Сонячна машина

Винниченко Владимир Кирилович

I голос графа Адольфа стає строгий, притишений, як у храмi. Улазливе, виварене, мучне лице з сiрими риб'ячими очима витягається поштивим ляком. Вiн злегка перехиляється до принцеси й ще притишенiше, ще побожнiше жахається.

— Мертенс… один iз перших кандидатiв! Нехай це мiж нами, але його вже намiчено. А може, i зразу перший? Хто знає? Але подумати тiльки, та й то страшно — Король Землi! А дружина його — Королева Землi! Єдина, всемогутня, всевласна. Всi розкошi землi, всi здобутки культури, вся краса людського духу, всi оздоби, все на одне її слово… перед нею. З цим нiяка казка не зрiвняється. Королева Землi!

Що ви скажете на це, ваша свiтлосте?

Її свiтлiсть якусь мить нiчого не каже, тiльки блiда, крива посмiшка холодком пробiгає їй на устах.

— Що ж, коли це не фантазiя, то досить… iнтересно.

— Ах, так?! «Досить iнтересно»? А не досить заздрiсне? А не досить болюче, страшно й нестерпно привабливо?

— Тiльки, на жаль, ваша свiтлосте, пан президент не має дружини. Не має. I не так легко такому велетневi знайти її собi до пари. О, не так легко. Це мусить бути жiнка, що родиться раз на столiття. А хiба таких багато є на нашiй бiднiй землi? Дружина Мертенс а! Дружина найгешальнiшої людини, наймогутнiшого владаря незчисленних багатств, майбутнього Короля Землi. Легко сказати! Це ж мусить бути, дiйсно, вибра-ниця, рiвна генiєм та силою, гiдна корони всiєї землi.

Блiда, тонюсiнька посмiшка в!їдливо, як ниточки огрути, розлилась куточками уст князiвни та так i застигла. I раптом принцеса живо переводить очi на графа й пильно, з тихим, зляканим непорозумiнням вдивляється в нього.

Ага, торкнуло?

— Я не розумiю, нарештi, графе, для чого вся ця розмова?

Ах, ти не розумiєш? А чого з очей такi гострi колючки випнулись? А чого голос став такий тьмяний, стиснутий? А чого рука дрiбно-дрiбно труситься на поруччi фотеля?

Граф Адольф скромно спускає очi додолу й, замiсть вiдповiдi, тихо, обережно, в задумi каже

— Я тiльки одну таку жiнку знаю в Нiмеччинi. Одну-єдину, що гiдна бути Королевою Землi.

I знову задума лягає на зiгнуту круглу спину, на схилену, з затоками лисини голову. Тiльки очi, як два цвiркуни з дiро чок, швидко визирають з-пiд жовтих вiй i зараз же ховаються.

Принцесина рука дрiбно-дрiбно труситься. Лице заливає вiд шиї густа, гаряча хвиля й червоною плямою, як хмари з-за обрiю, суне по молочно-бiлому лицi.

— Хто ж ця жiнка? — раптом голосно i твердо питає принцеса.

Тодi граф пiдводить голову, стає на всi чотири лапи, смiливо, одверто дивиться просто в дивно блискучi очi принцеси i, змахнувши хвостом, робить останнiй рiшучий скок:

— Ви, ваша свiтлосте!

I вмить принцеса помалу, спокiйно, велично пiдводиться й показує обтягненою в чорний блискучий шовк рукою на дверi. З лиця вмент випарувала червона пляма, i воно стає моторошно блiде.

— Вибачте, графе, це… єдина вiдповiдь, яку я можу дати вам на вашi останнi слова.

Граф Адольф помалу пiдводиться й низько вклоняється.

— Занадто жорстока вiдповiдь, ваша свiтлосте. Не вiдповiдна до тих мотивiв, якi кермують мною.

— Вона заслаба, графе, супроти чої образи, яку ви вчинили менi. Коли б на мойому мiсцi був мужчина, я не певна, чи взагалi ви змогли б вийти з цiєї кiмнати. Прошу вас залишити мене i сподiваюсь…

Граф Адольф покiрно схиляє голову.

— Я корюся, ваша свiтлосiе, але прошу вибачити менi, я таки мс розумiю своєї провини й образч, про яку ваша свiтлiсть зводили згадати.

Очi принцеси раптом

дивно спалахують, стають не зеленi, а червонi, як волосся, i моторошно горять цегляно-червоними жаринами серед помертвiло-бiлого лиця. Граф не розумиє?! Вiн смiє це говорити?! Вiн не розумiє образи, яку вчиняє їй, пропонуючи шлюб iз убiйником її батька i брата, з убiиником їхнього роду, з грабiжником, з людиною, що за можливiсгь випускати їй кров по краплi вона, принцеса, готова вiддати всю свою кров по краплi?

Голос уже не тьмяний, не рiвний, не грiзно величний, а дзвiнкий, металiчне ляскливий, нестримний, бризкає розпаленими шматками слiпучої, назбираної ненавистi.

Граф Адольф твердо й чудно зустрiчає її цегляно-червонi очi.

— Я маю вашу свiтлiсть за надзвичайну людину. I тiльки через це в мене повернувся язик зробити вам цю пропозицiю. I саме через те, що знаю вчше вiдношення до пана Мертенса, що знаю всю тяжку кривду, яку вiн заподiяв вашому родовi, вам i Нiмеччинi.

— Через це ви робите?!

— Так, ваша свiтлосте, саме через це. I через те, що моя пропозицiя…

Граф Адольф озирається на дверi, робить невеличку павзу й притишує голос:

— …що моя пропозицiя, коли ваша свiтлiсть згодяться прийняти її, дає можливiсть досягти… укоханої, святої мети наших батькiв Так, так, ваша свiтлiсть, наших батькiв! Моя пропозицiя, ваша свiтлосте, дає можливiсть пройти в табiр ворога, опанувати всiма його силами зсередини, звалити його, зци-щити i в нових, перетворених формах одновити могутнiє гь кращих, вибраних. Це грандiозна iдея, ваша свiтлосте! Це… чудо, ваша свiтлосте, це… героїчний подвиг! Але якраз тому, що це чудо, героїзм i подвиг, тому я пропоную це тiльки вам. Бо тiльки ваша велика душа, ваша свiтлосте, тiльки ваш героїчний дух здатний на таку надлюдську жертву, на таку генiальну волю й на високе, мудре розумiння речей. I уявiть собi, ваша свiтлосте, тiльки на хвилину уявiть усю величнiсть, усю грандiознiсть такого подвигу! Я просто млiю вiд побожностi, ваша свiтлосте, уявляючи собi всi наслiдки такого кроку. I от це боротьба! Це… не фантастична мрiя, не романтизм, а реальна, захоплива, велетенська, героїчна боротьба! От через що, ваша свiтлосте, я насмiлився зробити вам цю пропозицiю.

I старий ягуар покiрно, смиренно, як уже впокорений, схиляє голову.

Принцеса ж Елiза, вирiвнявшись, злегка поширює очi. В них уже погасли цегляно-червонi iскри, вона з хмурим, суворим непорозумiнням обходить iз усiх бокiв обкутану покорою постать, шукаючи кiнчика запони, щоб пiдняти її й подивитися, нiяка пастка за ними ховається. Але граф Адольф щiльно-щiльно закутаний, нi однiсiнької щiлинки, нi найменшого кiнчика — покора, побожнiсть, розкриття душi до останнього, до мовчання.

Пришерхлi дитячi уста й зеленi очi легесенько обмiтає кiнчиком усмiху.

— Я дуже вам дякую графе, за високу думку про мої здатностi, але, на жаль, про вашi здатностi в дипломатiї я такої думки не маю. Гнучкiсть i мiнливiсть переконань не завсiгди є ознака їхньої мiцностi, щиростi й правильностi. Я рiшуче, без дальших пояснень, прошу вас, графе, скiнчити нашу розмову й залишити мене саму.

Граф Адольф на мент, на коротюсiнький мент визирає бистрим сiро-жовтим поглядом з-пiд запони, але зараз же ще щiльнiше закутується в неї, низько, побожно вклоняється й не чутною котячою ходою виходить iз салону.