Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Том повернувся і змахнув ножем. З небувалою швидкістю клинок пролетів через площадку і встромився в щось темне біля однієї з упалих колон.
Річард, Том, Келен і Морд-Сіт кинулися туди. Дженнсен побігла слідом за ними. На її чимале здивування, ніж пронизав шкіряний мішечок — якраз по центру. Мішечок тримала рука, що стирчала з-під величезного уламка впалої колони.
— Будь ласка, допоможіть мені вибратися, — донеслося звідти. — Я заплачу. Я можу заплатити. У мене є власні гроші.
Це був
Том витягнув ножа, підняв шкіряний гаманець і підкинув його в повітря.
— Фрідріх! — Закричав він. — Фрідріх! Це твій?
Дженнсен в черговий раз здивувалася. Це дійсно був день несподіванок. Фрідріх, чоловік Алтеї, виліз з фургона і поспішив до них.
— Це мій, — промовив він. А потім заглянув під скелю: — Гей, у тебе ж є й ще.
Через мить рука стала викидати назовні все нові і нові шкіряні і ганчіркові гаманці.
— Ось, візьміть всі мої гроші. Допоможіть мені вибратися.
— Не думаю, що зможу підняти скелю, — сказав Фрідріх. — Особливо для того, щоб допомогти людині, виній у смерті моєї дружини.
— Алтея загинула? — З жахом запитала Дженнсен.
— Так. Сонце пішло з мого життя.
— Мені дуже шкода, — прошепотіла дівчина. — Вона була гарна жінка.
Фрідріх сумно посміхнувся:
— Так, була. — Він дістав їх кишені маленький гладкий камінь. — Але вона залишила це, і воно приносить мені радість.
— Невже і в тебе такий? — Дивуючись, спитав Том. Він порився в кишені і щось витягнув. Потім розкрив долоню, і всі побачили маленький гладкий камінчик. — Я теж ношу з собою камінь на щастя. Він завжди при мені і приносить удачу.
Фрідріх підозріло подивився на нього, а потім розсміявся.
— Я не можу дихати. Будь ласка, камінь давить. Випустіть мене.
Річард виставив руку в напрямку до уламку колони. Пролунав скреготливий звук, і під каменю з'явилася блискаюча дужка. Чарівник нагнувся і, потягнувши за перев'язь, витягнув його повністю. Витер пил, надів перев'язь і закріпив на стегні піхви. Величний меч був зброєю, гідною лорда Рала.
Дженнсен побачила блискучий напис на руків'ї: «ІСТИНА».
— Коли ти зустрівся лицем до лиця з солдатами, у тебе не було навіть меча, — сказала Дженнсен. — Думаю, твоє чарівництво — захист покраще.
Річард посміхнувся і похитав головою:
— Мої здібності допомагають там, де є необхідність і лють. Коли вкрали Келен, у мене було і те й інше.
Він зняв долоню з руків'я, щоб Дженнсен змогла ще раз побачити написане золотими літерами слово.
— А ця зброя завжди напоготові.
— А звідки ти дізнався, де ми? — Запитала Дженнсен. —
Річард полірував великим пальцем золочене слово на руків'ї:
— Мені розповів дід. Король Обі вкраде меч, коли, скориставшись допомогою Володаря пекла, викраде Келен. Цей меч особливий. У мене з ним зв'язок. Я завжди відчуваю, де він. Безсумнівно, Володар напоумив Обі прихопити його, щоб заманити мене сюди.
— Будь ласка, я не можу дихати, — волав Оба.
— Твій дід? — Запитала Дженнсен, не звертаючи уваги на стогони і благання Оби. — Ти говориш про чарівника Зорандера?
Лице Річарда освітила ніжна посмішка.
— Значить, ти зустрічалася з Зеддом. Він просто чудо, чи не так?
— Він намагався вбити мене, — пробурмотіла Дженнсен.
— Зедд? — Річард посміхнувся. — Зедд нікому не заподіє шкоди!
— Це він-то не заподіє шкоди?
Морд-Сіт тицьнула Дженнсен червоним прутом, закріпленим на зап'ясті.
— Що ти робиш? — Обурилася Дженнсен. — Припини!
— Ейдж тобі ні про що не говорить?
— Не більше, ніж ейдж Ніди, — насупилася Дженнсен.
Кара задерла брову:
— Ти зустрічалася з Нідою? І вона ще ходить по землі. Я вражена.
— У неї ж імунітет до магії, — зауважив Річард. — Тому ейджі не діють.
Кара, хитро посміхаючись, подивилася на Келен.
— Як ти гадаєш, про що я думаю? — Запитала Келен.
— Можливо, вона допоможе нам вирішити одну маленьку проблему, — вимовила Кара. Здавалося, її розпирало від пустощів.
— Гадаю, ти хочеш, щоб вона теж доторкнулася? — З сумною усмішкою вимовив Річард.
— Ну, хтось же повинен це зробити, — ніби захищаючись, вимовила Кара. — Хіба ти хочеш, щоб це знову була я?
— Ні!
— Про що це ви говорите? — Запитала Дженнсен.
— У нас нагальна проблема, — відповів Річард. — І потрібна твоя допомога. Думаю, тут потрібен особливий талант, щоб розплутати такий складний вузол.
— Так? Значить, ти хочеш, щоб я пішла з вами?
— Якщо ти хочеш, — вимовила Келен. Вона притулилася до Річарду, ніби з останніх сил.
— Том, — покликав Рал. — Можемо ми…
— Ну, звичайно, ідіть же сюди! — Відповів Том, кинувшись вперед, щоб подати Келен руку. — У мене в фургоні є чудові ковдри, і там можна чудово відпочити. Запитайте у Дженнсен, вона підтвердить. Я відвезу вас додому найкоротшою дорогою.
— Будемо тобі дуже вдячні, — подякував Річард. — Починає сутеніти. Краще залишитися тут і переночувати, а зі світанком вирушимо в дорогу. Будемо сподіватися, що встигнемо до спеки.
— Думаю, всім захочеться виявитися всередині, разом з Матір'ю-сповідницею, — прошепотів Том на вухо Дженнсен. — Якщо ти нічого не маєш проти, можеш влаштуватися поруч зі мною на передку.