Спалені обози

Куртяк Євген

Так, це погано, що ти кротом зарився у своїй конурі. Втікаєш сам од себе? Абсурд! І ти добре це знаєш. Як і знаєш: той, хто пив горілку, питиме — скільки б не зарікався; той, хто волочився за жінками, все одно не стримається, а принагідно найріднішу зрадить… Факт! Так що не вдавай із себе великомученика. Іди до людей. Бо інакше здохнеш! І не забувай: тобі лише тридцять.

Але спершу до Оксани… Тільки з коньяком, — штрикнула враз думка, — тільки з коньяком…

Йти в гості з надпитою пляшкою було нешляхетно. Ярослав одшукав четвертівку, наповнив, потому підніс перед очі, до світла, щоб переконатись, чи виглядає, як фабрична. Все гаразд! Можна йти…

IX

Поки

Грицан усамітнювався, поки цмулив вино чи коньяк, Львів стрясали такі бурі, аж заклинювало подих, і Львів клекотав, як у дні початку світової війни, коли на вустах усіх висіло «розіб’єм москаля» і творилися легіони Юзефа Пілсудського та Українських Січових стрільців.

Тепер поляки вимагали звільнення Пілсудського з фортеці в Магдебурзі, куди його заточили німці, і десятого жовтня він прибув у Варшаву, а день перед тим Польська регенераційна рада у Варшаві проголосила незалежну Польщу, розпустивши створену окупаційними німецькими військами Державну раду. Польська преса закликала: анексія Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині та Поділля до Польщі! Їй вторило віденське Польське коло; покладаючись на тринадцятий пункт Вільсона, воно ухвалило: злучити в польській державі всі землі, на які Польща має «історично і культурно домінуюче становище», тобто до Дніпра…

У відповідь керманич національно-демократичної партії і однодумець Євгена Петрушевича — хоча й суперник у боротьбі за владу — депутат Кость Левицький виступив у парламенті проти «кола», заявивши: «…українська справа є міжнародною справою. Якщо Австрія не поділить Галичини на Східну і Західну, наша дорога веде не до Варшави, а до Києва. Не будемо входити ні в які переговори з поляками! Як і вони, маємо повне право на незалежність. Скличемо Українські національні збори, які й рішать справу утворення української держави».

Австрійський уряд ніби не чув! І тоді одинадцятого жовтня українські посли у Відні зійшлися на нараду, в якій взяли участь член палати послів митрополит Шептицький і міністр доктор Горбачевський. Вирішено було відкинути домагання поляків і дев’ятнадцятого жовтня провести у Львові з’їзд мужів довір’я з усіх українських земель Австрії, щоб утворити Українську Національну Раду.

Шістнадцятого жовтня цісар Карл видав маніфест:

«До моїх вірних австрійських народів!

…Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм».

А вісімнадцятого жовтня у Львові в залі «Української бесіди» Народного дому зібралися о шістнадцятій годині українські парламентські і сеймові посли з Галичини і Буковини, українські єпископи, по три представники від усіх галицьких партій, студентство, щоб вирішити правно-державну будучність українських земель, котрі входили до складу Австро-Угорщини. Вів нараду Євген Петрушевич, що прибув з Відня.

Вони довго радили. Вони наговорилися вволю. Нарешті о четвертій годині ранку дійшли згоди. Оскільки на Україні править гетьман Скоропадський, готуючись відбудувати царську Росію, куди входила б Малоросія, то про возз'єднання не може бути мови. Отже, окремий коронований край у складі федерації Австрії. Для управління ним було створено Українську Національну Раду — тимчасовий перший Галицький парламент. Територія майбутньої держави — вся українська етнографічна область Австро-Угорщини по Сян з Лемківщиною, північно-західна Буковина та українська смуга північно-східної Угорщини.

Наступного ж дня крайовий з’їзд мужів довір’я, що зібрався у великому залі Народного дому, ухвалив усі документи, підготовлені вчорашньою нарадою. І полинула пісня «Вже воскресла Україна». А

ввечері на першому засіданні Національної Ради президентом її було обрано Євгена Петру шевича. Там же було утворено репрезентативну комісію на чолі з тим же Петрушевичем, яка мала у Відні ввійти в переговори з урядом про передачу влади в Східній Галичині в руки українців та зайнятися організацією держави. Комісія — і Петрушевич — одразу виїхала до Відня, вручила уряду ноту про створення української держави. Але практично там не було з ким говорити: у відповідь на маніфест цісаря про «союзну державу», «в якій кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм», Вільсон заявив, що визнає визвольні змагання чехів, словаків, слов’ян, котрі знаходяться під Австрією, і не може сьогодні вважати автономії цих народів підставою до миру… іншими словами, Вільсон віддав рішення про дальше існування габсбургської монархії в руки народів, що її заселяють. Це був засуд Австрії на смерть… У Відні зчинився неймовірний переполох. Уряд Гусарека подав у відставку, поступившись новому кабінету професора Лямаша, завданням якого було зліквідувати стару Австрію й створити нову.

І галичани гайнували день за днем…

X

Дещо хвилюючись, Грицан обережно постукав у двері,— за ними було глухо… Нема вдома? А може, виїхала? Жаль, коли б виїхала. Він з першої зустрічі відчув, що в їхній долі є багато спільного. З нею було б йому просто й легко, — це добре, коли поруч є людина, з якою легко й просто. Він ще раз постукав, голосніше уже. По хвилі зачалапали м’які кроки, дзвякнув засув, — Оксана була в голубому, до п’ят, халаті з білими ромашками, довгий халат виразно викреслював її хупавеньку фігурку, а поясок витончував талію, підкреслюючи високість повнявих грудей. Розпущене волосся каштановими хвилями спадало на вузькі плечики, лише маленький закучерявлений віхтик висів над печаллю очей, але зараз, запримітив Ярослав, очі її були зворушено чисті, сяйні, вони горіли голубим блиском, ніжні й добрі.

«Мавка… — збуджено забилося його серце, переповнилось радістю, що застав її.— Слово честі, Лесина Мавка…»

— Добрий день, — сказав схвильовано. — Це я… Я обіцяв прийти. Бачите, прийшов. Ви не чекали?

— Не знаю…

Вона спробувала осміхнутися, і, коли видовжила у посмішку губи, над верхньою вирізьбилась маленька риска. І ця риска теж була відкриттям для Ярослава — печальна риска.

— Заходьте, — Оксана пропустила його попри себе й зачинила на гачок двері.

— У вас пахне смаженою картоплею.

— Може, вже пригоріла… — метнулася на кухню.

Цнотливість і соромливість — найкращий посаг для дівчини, — думав Ярослав, вона, таки справжня Мавка… Наполеон казав: гарна жінка подобається очам, добра — серцю, одна є прекрасною річчю, а друга — скарбом.

— Ні, не пригоріла, — Оксана тримала в руках ножика, на кінчику якого причепилася грудка картоплі.— Не пригоріла, — задоволено повторила, злизуючи ту грудку. — Чи ви не любите смаженої?

— Я все люблю…

— Чого ж ви стоїте? Роздягайтесь.

— Я… Ви не будете на мене гніватись?

— Звичайно, ні. А що?

Ярослав висмикнув з кишені пляшечку, поставив на стіл і аж тоді глянув на Оксану.

— З якої нагоди? — здибила брови.

— Без нагоди, — всміхнувся та відразу ж заходився роздягатися, щоб угамувати внутрішній дрож, що несподівано ним затіпав.

Оксана мовчки взялася сервірувати стіл, а Ярослав, так само мовчки, стояв обік, відчуваючи, що нині, може, якийсь переломний для нього день. І що Оксана неймовірно вабить його; жінки не завжди розуміють, як чарує мужчину їхня приємна зовнішність, дарована долею.