Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
— Але ви провісник, справжній пророк, так говорила Алтея. Чому ви не знаєте, про що говорить пророцтво, якщо воно існує?
Натан оцінююче подивився на нього блакитними очима.
— Постарайтеся зрозуміти те, що я скажу. Небагато людей можуть вловити це. Можливо, це допоможе вам впоратися з горем, тому що саме тут Алтея знайшла себе.
Фрідріх кивнув:
— Розповідайте.
— Пророцтво і вільний вибір існують спільно. Вони існують в протилежності. Але вони взаємопов'язані. Пророцтво — це магія. Все магічне потребує
— Але це безглуздо. Вони знищують один одного.
— Зовсім ні, — сказав Натан, хитро посміхнувшись. — Вони взаємозалежні і протилежні. Як магія Приросту і магія Збитку. Кожна служить для того, щоб урівноважити іншу. Творіння і руйнування, життя і смерть. Щоб функціонувати, магії потрібен баланс. Пророцтво існує завдяки існуванню своєї протилежності — вільної волі.
— Ви — пророк, і самі говорите мені про існування вільного вибору, який позбавляє пророцтва сенсу?
— Хіба смерть позбавляє життя сенсу? Навпаки, вона виділяє сенс і таким чином створює з життя цінність.
Фрідріх мовчав. Все почуте здавалося йому нісенітницею, яку було важко прийняти. А крім того, для нього нічого не змінилося. Смерть забрала дорогоцінне життя Алтеї. Її життя — ось єдина цінність. Біль охопила його, поглинувши всі інші почуття. Попереду була тільки порожнеча.
— Я прийшов з іншої причини, — тихо сказав чарівник Рал. — Я повинен закликати вас, щоб ви теж взяли участь у цій боротьбі.
Фрідріх зовсім знесилів і більше не міг стояти. Він опустився на землю біля могили Алтеї.
— Ви помилилися, я не той, хто вам потрібен.
— Ви знаєте, де лорд Рал?
Фрідріх підняв голову, мружачись від яскравого сонця:
— Лорд Рал?
— Так. Лорд Рал. Ви — житель Д'хари, ви повинні це відчувати.
— Здається, я відчуваю цей зв'язок. — Фрідріх махнув на південь. — Він там. Але зв'язок слабкий. Він, напевно, далеко. Набагато далі, ніж зазвичай.
— Правильно, — сказав Натан. — Він у Старому світі. Ви повинні відправитися до нього.
— У мене немає грошей на подорож, — огризнувся Фрідріх.
Це була найпростіша причина для відмови. Натан кинув шкіряний мішечок, який з глухим дзвоном впав на землю поруч із Фрідріхом.
— Я знаю. Я ж пророк, ви пам'ятаєте? Тут більше, ніж у вас вкрали.
Фрідріх зважив мішечок на долоні. Він дійсно був важким.
— Звідки це?
— З палацу. Вам належить державна справа, і Д'хара забезпечує вас грошима на витрати.
Фрідріх похитав головою:
— Спасибі за те, що прийшли, спасибі за співчуття. Але я не той, хто вам потрібен. Знайдіть іншого.
— Повинні йти саме ви. Алтея знала це. Вона повинна була залишити вам лист, в якому сказала, що ви вступаєте в гру. Вона повинна була попросити вас не відмовлятися, коли покличуть. Ви потрібні лордові Ралу. Я закликаю вас.
— Ви знаєте про лист? —
— Це одне з небагатьох знань, якими я володію в цій справі. З книг я знаю, що повинні відправитися саме ви. Але ви повинні відправитися з власної волі. Я закликаю вас зробити вибір.
Фрідріх похитав головою, на цей раз з ще більшим переконанням.
— Я не можу зробити це. Ви не розумієте. Я боюся, що мені вже все одно.
Натан витягнув з складок плаща і простягнув Фрідріху предмет. Фрідріх побачив, що це маленька книга.
— Візьміть її! — У голосі чарівника зазвучали владні нотки.
Фрідріх взяв книгу, пробіг пальцями по старовинній шкіряній палітурці, подивився на назву, обрамлену золотим листям. На обкладинці було два слова, зовсім незнайомих Фрідріху.
— Ця книга була написана під час великої війни, тисячі років тому, — сказав Натан. — Я тільки недавно знайшов її в Народному Палаці, після відчайдушних пошуків серед тисяч томів. Виявивши її, я одразу поспішив сюди. У мене не було часу перевести її, я навіть не знаю, що в ній написано.
— Вона на якійсь незнайомій мені мові.
Натан кивнув:
— Це древнєд'харіанська мова. Я допомагав Річарду вчити її.
— Річарду?
— Лорду Ралу.
Тон, яким чарівник вимовив це ім'я, змусив Фрідріха похолодіти.
— Якщо ви не читали її, то звідки знаєте, що це та сама книга?
— За назвою.
Фрідріх провів пальцями по таємничих словах. Позолота добре збереглася.
— Можу я запитати, як називається книга?
— «Стовпи Творіння».
41
Обі відкрив очі, але це чомусь не допомогло — він як і раніше нічого не бачив. Його охопив страх. Він лежав горілиць, відчуваючи спиною щось схоже на грубий холодний камінь. І було повною загадкою, де він знаходиться і як тут опинився. Найпершим почуттям став страх, що він осліп. Тремтячи з голови до п'ят, Обі моргнув, намагаючись сфокусувати погляд, але так нічого і не побачив.
Прийшов новий страх, набагато гірше першого, що викликав паніку — він, Обі, напевно, знову в тому загоні.
Він боявся поворухнутися і утвердитися у своїх підозрах. Він не знав, як вони зуміли, але ці три жінки — дві жахливі чаклунки і його божевільна мати — якимось чином замкнули Обі в його темній дитячій в'язниці. Вони, напевно, замислили свої підступи, лежачи в могилах, і, поки він спав, раптово напали на нього.
Дивно навіть, що, паралізований жахом, він здатний розсудливо мислити…
Почувся шум. Обі повернув голову на звук і помітив рух. Сфокусувавши погляд, він зрозумів, що навколо просто темна кімната, а ніяка не загородка. Його охопило величезне полегшення, а слідом прийшла досада. Про що він думав?.. Він, Обі Рал… Він же невразливий. Як про це можна було забути?!