Соляріс. Едем.
Шрифт:
— Цілком нормальна цивілізація, — долинув до них Фізиків голос із глибини тунелю. — Правда ж?
— Весь час то перельоти, то недольоти, — промимрив Інженер.
Координатор його не почув, бо повітря вило без упину, фонтани піску бризкали навсібіч, проте до ракети не наближалися. Інженер і Координатор, занурені по плечі в грунт, постояли так кілька довгих хвилин, однак нічого не змінилося. Громові перекоти на обрії злилися в один протяжний, басовитий, майже незмінний гуркіт, але вибухів більше не було
— Принесіть бінокль! — гукнув Координатор у тунель.
Через хвилину він уже тримав бінокль у руках. Нічого не казав Інженерові, тільки щораз дужче дивувався. Спершу він думав, що артилерія тільки пристрілюється, але снаряди весь час лягали на однаковій відстані. Він водив біноклем довкола й бачив з усіх боків фонтани вибухів — то ближче, то далі, однак жоден із них не наблизився до ракети навіть на двісті метрів.
— Ну що там?! Не атомні, га?! — долинув до нього приглушений крик із тунелю.
— Ні! Спокійно! — відповів він, напружуючи голос. Інженер нахилився майже до самого вуха;
— Бачиш? Весь час промахи!!
— Бачу!!
— Нас оточують з усіх боків!!!
Координатор знову кивнув головою. Тепер Інженер розглядав у бінокль передпілля.
Ось-ось мало зійти сонце. Небо, бліде, наче вимите, наливалося водянистою блакиттю. На рівнині ніщо не ворушилося, крім плюмажів попадань, які кущистим кільцем, що миттю розсипалося й відразу ж виникало знову, ніби химерний миготливий живопліт, оточували ракету і пагорб, у якому вона стирчала.
Координатор раптом відважився і виповз із тунелю, трьома стрибками опинився на вершині пагорба й, упавши ниць, глянув у протилежний від тунелю бік. Картина була така сама: видовжена дуга попадань виростала кущами димучих вибухів.
Хтось гучно гепнувся поруч нього на висохлий грунт. Це був Інженер. Вони лежали бік у бік, спостерігаючи за тим, що діялося довкола, і вже майже не чули невпинного грому, який накочувався залізними хвилями з боку обрію, іноді немовби віддаляючись — звук відносило вітром, котрий розбудили перші промені сонця.
— Це зовсім не промахи! — крикнув Інженер.
— А що?!
— Не знаю. Почекаємо…
— Вертаймось у ракету!
Вони збігли схилом униз; хоч снаряди й не падали близько, однак бігти під супровід їхнього пронизливого виття й свисту було не дуже приємно. Один за одним вони зістрибнути в тунель і, залишивши в ньому автомат, самі подалися всередину корабля, покликавши з собою товаришів. До бібліотеки, куди вони увійшли, гуркіт долинав слабо, навіть здригання грунту майже не відчувалося.
— Як це зрозуміти? Вони хочуть так нас і тримати? Заморити голодом? — здивовано
— Чорти їх батька знають. Я дуже хотів би побачити зблизька такий снаряд, — сказав Інженер. — Якщо вони зроблять перерву, варто було б збігати.
— Автомат збігає, — холодно відповів Координатор.
— Автомат?! — майже простогнав Кібернетик.
— Нічого з ним не станеться, не бійся.
Вони відчули дуже слабке, але все ж не таке, як раніше, здригання корпусу й перезирнулися.
— Влучили! — крикнув Хімік, підхоплюючись із місця.
— Переносять вогонь?.. — засумнівався Координатор і метнувся у тунель.
Нагорі нічого начебто не змінилося. Обрій ревів, як і до цього, але під кормою ракети на освітленому сонцем піску лежало щось чорне, розбризкане, наче тут щойно лопнув мішок зі шротом. Координатор намагався знайти місце, де дивний снаряд розбився об обшивку, однак на кераміті не було аніякісінького сліду. Перш ніж ті, що стояли позаду, встигли його затримати, він бігцем кинувся до корми й почав обома руками запихати в порожній футляр від бінокля осколки. Вони були ще теплі.
Координатор повернувся зі здобиччю, і всі зразу накинулися на нього, а найголосніше Хімік:
— Ти збожеволів! Що, як воно радіоактивне?!
Усі бігцем вернулися до бібліотеки. Виявилося, що осколки не радіоактивні. Лічильник імпульсів, який вони піднесли до них, мовчав. Вигляд в осколків був незвичайний: ані сліду броні чи якоїсь іншої товстої оболонки снаряда — просто безліч надзвичайно дрібних грудочок, які розсипаються у пальцях на грубозернисті металеві ошурки з маслянистим полиском.
Фізик подивився на ці ошурки крізь лупу, звів брови, вийняв із шафи мікроскоп, глянув і скрикнув.
— Ну? Що там таке? — Товариші трохи не силою відтягли його від окуляра мікроскопа.
— Вони посилають нам годинники… — ослаблим голосом сказав Хімік, відірвавши око від мікроскопа.
В полі зору лежали розсипані спіралями й ланцюжками десятки й сотні маленьких трубок, ексцентриків, пружинок, погнутих осей. Усі по черзі пересували столик мікроскопа, сипали під об’єктив нові проби й весь час бачили те саме.
— Що ж це може бути? — вигукнув Інженер.
Фізик з розкуйовдженим волоссям бігав по бібліотеці, зупинявся, дивився на товаришів невидющими очима й знову зривався з місця.
— Якийсь нечувано складний механізм— просто щось страхітливе. Тут, — Інженер зважив на долоні жменю металевого пороху, — мабуть, мільярди, якщо не більйони цих триклятих коліщаток!! Ходімо нагору, — несподівано відважився він, — побачимо, що там діється.
Канонада тривала без будь-яких змін. Із того моменту, як автомат заступив на пост, він нарахував тисячу сто дев’ять вибухів.