Спалах
Шрифт:
— Хлопці! — прогуркотів Кельбас. — Та що воно таке, що знову нашого дракона ображають?! Запрошуй після цього тих іноземців! Приїде, накаркає, а ти потім голову суши — так воно було чи інакше?
— І справді, Гудбранте, — згодився Юхно, — перебираєш драконами, як дівка парубками.
— Ех, цікаво, як там наша князівночка себе почуває? — потер руки пан Базильо.
— А що їй могло статися? — відмахнувся Кельбас. — Дракон її для викупу тримає. А вона сидить собі, певно, та майбутньому чоловікові шкарпетки плете.
Лицарі — в регіт, один лише пан Лаврін спохмурнів та гаркнув:
— Заткайте свої пельки! Не маєте жодного права так говорити про князівну!
— Е-е, жартів не розумієте?
Дракон
— Вже йдете?
— Пора.
— Боже, як це все безглуздо!.. Раптом подумала… що я ваш убивця. Не розумієте? Я — справжній ваш убивця. Якби не було мене, може, обійшлося б і без цього герцю… Довкола одна брехня. Щойно вийдете з печери, як мушу перевдягнутися в оці ось лахмани. Так-так, адже я не на бенкеті була, а в лапах лютого дракона. Татуньо про все подбав. Оцю сукню, що на мені, повинна спалити. Тато її довго вибирав і вибрав таку, щоб не шкода було… І це ще не все! Ось пляшечка, бачите? В ній фарба червона. Кілька кривавих крапель — розумієте? — тут-там… кілька подряпин голкою… Зате яке враження!
— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.
— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди — людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні… Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…
— Що це вам на думку спало? Покиньте ці істерики! Тут йдеться не стільки про вас, як про долю князівства. Я на цій землі народився і зла їй не хочу… Нікуди вас не випущу з печери.
— Мені остогидла брехня! Я хочу вирватися з цього заклятого кола липових героїв! — говорячи, весь час спідлоба стежила за змієм.
— Ви самі заспокоїтесь чи мені вас утихомирити?.. Так, я не був до сьогодні драконом, але зараз став ним. І доведу це… А коли вам хочеться правди, то ось вона: я зовсім не добрий, а просто боягуз. Це страх не дозволяє мені бути лютим… Травичку їсти безпечніше…
— Неправда! — скрикнула Настасія. — Як ви так можете?
— Я ще й не те можу, — твердо відповів дракон. — Тому ліпше займіться своєю зовнішністю. А то наче ви й справді десь балювали, а не в печері сиділи.
— Ну й займуся! Противний!
Дракон посунув з печери. Князівна витерла сльози і подумала, що й справді підозріло виглядатиме в цій сукні.
…Сукня догоряла, коли князівна помітила на могилі пустельника сувої жовтого пергаменту. Один був розгорнутий.
Коли осінній лист лаштується в дорогу І гуси його кличуть за собою, Коли туман вінчається з імлою І поруч для розмов нема нікого, Надходить смуток у плащі рудому І переслідує уперто й люто, Влива у спогади гірку отруту І не дає розрадити нікому. Але тепер ваш образ, Панно світла, Як промінь, що крізь ночі проникає, Мені в очах притьмарених заквітнув. І про щасливу днину пригадає, Коли були ми тільки вдвох на світі. Тепер я сам. Молюся і згасаю.— Це… невже це про мене?
Атрамент був свіжий.
Лицарі вишикувалися півколом, а за ними джури, кожен за своїм паном з наготовленими списами
Раптом звідкись вигулькнула чорна постать таємного радника. За мить він уже стояв на кам’яній брилі з піднятою рукою.
— Хвилинку уваги! Шановні лицарі, славні борці за свободу і незалежність нашого краю! Маю честь відкрити сьогоднішній урочистий бій з драконом, який увійде в історію, можливо, як найкровопролитніший з усіх, що будь-коли відбувалися на цій землі.
Пан радник витер хустинкою вологі очі, висякався і продовжив:
— А зараз, панове лицарі, вас привітають наші діти, майбутні захисники батьківщини. Вони прочитають вірші, котрі скомпонував ваш покірний слуга.
Радник вклонився і зіскочив на землю, а його місце зайняло двоє дітей. Хлопчик став у якусь чудернацьку позу, розкрив широко рота в усмішці й заторохтів:
Наш Люботин — наша слава І преславная держава! Гей, народ, не забувай Рятувати рідний край. Милі діти, будьте чемні, Поки тато ваш воює, Він за це, якщо вернеться, Зуб дракона подарує.Дівчинка продовжила:
Мій тато лицар хоч куди, Уміє воювати. Він йде з драконом на борню, е-е-е… щоб нас порятувати!І знову хлопчик з тією ж усмішкою від вуха до вуха:
Я маленький хлопчик, Виліз на стовпчик, Пісеньку співаю, Князя прославляю, А на дракона плюваю — тьху!Під бурхливі оплески діти зійшли з брили.
— Але це ще не все! — загукав радник, вимахуючи аркушем. — Є одна формальність, якої обминути ніяк не можемо. Панове лицарі — це у мене список учасників бою. Зараз я читатиму імена, а ви швиденько відгукуйтеся, бо часу нема: за дві години нас чекає святкова дифіляда, народні гуляння, танці, пісні, бенкет на честь переможця і такі інші необхідні заходи. Тому будьте уважні. Отже, почнем. Пан Лаврін з Горшова герба Підкова. Пан Юхно з Косогора герба Любич. Пан Гудбрант з Моравії. Пан Базильо з Микуличина герба Трирог. Пан Збишко з Сілезії. Пан Тоньо з Галича герба Мак. Пан Любомир з Золочева герба Когут. Пан Матей з Карінтії герба Рак. Пан Чурило з Києва герба Тур. Пан Раду з Семиграддя герба Млин. Пан Йован з Чорногорії герба Холм. Пан Стефан з Крилоса герба Крилос… Прошу тих, кого я не назвав, виїхати з шеренги.
Двоє лицарів під’їхало до радника.
— Панове лицарі, хочу вам подякувати за турботу і патріотичний запал, але до битви вас не допущено.
— Ге! А то чого?! — обурився Кельбас.
— А того, що нема вас у списку.
— Що це за анахтемські порядки! — зашуміли лицарі.
— Заспокойтеся! Усе робиться для вашого ж добра. У пана Кельбаса нема джури. А без джури битися з драконом суворо забороняється. Цього вимагають приписи безпеки.
— А причім тут я? — спитав другий лицар. — У мене ж є джура.
— У вас є джура, але нема коня.
— А на чому ж оце я сиджу, по-вашому?
— На мулові.
— То це мул? Чого ви знущаєтесь?
— Я не знущаюсь, а тільки слідкую, щоб усе було по закону. Оце низькоросле сотворіння — чистісінький мул, сиріч плід гріховного перелюбства віслюка з рудою кобилою.
— Та як ви можете ображати мого коня? Це ж чистокровний половецький виноходець! Де ви бачили мула-винохода?
— Правда, правда! — загукали лицарі. — Такого не буває.