Спалах
Шрифт:
— Гаразд, прошу проїхатися, — згодився радник. — Проїдьтеся, нехай я побачу, який це половецький виноходець.
Лицар слухняно проїхав ристю уздовж шеренги. Жеребець викидав по черзі то дві ліві ноги, то дві праві. Радник скривився.
— Ну добре, бачу, що вийшла помилка. Це таки виноходець. Можете стати в шеренгу. Але скажіть ім’я, аби я вписав.
— Лицар Жулин з Підгірців герба Клюска.
Всі присутні гримнули сміхом.
— І де це ви такого герба роздобули? — засміявся й собі радник.
— А це мої дідуньо, як ішли в похід, то возили сушені клюски з собою. Та раз-таки у степу і
— А що зі мною? — заскиглив Кельбас.
— А з вами просто — йдіть на горби, де сидить народ, і разом з ним спостерігайте за подальшими подіями. Бо без джури як собі хочете, а я не пущу. Нащо мені клопоти? Є ж якісь приписи. От і дотримуйтесь, будь ласка, а то понабираються в тих розпусних Німеччинах дурних звичаїв та й гадають, що сюди їх завезуть. Не вийде, пане Кельбас! Ми тут голодупків терпіти не будемо!
— Це ви до чого?
— А до того, що у вас оно і штани якісь нетутешні.
— Та це трісло щойно! Як на коня сідав!
— Еге, так я й повірив! Щойно трісло! Роззирніться — скільки народу зібралося на геройство подивитися! А ви що їм показуєте?
— Зараз зашию.
— Раніше слід було думати. А, зрештою, не це головна перешкода, а те, що нема джури.
— Та я найму когось.
— Пане Кельбас! Не робіть з тата вар’ята, добре? Вам так само, як і мені, добре відомо, що тільки по двох роках служби джура стає джурою. А до тих пір — це хлопець на побігеньках. А в нас тут не забава, а бій смертельний. І я відповідаю за кожного з вас.
З г'oрода долинуло баламкання дзвонів.
— О, прошу! Це вже служба божа почалася. Панове лицарі, прихиліть коліна свої та помоліться на славу богородиці діви Марії і патрона нашого святого Онуфрія.
Кельбас люто свиснув нагайкою і помчав геть. Заки лицарі молилися, радник пірнув у кущі, а з них — в печеру, де зіткнувся ніс у ніс із драконом.
— Моє шанування володарю гір і лісів! Я, з вашого дозволу, таємний радник.
— А-а, це ви! Чув про вас.
— Певно, мало приємного чули. Але що поробиш — така служба. От і зараз маю обов’язок свій виконати.
— Що ж вам ще від мене треба?
— Небагато. Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий та нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа дуже серйозна… Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони — це буде знак, що пора вже й честь знати… Я вас дуже прошу дотримуватися регламенту, бо у нас тут все розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння — кольорові грецькі вогні, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня — це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі… До слова — ваші крила… Вони не декоративні? Ви можете літати?
— Звичайно.
— Ну й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі ради давати. А то у нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого
— Коли треба, то й видихаємо.
— Умгу… Видихаєм, значить… Ну-ну… Проти природи, конешно, не попреш. Але зважте — люди зібралися не на такій далекій відстані від місця бою, як цього требують приписи. То ви вже якось дивіться, щоб не увередити кого своїм полум’ям. А то весь празник нам зіпсуєте… А взагалі, на біса вам ще й вогонь видихати? Як на мене — цілковита зайвина. Без вогню навіть краще. Адже так і лісок підпалити можна, а він у нас сосновий, спалахне, як віхоть.
Радник обійшов довкола змія, зазирнув і там, і сям, навіть постукав камінчиком по лусці, а потім спробував її пальцем сколупнути.
— Гм, надійна штука. Як залізо. Тільки загусто цієї луски у вас. Далебі загусто. От якби трішки розрідити… Не вдасться, га?.. Хм… Шкода. Загусто. Перестарався господь. Чого доброго, за годину хлопці й не справляться. Га? Як ви думаєте?
Дракон заплющив очі й почав пригадувати свого першого вірша. Він знав, що це заспокоїть його. Бо й чого нервувати? Служба така в чоловіка — от він і колупає, як не пальцем, то словом… Але вірш не пригадувався, і змій розплющив очі. Чоловічок щось молов, розмахуючи руками:
— …є лицарі і з-за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми дозволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.
— Чого ви бідкаєтеся? Невже вам невідомо про нашу домовленність з князем?
— Ну-у, нам ще й не таке відомо. Служба, хе-хе. Працюємо в поті чола… Але, бачите, справа делікатна. Князь хоче, аби ви піддалися панові Лавріну, Князівна воліє його джуру. А от я — єдина людина в цьому зачуханому князівстві, котра дивиться не поверхово, а вглиб. Цей пан Лаврін мені не дуже до вподоби. Більшу частину життя пробув за межами краю. Хто й зна, які там вітри в голові у нього.
— Мене це не цікавить.
— Ну, певно, після вас хоч потоп! Але хіба це позиція справжнього патріота?
— До чого тут патріотизм?
— Ну, ви ж бачите себе саме патріотом. Хіба ні? Адже пустельнику так і сказалисьте, що йдете на смерть заради Люботина.
— Ви підслуховували наші розмови?
— Це не суттєво… Просто я маю цілком певні дані, що лицар Лаврін бере участь в бою лише з завзяття, а престол його не цікавить. А джура — шмаркач, не більше. Серед лицарів є достойніша особа — це пан Любомир з Золочева герба Когут. Цей герб у нього і на плащі, і на грудях, і на щиті. Запам’ятаєте!
Дракон переступив з лапи на лапу. Радник сахнувся на крок.
— Я розумію, що ви зараз про мене думаєте. Та варто вам усе ж зосередитись. Отже, що я пропоную… Ви… е-е-е… віддаєтеся лицарю Любомиру, а я за це обіцяю, що ваші рукописи будуть збережені належним чином. Авторство їхнє, звичайно, зостанеться в секреті. Бо одна річ убити дракона, а зовсім інша — поета. Тому шило з мішка в жодному випадку вилізти не повинне.
«А що, як вилізе?» — всміхнувся змій, згадавши рондо-акростих, з якого кебетний чоловік може вичитати ім’я автора: «Дракон Григорій».