Сонячний промінь

Грінченко Борис

– Я теж цього не розумію!
– почувсь зненацька Катеринин голос.- Я згоджуюсь, що мужики не здатні до такого життя, як ми, освічені люди; але все ж вони - люди!.. Чому ж, коли так, не вести їх і на заріз?

– Ah, mon Dieu! Нащо так гаряче?
– озвавсь сміючися брат.- Заспокойся, ніхто не буде мужиків різати, а кажуть тільки про те, щоб зробити їх здатними до роботи на освічений клас, що дає всьому порядок.

– Та яке ж право маєте ви се робити?
– палко спиталася Катерина і її блискучі очі стали ще блискучіші, а щоки так і зачервонілись.- Мужики також

люди!

– Такі ж, як і так звана інтелігенція!
– додав Марко.- В цьому я зовсім згоджуюсь з вами, Катерино Дмитрівно, і тільки мені здається, що ви помиляєтесь, вважаючи народ не здатним до культури та просвіти. Я думаю, що простий народ, а надто народ український, так саме здатний до вищої культури, як і панський клас. Що цьому правда, тому багато доводів.

– Яких?
– спитавсь Іван Дмитрович.

– Та хоч би те, що народ дав багато талановитих і навіть геніальних людей,- Шевченка, наприклад.

– Я нічого не читала Шевченкового,- відмовила Катерина.- Я тільки чула, що єсть такий хохлацький поет.

– Ви, одначе, українофіл!
– скрикнув Голубов.

– Що таке українофіл?
– спитaлася Катерина.

– Українофіли,- відказав їй Голубов,- се люди, які хочуть усіх удягти в свити, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти по-хохлацькому.

– І на додаток,- доточив Іван Дмитрович,- вони сепаратисти, бо марять про гетьманство, про те, щоб розваляти Росію і з своєї Хохландії зробити мужицьку республіку.

– Ви трошки не так визначили річ,- засміявся Марко.
– Українофіли, чи - ліпше сказати,- українці, свідомі свого «я»,- се люди, які розуміють, що українська людність,- або по-вашому хохли,- то зовсім не є просто купа людей, що живуть на такому там місці, а се є одно органічне ціле, нація. Потім вони розуміють, що освіта народних мас може бути тільки на національному грунті, і що національний індивідуум так саме вимагає со6і змоги виявляти своє «я», свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб українські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб придбала змогу виявляти своє «я». Однією з тих вияв є, наприклад, література. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.

– Нема української мови - є тільки жаргон,- гостро відказав Голубов.

– Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу,- се однаково. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко народність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу,- досить того. Тоді являється література.

– Де ж вона у вас?
– аж скрикнув Голубов.- Де ваші Тургенєви, Толстиї, Пушкіни? Це література, і як же ви можете зневажати її і хотіти заводити якусь іншу?

– Ми зовсім не зневажаєм її,- відказав спокійно Марко,- навпаки, любимо й поважаємо цих високоталановитих авторів, що мають почесне місце між світовими вчителями; але се не може перешкодити нам писати про свої потреби, про своє життя по-своєму, бо нам так краще. Це більше, цілковитіше задовольняє наші потреби, і через те ми так і робимо.

– І ви думаєте, що ви чогось можете досягти? Ви!..- аж скрикнув Голубов

і ввесь почервонів.

– Я певний, що досягнемо,- відповів Марко, силкуючись бути спокійним.

– Чого?
– спитав Іван Дмитрович.- Щоб розвалилась Росія?

– Вибачайте, Іване Дмитровичу, але мені здається, що се питання можна облишити. Ми справді домагаємось, щоб українському народові забезпечено його права як нації, але від сього і до розвалювання Росії ще дуже далеко.

– Та що це у вас така нудна розмова зайшла?
– скрикнув пан Городинський.
– Давайте або вставати, або що, бо вже, здається, нам нічого не дадуть! Вибачайте!

Всі повставали і пішли в сад. Голубов підскочив до Катерини.

– Вашу руку!..

– Я не люблю ходити під руку,- відмовила та.

– Як вам подобається ваш студент? Справжній демагог, йому не погано б прикороччати язика.

– Я думаю, що кожен має право виявляти які хоче погляди.

– Ого! Та се він і вас швидко поверне у свою віру!

– Я не люблю такого шуткування. Ви сьогодні злі.

– A ви дуже добрі, тільки не до мене.

Про що ви сперечаєтесь?
– спитавсь Іван Дмитрович, що вкупі з Марком нагнав їх.

– Та ось,- промовив Голубов,- Катерина Дмитрівна виявляє прихильність до українофільства.

– Прихильності до українофільства я не виявляю,- промовила Катерина почервонівши,- навпаки, я дуже бажала б, щоб українофілів зовсім не було.

– Чому?
– спитався брат.

– Тому, що я люблю Росію, а ти сам кажеш, що українофіли - сепаратисти. Я тільки сказала, що кожен може мати такі думки, які схоче.

– Опріче тих, що шкодять державі!
– авторитетно промовив брат.

– Сподіваюсь, Іване Дмитровичу, що ви в цій справі не втілена непомильність,- спитався сміючись Марко.- І, як по правді казати, то я ніякої шкоди не бачу державі від того, що вкраїнська народність буде розвиватися так, як сама хоче; навпаки...

– Але вона не буде розвиватися!
– зло сказав Голубов.- Їй сього не дозволять!

– А на підставі якого права?
– спитав Марко.

– На підставі права дужого!

– А! Ну, то в такому разі я скажу вам, що слово й думка краще подужує, ніж кулак та шабля. Я підожду того часу, коли ми зробимося дужі, і тоді скажу вам те, що ви кажете мені тепер.

– Ніколи ви не будете дужі!
– скрикнув Голубов.

– Себто: вам не хочеться сього? Ви так палко говорите про се, що можна думати - самі зовсім інакше гадаєте.

Голубов аж посинів спересердя. Катерина дивилась на його, і він тепер їй страшенно не подобавсь. Звичайно він був ввічливий та галантний. Але тепер йому бракувало толеранції, і він був навіть незвичайний. Його чепурне обличчя налилося спересердя кров'ю і зробилося погане. Катерина несамохіть рівняла його до спокійного, трохи блідого Маркового обличчя з темними позападалими очима, з високим лобом та рівним носом; їй подобалось, як спокійно та впевнено поводився Марко в суперечці. І вона думала собі: «Яка різнація! Запевне - цей студент зубожілого, але щиро панського роду. Які в його малі руки!..»