Спалені обози
Шрифт:
Так, він одчув, що оживає. І зрадів. Звичайна людина, яка більше працює руками, ніж головою, таке духовне оживлення сприймає не так вразливо. І не тому, що вона нібито другосортна, — ніхто ніколи не народжується другосортним, — але рукам легше знайти заняття, ніж голові. «Якщо мертвих можна реабілітувати, то чому не можна їх судити?» Він перенісся думками до Відня. Крушиться монархія, але вони якось там викрутяться — великі завжди вміють викручуватися: імператор Австрії Франц, схиливши голову перед Наполеоном, віддав за нього свою дочку, яка потім стала королевою Франції. Зате у своїй державі Франц казав: нам не потрібні генії, нам потрібні надійні вірнопіддані. А все-таки світ котиться до краху. Якщо ми колись дійдемо до самознищення, — адже були перед нами цивілізації, про які ми дізнаємося по запилюжених руїнах, по незрозумілих ієрогліфах, малюнках на скелях, — отже, коли дійдемо до самознищення, —
Та поруч з цим була інша думка: жодна цивілізація не мала таких засобів і можливостей, аби здобувати щасливе життя, як теперішня. Однак цивілізація всупереч здоровому глузду прагне до протилежного: не до миру, а до війни, не до життя, а до смерті, не до порядку, а до хаосу. Здається, якесь дике безумство оволоділо світом. Зате Стемпковський до самозабуття хоче самостійної Польщі. Зрештою, як і я Галичини. Ми могли б бути добрими друзями, та не стали ними. Можна зрозуміти… Бетховен і Гете були великими, але коли в Тепліце, гуляючи якось, зустріли імператорську родину, то Гете зняв капелюха і застиг на краю дороги, а Бетховен насунув капелюх на самі брови й рушив у гущу сановного натовпу, — з того часу два генії навіки розірвали між собою…
І він знову перенісся до Відня — згадалась студентська подорож. Тоді всі мріяли зобачити столицю. Столиця — дзеркало, в якому видно, як пульсує в державі мисль, вона — барометр духу. Принаймні так йому здавалося. І другові його Ростиславові Боговику (Ростику-Хвостику) теж так здавалося. Славний Ростик! Плечі — ледь у двері влазять, груди — мов у коня, — і писав ліричні вірші. Хлопці любили глумити: звідки в тебе ота лірика вилазить? «З живота…» — і незворушливо жував булку.
Де ж тепер ти, Ростику-Хвостику? В які світи закинула тебе доля?
А тоді гарна була подорож. Нікого не дратувало навіть те, що гідом взявся самочинно бути Адам. Товариство було однодумним, щирим, пихатих та гонорових не любило. Та на цей раз ніхто не перечив: хоче — нехай! Всі жили столицею, всім здавалося, що лише в столиці все мудре й величне, справжні вчені, справжні люди, і чомусь ніхто не замислювався, що розум не залежить від столиць.
На фронті і після поранення Ярослав не раз відтворював у пам'яті цю подорож, і Відень котився на нього, наче вал блискіток, од яких сліпило очі. Аж затремтів біля біломармурового Моцарта, уявив собі похорони: наспіх збита із соснових дощок труна, кілька музикантів за домовиною і нестерпний дощ наполовину зі снігом…
«Нам не потрібні генії,— повторив зараз слова Франца-Йосифа. — Нам потрібні надійні вірнопіддані». Невже ж ті, що ратують за розквіт нації, насправді ненавидять свіжу думку? Чи, може, бояться? Ну звісно, підступні, які вміють засліплювати промовами простий люд, завше бояться розумних, вони ж бо скажуть простому людові, що їхні красиві слова — фарисейство.
— Невже правда, що Сальєрі отруїв Моцарта? — спитав тоді Ярослав, вражений тим, що нема могили Моцарта.
— Я там не був! — засміявся Адам.
Було щось нечисте в цих словах. Талант треба захищати. Ним лиш заздрісники можуть нехтувати. Отже, чого ж сміятися? Невже можна потішатися, що тіло великого чоловіка опустили в загальну могилу, куди клали волоцюг і злочинців? Талант для розумного чоловіка — шкала, яка показує, хто ти. Чи люди такі егоїсти, що бояться цього?
— Це жахливо, коли краплі отрути падають в бокал таланту! — не витерпів Ярослав. — Зрештою, заздрість завжди продиктована власним безсиллям. Ви згодні?
Нікого це чомусь не схвилювало, і Ярославові ніби ляпаса хто дав: не зрозуміли, не збагнули… Можливо, саме це й було причиною безсонної ночі, бо ж велику людину похоронили разом з волоцюгами і злочинцями. Нікчемність, здрібніння, здичавіння? Страшно… Яка ж тоді вартість звичайної людини? Чи, може, звичайна людина нічого не значить? А що, власне, найдорожче на цьому скаламученому світі? Гроші чи талант? Відкрити в людині саму себе, красу її, силу — то ж прекрасно. Чому ж тоді так похоронили Моцарта? Адже він стояв вище од інших, він покоряв їх. Невже й тут на першому плані заздрість і зневага, — Франка хоронили в чужій сорочці і в чужій гробниці… І заздрісники верещали цинічно: «Він плює на своє рідне гніздо! Розіпніть його!» А за що,
«Щось ти надто вдався у спогади, — поглумився над собою Ярослав. — Але… Невже справді я живу? Народжуюся заново?» Він був радий, що народжується заново, і був радий, що у Відні тоді не міг заснути.
Якось у Криворівні, куди він попішкував з хлопцями, при появі Франка, — він там, як звично, відпочивав, — хтось зворушливо схилився на коліно, аби поцілувати Франкові руку.
— Я не піп, — похмуро буркнув поет.
— Ви вартіші за всіх попів!
Ні, не міг заснути Ярослав у Відні. Надто багато було вражень, бо — того, хто був вартіший всіх попів, похоронили у чужій гробниці і в чужій сорочці, разом з тим ніхто не відає, де могила Моцарта. Що ж тоді діється в цьому світі?
Коли ледь почало сіріти, він одягнувся й пішов до пам’ятника Бетховену, чия музика завше його хвилювала, завше навіювала роздуми, особливо «Місячна соната», а найбільше дивувало те, що Бетховен одну симфонію присвятив Наполеону, щоправда, коли той оголосив себе імператором, зняв посвяту.
Зараз, у рідному-прерідному своєму Львові, Грицанові теж хотілося піти, він навіть схопився, підступив до вікна: між дахами будинків повисла прозора хмаринка, а нижче, здалося йому, ніби не вулиця, а віденська площа з пам’ятником непокірному бунтівнику Бетховену. Він дивився у темну ніч, а бачив віденський світанок. І музикантів. Втомлені, похилі, з інструментами під пахвою, вони понуро сунули безлюдним містом, обминаючи купи сміття, а біля Бетховена зупинилися, зняли, наче по команді, капелюхи й заграли… Вони грали тихо й натхненно, фали на безлюдній площі, де валялися клапті вчорашніх газет, в яких повідомлялося, що львівського студента Мирослава Сочинського, котрий за народні кривди знищив намісника Галичини графа Потоцького, засуджено до смертної кари через повішання; вони грали гімн людському розуму й силі емоцій, наче прагнули висловити вдяку митцеві, котрий поміг людям бути ніжнішими, повніше виразити самих себе. Музика, як і скала, має силу, — подумав Ярослав, — скала може кинути на людину каміння, а музика — окрилити. Великі вміють дивитися, як і ми, та глибше. Він слухав музику, стоячи неподалік, і плакав; вони ж бо, оті досвітні музиканти, врочисто грали, замкнуті в собі, вони грали Бетховенові, кланялися силі людського талану, зневажали нікчемність і підлість… Коли стихла мелодія, вони опустили інструменти, схиливши голови перед пам’ятником, мовчки ще якусь хвилю стояли, потому одягли капелюхи й розійшлися в різні боки по домівках…
Згадуючи далекий той, ще студентський, період свого життя, Ярослав схвильовано думав про ту мить, коли світанкової днини залишився вічна-віч з Бетховеном. І радів, що тоді на світі був мир. І тепер люди прагнуть миру, бо історія людства — це ланцюг війн, які кінчались, щоб знов початись. А Бетховен понад усім: пережив і війни, і незгоди, людську заздрість і нікчемність. Бути сином п’яниці — і стати великим композитором… У двадцять сім почати глухнути… А Стася, коли довідалася, що ти брав участь у викраденні Січинського з тюрми, байдуже видовжила тонкі губи, здибила тонкі стріли брів й байдужим голосом сказала: «Подумаєш, подвиг!.. Не ти викрав би, то хтось інший». Чому я знов повертаюся до Стасі? Невже й досі кохаю? Нема терезів, які б виміряли людську доброту, але є сліди, які залишає людська жорстокість.
Він стиснув зуби, та по хвилі знову прийшов Бетховен, — Бетховена покинула кокетка Джульетта, яку той безмірно кохав і якій присвятив свою «Місячну сонату», — вона покинула його, щоб стати дружиною графа; його підкосила глухота, він готовий був накласти на себе руки, він уже написав на ім’я братів заповіт. А потім сказав: немислимо покинути цей світ перше, ніж я не виконаю того, до чого відчуваю себе покликаним. Після цього створив найкращі твори.
Чи залишився іще коньяк? Аж дивно — пляшка ледь почата. Ярослав ковтнув, не закусуючи, підступив до неповної шафи книг, по одній брав, гортав, відтак акуратно ставив на місце — тепер був повний лад, як тоді, коли підбирав матеріал для дисертації,— коли на фронт приїхав Франц-Фердінанд, у нього трусилася голова, а жовніри з більшою цікавістю розглядали автомобіль, ніж головнокомандуючого… Скільки б мухи не кусали коня, та стрімкого бігу його не зупинять…