Сонячний Птах
Шрифт:
Я працював ще годину, а тоді несподівано гостряк кирки забарвився в чорний колір. Я вдарив удруге – знову чорне. Я випустив кирку з рук і став навколішки в траншеї.
– Що там таке? – запитала Саллі, вмить наблизившись до мене.
– Попіл! – сказав я. – Деревне вугілля!
– Стародавня піч, – здогадалася вона.
– Можливо. – Я не погодився з нею відразу, залишивши для себе можливість посміятися з її припущення, якщо раптом воно не виправдається. – Візьмімо кілька зразків для датування.
Далі
Потім ми випросталися й подивились одне на одного.
– Надто великий для печі, – сказала вона, і я кивнув головою. – Ми не повинні копати глибше, Бене. Принаймні не так, як тепер, угризаючись у ґрунт киркою та совковою лопатою.
– Я знаю, – сказав я. – Ми зупинимося на половині траншеї й залишимо шар попелу не зрушеним – я зроблю цю поступку правилам, але нехай мене чорти візьмуть, якщо на решті траншеї я не доколупаюся аж до скельного дна, якщо зможу!
– Я рада, що ти так налаштований, – сказала Саллі, зустрівши моє рішення оплесками. – Я теж так думаю.
– Ти починай працювати на найдальшому кінці, я почну тут, і ми рухатимемося назустріч одне одному, – розпорядився я, й ми почали знімати шар попелу на середині траншеї.
Я виявив, що відразу під попелом був шар із твердої глини, й, хоч я цього не сказав, я здогадався, що то будівельний наповнювач. Цей шар глини був сюди завезений, а не утворився тут природно.
– Будь обережна, – застеріг я Саллі.
– Сказав чоловік із киркою та лопатою, – саркастично промурмотіла Саллі, не підводячи голови, й майже відразу вона зробила перше відкриття в руїнах Місячного міста.
Коли я це пишу, у мене перед очима лежить її записник зі сторінкою, обмацаною вимазаними в глину пальцями, на якій школярським письмом записано:
Траншея 1. Знак АС. 6.ІІ.4. Глибина 4’ 2 1/2 ”.
Предмет: Одна скляна намистинка. Овальна. Синя. Окружність 2 1/2 мм.
Проколота. Злегка спотворена вогнем.
Примітка: Знайдена в шарі попелу на рівні 1.
Номер знахідки 1.
Цей лаконічний запис не може дати жодного уявлення про наш захват, про те, як ми обіймалися й сміялися під сонцем. Це була типова торговельна синя фінікійська намистина, і я затиснув крихітну скляну кульку в руці.
– Я хотів би запхати цю кульку їм у зад, – пригрозив я, звичайно, маючи на увазі
– Якщо їхні зади так само вузькі, як і їхні мізки, Бене любий, то тебе чекає нелегка робота.
Я поколупався в землі маленькою киркою і через п’ятнадцять хвилин зробив нове відкриття – обпалений уламок кістки.
– Людська? – запитала Саллі.
– Можливо, – відповів я. – Шийка людського стегна, а саме стегно згоріло у вогні.
– Канібалізм? Кремація? – почала гадати Саллі.
– Ти надто поспішаєш із висновками, – сказав я.
– А що тоді думаєш ти? – з викликом запитала вона.
Я довго мовчав, а тоді нарешті зробив припущення:
– Я думаю, що в цей період Місячне місто було взяте штурмом і спалене, його жителі перебиті, мури розвалені, а будинки стерті з лиця землі.
Саллі тихо присвиснула, поглянувши на мене з насмішкуватим подивом.
– Зробити такий висновок на підставі однієї крихітної намистини та уламка кістки – подібної фантазії світ, либонь, ще не знав!
Того вечора на крикливі розпитування Ларкіна я відповів:
– Дякую, Пітере. У нас усе гаразд. Ні, нам нічого не треба. Атож, не треба. Будь ласка, перекажіть містерові Стервесанту, що в нас немає ніяких змін і повідомити йому щось нове ми не можемо.
Я вимкнув рацію й уникнув погляду Саллі.
– Не дивно, що ти на мене не дивишся, – суворо сказала вона. – Після такої нахабної брехні людина не може не почувати себе винною.
– Ти ж сама сказала, що одна крихітна намистина й одна обгоріла кістка ні про що не свідчать.
Але через два дні надвечір я не мав такого виправдання, бо коли я поглибив траншею на сім футів і п’ять дюймів, то наштовхнувся на перший із чотирьох шарів кам’яного мурування. Прямокутні камені майстерно обтесані. Місця стиків між ними такі тонкі, що я не зміг просунути й лезо ножа. Камені більші, аніж у фортецях Зімбабве, вони, вочевидь, мали підтримувати вагу великої будівлі. Їхній середній розмір – чотири фути на два й на два. Витесані з червоного пісковику, схожого на пісковик пагорбів, і, коли я уважно роздивився мурування, у мене не залишилося жодного сумніву, що йдеться про роботу майстрів, які належали до могутньої й багатої цивілізації.
Того вечора я знову сконтактувався з Ларкіном.
– Як швидко ви зможете передати повідомлення містерові Стервесанту, Пітере?
– Він має прилетіти з Нью-Йорка сьогодні. Увечері я зможу зателефонувати йому.
– Будь ласка, перекажіть йому, щоб він прилетів сюди негайно.
– Ви хочете сказати, щоб він покинув усі свої найнагальніші справи і примчав до вас. Сміх та й годі.
– Будь ласка, перекажіть йому мої слова.
Гелікоптер прилетів о третій годині наступного дня, і я побіг зустрічати його, на ходу вдягаючи сорочку.