Спалені обози
Шрифт:
Кароль Стемпковський приніс на таці пляшку коньяку, два келишки й акуратно нарізані дольки лимона з цукром.
— Не заперечуєш?
— Якраз смакує. Після доброї роботи чарка коньяку ніколи не завадить — розслаблює.
— Твоє здоров’я!
— Віват! — глумливо кинув син.
П’ючи, Адам чув, як чарка дрібно цокає об жовті пеньки батькових зубів. Той пив, заплющивши малі очі, над якими майже не залишилося брів.
— Французький! — передихнув Кароль Стемпковський. — Звичайно, вони хотіли б забрати собі Східну Галичину, ці галицькі політики. Але вони забувають, що економічне освоєння
«Особливо ти освоював…»
— …і залишається до сьогоднішнього дня однією з найголовніших основ добробуту і економічного життя краю.
«Особливо ти зміцнював цю основу».
— А тепер нам пригрожують! Нас хочуть позбавити нашого! Фактично нас хочуть винищити!
«Особливо тебе…»
— Я цілком поділяю благання наших тутешніх братів, які просять, щоб ми їх врятували, захистили.
Кароль Стемпковський шпарко ходив по хаті, виголошував свої тиради, як на суді. Можливо, навіть шкодував у цю хвилину, що він адвокат, а не прокурор.
— Я цілком підтримую Радзівілла, який казав, що господарські і виробничі спроможності польського населення на Україні повинні бути визнані такими цінностями, використання яких може в значній мірі сприяти процвітанню польської нації і її відроджуючої держави. Адже так?
Він зупинився напроти сина — Адам, понуривши голову на груди, твердо спав у м’якому фотелі.
XVIII
Все було готове, і всі були готові, а час тягнувся неймовірно довго. За вікнами Народного дому стояла глуха чорна ніч — ніч, тривожна тиша і неспокій. Дехто пробував подрімати на шкільній лаві — не зміг. Час від часу приходили молоді розвідники-гімназисти: у польськім Академічнім домі — забава з танцями; в польськім «Соколі» починається якесь зібрання; на вулиці Шептицьких затримано підводу зі зброєю, ескортовану поляками… Вітовський глянув почервонілими очима на годинника і сказав:
— Почалося перше листопада…
«Хай би він трохи відпочив», — подумав Ярослав і, поправивши пістолет, що муляв ребро, також машинально глипнув на годинника — обидві стрілки перехилились за дванадцять. Він визирнув у вікно. Коли білий сніг падає на дорогу — стає чорним, зовсім білий сніг стає зовсім чорним…
— Залишилось кілька годин, — сказав Поточняк, схиляючись разом з Вітовським над картою Львова.
Час повз повільніше, аніж черепаха: хвилина — день, година — рік… Грицан зрештою не витерпів і знову закурив та вийшов у коридор. Ох, нудота! Дика нудота! Та найбільше безглуздя — вірити в щось без підтримки власного настрою. Отже, спокій! Все — в ім’я спокою! І пам’ятай: щастя завжди на боці сильних!
— Боюся, щоб ми не були відрізані від краю, — розмислював над картою Поточняк. — Як і боюся, щоб не мучив наших людей страх перед невідомим.
— Ковтни коньяку, — Ростик без під’юджування простягнув йому флягу. — Помагає і заспокоює.
— Це не заспокоїть, — проте Анатоль пригубив — грілися тіло й думки. — Головне, аби Нас підтримала вся Галичина. Без такої підтримки пропадемо.
— У краю верховодять колишні австрійські старшини, — розмислював над його словами Вітовський. —
— Ви хотіли сказати: колишні австрійські дезертири, що колись ховалися від фронту, а тепер ходять героями? — сердито, якось звірувато вихопилось в Анатоля.
Поточняк нервував. Йому з Грицаном доручено чи не найголовніше — брати намісництво й арештувати цісарсько-королівського намісника Галичини генерал-полковника барона Йоганна Гуйна. Спершу, в метушні, на це доручення він якось ніяк не реагував: брати — то брати! А зараз аж сироти виступили на руках — це ж самого намісника треба скинути з трону! Не кожному випадає така висока місія: намісника — з трону, а над Львовом — замість австрійського — синьо-жовтий прапор!
— І не думав Січинський, коли йшов на герць з Потоцьким, що мине лише десять років і ми будемо арештовувати намісника, — Грицан немов вгадав його думки. — Праведна рука історії підняла свій меч правосуддя…
Будинок поволі оживав. Вітовський відправляв людей на визначені об'єкти. О третій годині ранку нарешті підкликав до себе Поточняка і Грицана, схвильовано мовив:
— Ну, дорогі мої побратими, з Богом! — І застеріг доволі суворо: — Але порядність, виключна тактовність! Проте — не панькатися! Під домашній арешт — і кінець! Порозумітися з Гуйном вам буде легко, бо знаєте німецьку.
— Зрозумів! — сказав Поточняк.
— Зброю застосовувати на крайній випадок! Поста не покидати до моєї команди!
— Зрозумів! — сказав Поточняк, і чомусь мурашки поповзли за спиною. — Дайте потиснути вашу руку… Я неймовірно вдячний, що вибір провести акцію випав на мене.
— І запам’ятайте: за нас ризикував своїм життям Мирослав Січинський, він знав, що його чекає смерть, і не злякався. Не сприймайте мої слова як щось банальне чи фантастичне, але хай будуть на наших вустах імена тих, хто сміливо боровся за нашу ідею. Отже, вперед, друзі!
По тих словах Вітовський розчулено поплескав по плечу спершу Поточняка, а тоді Грицана. — Щасливо, Славцю! — І всміхнувся: — Отак, друже, зараз побачиш, як народжуються і вмирають держави…
Усі мовчки кивнули один одному.
Була хмарна осіння ніч, дув холодний осінній вітер, було темно на вулицях, непривітно, і не було жодної зірки на небі. Анатоль Поточняк закомандував своїм стрільцям:
— За мною!
Глухі кроки в глухій ночі… Вартовий біля намісництва був арештований в один момент — він, зрештою, навіть не опирався. Поточняк наказав оточити будинок. А сам з Грицаном прудко, наче несла його якась дивовижна сила, по сходах піднявся на другий поверх, де в кількох кімнатах мешкав барон Гуйн.
— Слухай, Анатолю, а якщо намісник почне стріляти? — нежартома пожартував Грицан, а зуби чомсь зацокотіли.
— Ще жоден начальник не стріляв, — до Поточняка повернулася дика рішучість. — Для того є підручні. Отже, не хвилюйся, Славчику, за свою сокровенную душу. Це керманичі бояться. Вони такі боягузи, що коли б їх у такому стані побачили підлеглі, все життя зневажали б. Отже, перед тобою нікчемний, безпорадний начальник, який може хіба що пустити собі кулю в лоб. І то ні!
— А цікаво, напевно, коли отакий високий начальник приставляє револьвер до скроні…