Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

Москалець Костянтин

* * *

веселих свят — ідуть рубінові дощі у пальцях кришаться на статуї золоті гіпсові у грудневих парках заснованих павуками — священими що в них ми навчилися хресту-любові веселих свят робота радісна паде багатий дощ на слух звіряє серця і повноцінність тютюну старі фламандці підвечерюють плодами кам'яними ти за ними ідеш відлунений дозвіллям коли й вино — не гріх коли і гріх — вино

* * *

Я ще раз вип'ю крижаного чаю дослухаю себе і вимкну маг поему

Чубая перечитаю передивлюсь колекцію комах липнева злива виліпить на сході худеньку постать дівчинки-жони чай закінчився а Грицько в труні і пісенька остання — про Чорнобиль і тільки ти лишилася мені та ще комахи із уважними очима що розглядають шрами на чолі а потім пересмикують плечима

НЕВОЛЯ

на синій сосні на тонкім гіллі збудовано дім бурштиновий живе в ньому гадина — тільки й того роду дзигарика має у вікно ззирає з синьої сосни з тонкої гіллі тільки й того броду тільки й того сліду що гадина піде прийде піде

* * *

Нічого не знаю нікого не знаю ніколи не живу а як живу — то крадькома від самого себе котрий все одно не живе тільки обсервує і свідчить потім і свідчення ці — зрада я сам зраджую себе — більше нічого і нікого ніколи немає осені і літа немає ніколи одна тільки ніч ніч буднів і свят одна тільки ніч а потім кажуть буде смерть смерть буде кажуть потім а ніч тільки одна і всі сплять навіть колишні друзі сплять навіть нинішні вороги яких собі погано уявляєш попри їхню невідчепну реальність задихаюся від дощу слухаю музику дуже багато дощу дуже багато музики споконвічний чай споконвічна цигарка ніби ніколи уже закінчилося ніби мертві палять Господи хоч би я вже прозрів Господи хоч би я вже отямився Господи скільки ще можна подорожувати прати єдину сорочку сушити її своїм тілом скільки ще можна читати писати співати к о л и ніч все одно одна ніч і не більше коли пси і ті знаходять таких-сяких господарів коли блудний син — і той повернувся зрештою я — блудний син? а докази? адже я не хочу повертатися і жерти м'ясо адже я не хочу заздрості свого брата адже я не хочу позувати художникові котрий нічим не кращий за мене і нічим не гірший він теж уже не живе а ту дівчинку треба проклясти і забути ні лише забути — її ім'я і очі найперше а решта забудеться саме по собі пам'ять осліпне безтямна Господи Господи хоч би я вже прозрів і до війська тебе не заберуть більше ніколи і нікуди тебе не заберуть комусь на поталу це було дуже хитре і вірне рішення: віддати мене мені назавжди на ніколи Господи хоч би я вже отямився — — — —

* * *

Летить пожовкле листя з верховин. Уже ні сну не буде, ні покути, а буде мати й буде син, якому принесли цикуту. До ранку так далеко, мов до раю. Я п'ю, і мерзну, і палаю, і знаю, що пізніше, за Дунаєм, ти знайдеш іншого мене. Люби мене, люби мене, люби, той інший молодий — він не заброда, напевно

ще не розгубив «святих небес пречисту вроду». А я ридаю у вогні, і пропадаю у свободі, і тільки ти одна мені, — а решта ночі та негоді.

* * *

Він оселився у покинутому храмі і писав. Серед ночі приходили; одних він знав з Европи, а інші… врешті, може, просто миші? Одна була приручена; відтак, читала вголос Бо Цзюй-і або Лі Бо, — він слухав неуважно, бо ті вірші були не з Трої й не горіли у вогні, який палав і ледве стримувався в ньому зусиллям волі, що дорівнює неволі; вона цього не помічала; він терпів. Зерна в довколишніх полях було доволі.

ПРОБУДЖЕННЯ

Повертається зір повертається слух повертається свідомість чиста як вранішній сніг Бог переміг я ніколи не думав що поразка може бути такою бажаною так довго очікуваною такою здійсненною може це тому що я й не вірив ніколи по-справжньому так як оце тепер уранці запалюючи нову сигарету замість свічки дістаючи новий аркуш паперу чистий ніби здобута поразка ніби повернена свідомість так-так — ніби вранішній сніг…

* * *

І чи було те літо що вимагало птахів закинувши свою патлату голову кудись у верховіття — у недосяжні руки І чи розказували двічі історію дахів?? за валом продаю моря разом з ваалом І чи журились як вінчалася земля в своїх нуртуючих соборах при ксьондзах та своєму ритуалові при нетутешніх глядачах отам — за валом голубим де списи прапори й вітрила де літо на білесеньких ослонах барвисте доміно розклало? А над червоними дахами Бог розгортає недочитаний кобзар зерна бджоли і ранку

1980

* * *

ранкове передмістя сну про тебе вертаюся до брами — і назад Бог загорта не дочитавши небо і кілька слів упало в білий сад і кілька солов'їв із інеєм на крилах течуть у гнізда втомлено мовчать неповерненна незбагненно світла і неминуча наче та печаль і сходить сонце Боже як це просто і вигорає місто до землі і вже прокинувшись усе ще чую постріл — це знак це повернулись кораблі

* * *

Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла. За живе. Не заживе, вона стримана і осяянна. Місяць пливе. Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці, нікому, в сірий цей час, у зимовий цей час, золотий… Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом — без води, без гардин, без мети.

* * *

мій друже мій вечірній ти вже сивий а я все сам — ні звір ані той бог і час уже збиратися на жнива а я отак нічого й не посіяв і ми не вдвох біжить їжак іде юнак сміється діва хитається в очах зеленогривий світ мені так гірко гірко? дивне диво у найлютіше літечко із літ