити подругу… Він думав, що вона жидівка.

– А вона?…

– З нашого села. Тоді він… він сказав, що коли піду з ним, тоді відпустить неї.

– Он як?

Геник налив Гансу-Йоахімові й собі. Обоє випили, тільки тепер і Геник залпом. А тоді сказав, що мусить їх покинути. Щасливо, гер Ганс, пані Соломія.

У коридорі він глибоко видихнув, притулився спиною до стіни. У кухні ж сказав матері:

– Виявляється, у цьому задрипаному, забутому Богом містечку є благородні люди. Мало того, здатні пожертвувати собою заради іншого. Ну, не в містечку, але це не міняє суті.

– Отже, вона тобі сподобалася?

– Як ти кажеш, люба мамахен, не те слово. Не те речення і навіть не той абзац. Господи, та вона не тільки вродлива дівчина, а справжня людина! З двох великих літер – латиницею і кирилицею.

– Ти навіть тут лишаєшся філологом, Генику, – констатувала мати.

І вже тривожно:

– Що

ти задумав? Що ти задумав?! Я ж бачу – задумав. Не смій нічого робити. У нього зброя. Ти чув, що ми за квартирантів з цього клятого вермахту відповідаємо головою? Обіцяєш?

– Я ще думаю, чи можна щось зробити, – Геник опустився на стілець. – Твій недовчений філолог шкодує, що він філологічна тютя, яка навіть не має завалящого пістолета.

– Я приготую їм каву, – сказала мати.

А в кімнаті, де сиділи двоє інших, Соломійка думала про те, аби швидше скінчилася ця наруга. Хай будь що буде, аби швидше. Неї не порятує ні ця жінка, ні цей худорлявий молодик з довгими тонкими пальцями і виразними карими очима, мабуть, її син. Проти страшної ворожої сили… що вона може зробити, проста дівчина, котрій всього лише перед Другою Пречистою пішов сімнадцятий рік…

Тим часом Ганс-Йоахім дістав з кишені фотографію, простяг Соломійці.

– Майн тохтер Марлен. [39]

Соломійка дивилася на біляву дівчину, що, посміхаючись, мружила очі. Пишне волосся розкинулося по плечах. Здавалося, дівчина на карточці вдивляється в цей світ і втікає од нього.

– Красьївая?

– О, так, – визнала Соломійка.

Ганс-Йоахім подумав, що вони ровесниці… Може, з різницею у рік-два.

Навіщо він показав фотографію Марлен? Адже тепер він не зможе… не зможе…

39

Моя дочка Марлен (нім.).

Думки плуталися в голові. Нехай. Він знайде собі іншу, може, й не таку вродливу, але… Все ж ця дівчина гідна співчуття й благородного жесту переможця. Арійця.

Ганс-Йоахім підвівся. Хміль розбирав його, він став пригадувати російські слова.

– Я отпускайт фройляйн Саломея… Отпускайт фас…

Соломійка не вірила своєму щастю. Звелася на ноги. У цей час двері відчинилися, і зайшов Геник з тацею в руках, на якій стояли дві чашки з кавою.

– О, єщьо віпьєм кофе, – сказав Ганс-Йоахім й опустився на стілець.

Геник поставив тацю на стіл, випростався і раптом блискавично дістав з кишені молотка і вдарив німця по голові. Той скрикнув, захрипів, дико водячи очима. Геник схопив автомата, який стояв біля стола, і вдарив ним. Ганс-Йоахім впав на стіл.

– Ви вільні, – сказав Геник Соломії.

Дівчину била пропасниця.

– В-він… Він… хотів мене відпустити, – сказала Соломійка.

– Он як?

Вбігла мати Геника і дико закричала, побачивши квартиранта з пробитою головою.

– Що ти наробив, Генику?

– Те, що мав, – на диво спокійно сказав син, і раптом його вирвало. Блював на підлогу, на свої штани й штани німця. Його аж скручувало всього.

Соломійка стояла наче мертва. Здавалося, не б’ється і її серце.

Мати отямилася першою. Закричала і тицьнула рукою:

– Це вона, вона вбила німця. Так і скажемо.

– Мамо…

Геник закашлявся. Весь теж трусився.

– Не змушуй мене зневажати тебе, мамо… Хай вона іде.

– А ми?

– А ми малі були і голі, – сказав Геник. – Ми щось придумаємо. Головне тепер дочекатися вечора. Тоді десь його подінемо. – І до Соломійки: – Тебе з ним хтось бачив?