Спалені обози
Шрифт:
— Намісництво у наших руках, — схвильовано доповів Вітовському. — Гуйн під домашнім арештом.
— Як себе поводить?
— Спокійно. І не вірить. Йому здається, що ми з ним затіяли якийсь безглуздий жарт.
— Признач комендантом намісництва Грицана, а сам негайно повертайся в штаб, ти мені потрібен.
— Розумію. Зараз буду.
— І нехай Грицан нас постійно інформує. До намісництва нікого з чужих не пускати.
— Буде виконано.
Він хотів поспитати, як справи на інших об'єктах, але Вітовський вже поклав
Повернувшись, Поточняк передав Грицанові всі розпорядження Вітовського і, потиснувши на прощання руку, побажав удачі, козирнув і швиденько вийшов у коридор.
«Звершилося… — втомлено подумав Ярослав. — Але що воно принесе нам? Вистоїмо чи не вистоїмо? І що буде вранці? Може, цієї ночі ми всі собі вирили могилу?»
Рипнули двері, Ярослав здригнувся.
— Салют новому намісникові! — засміявся широким ротом Боговик. — Я бачу, ти надійно засів! А де намісник?
— Переодягається.
— Прекрасно! — І Боговик заговорив схвильовано: — Знаєш, якось аж не віриться в усе те, що ми вчинили. Ніби сон, отож я і прийшов, аби докладно написати до газети про цей сон. Віднині журналіст Ростислав Боговик народжується вдруге. І тебе прославлю, і Віцка, і цього рішучого Анатоля.
— Що ж, Ростику-Хвостику, пиши, — невесело сказав Ярослав. — Навіть можеш узяти інтерв’ю в намісника, бо другої такої нагоди може й не трапитись…
XIX
Гуйн куняв у глибокому м'якому кріслі. Біля дверей, пригорнувши до себе карабін, закам'яніло, не зводячи з нього очей, сидів стрілець. На скрип паркету Гуйн ліниво розплющив очі, цього разу в них була тривога: ввійшов після перевірки варти Грицан.
— Пробачте, що застали мене в такому положенні,— сказав, позіхнувши, намісник, — але ваш колега заборонив мені лягати в ліжко. Отже, перепрошую…
— Ви могли б спати? — щиро здивувався Грицан. — В таку хвилину ви могли б спокійно спати?
— А хіба це справді так серйозно?
— Цілком серйозно, — ствердив Грицан. — Ми взяли владу в свої руки. Що ж тут може бути серйознішого?
— Однак же ви більше, ніж століття, були з нами. Майже півтора століття. Це досить-таки багато.
— Ну й що?
— Ми дбали про вас, ми давали вам можливість економічно й духовно розвиватися. Ви згодні, що менша нація завше знайде чимало корисного для себе у більшої?
— Вчитися можна, і не завадить, у кожної нації,— спростував його Грицан. — А якщо копнутися в історію, то ми не такі вже й бідні й немічні, як ви малюєте. Ми існували раніше, ніж ви. Тобто Галицько-Волинське князівство. У вас тоді було лише герцогство, яке входило до Священної Римської імперії.
— Ви не Віденський університет кінчали?
— Це не міняє суті,— Грицан відчув упевненість. — Маркс, скажімо, вийшов з заможної родини, що, однак, не завадило йому оголосити війну капіталу.
— Ви соціаліст?
— Якщо того, хто бореться за свободу
— Добродію, з вами цікаво бесідувати, — ожив намісник і ширше розкрив очі.
— І мені з вами цікаво.
— Ви для мене відкриття.
— Жаль!
— Чому? — здивувався намісник, струшуючи з вицвілих вій рештки своєї дрімоти.
— Бо це не робить вам честі. Ви правили Галичиною і навіть не знали, ким правите. Слово честі, я співчуваю вам. З цього починається, можливо, трагедія кожного правителя.
— Однак ви філософ.
— А чому б і ні? — з достоїнством відказав Грицан і аж тепер, здається, збагнув суть свого недавнього неспокою. Раніш його нітив титул Гуйна, напевно, титул — своєрідний прес. Ну що ж… Але це позаду. Людина все життя переступає пороги. Отже, добре, що прийшов до намісника, що затіяв усю цю розмову. Він зараз став вище од правителя Галичини. Перемога навіть була в тому, що Гуйн замовк, що відшукував у своїй старечій пам'яті потрібні слова для продовження бесіди.
— Я дозволяю вам спати, — сказав Грицан і, поблажливо усміхнувшись, покинув намісника. Тепер йому анітрохи не було тривожно в німотному будинку. Він почував себе тут господарем: силу дає усвідомлення акції,— свідомість може замінити м'язи, серце, руки…
На першому поверсі Грицана наздогнав Боговик, бадьорий, жвавий, схопив за руку й прогудів так, що, мабуть, було чути в усіх кутках будинку:
— Допіру я телефонував до Віцка. Пошта, телеграф, радіо, вокзал в наших руках! Військові відділи роззброєні!
— Чудово!
Надворі сіріло. Народжувався хмарний осінній день. Ярослав з Ростиславом заглянув до намісника. Гуйн, опустивши долі вицвілі вії, й далі куняв у глибокому м'якому кріслі, відтак зайшли до канцелярії намісництва, Боговик виглянув у вікно і радісно скрикнув:
— Диви, наш стяг над ратушею!
— Стяг… — тривожно, мало не приречено мовив Ярослав, похитавши замислено головою, ніби найважче не лишилося позаду, а почалося якраз саме з цієї хвилини.
Телефон у глухій, німій тиші канцелярії задзвонив так раптово — різко й голосно, що Грицан з Боговиком ураз стовпіли, і оціпеніння те тривало ледь не хвилину.
— Та бери трубку! — першим оговтався Ростик.
— Алло… — хрипло промимрив Грицан.
— То я, — почувся голос Вітовського. — Як Гуйн?
— Дрімає в себе.
— Треба спровадити його до канцелярії,— розпорядився Вітовський. — Бо ж починається робочий день, і чиновники зараз посходяться. Так ось: пускати всіх, але нікого не випускати. І в канцелярії поставити варту.
— Зрозумів.
— А що довкола намісництва?
— Тихо.
— Ну й добре!
Грицан хотів поспитати, як розгортається акція, але телефон уже мовчав, і Грицан обійшов стрільців, розтлумачив, як мають поводитися, а потому вже до Гуйна, — той підняв вицвілі вії.