Спалені обози
Шрифт:
— Трохи, — кивнув.
— То сьорбніть, сьорбніть. Сотнику, залишіться.
Крушинський сів поруч з ними. Ярослав надпив половину чашки, і груди від жару аж розширило.
— Ми раді за галичан, — сказав Петлюра. — Розуміємо ситуацію. Але насамперед про мету вашого приїзду.
Грицан виклав усе, що велів Вітовський.
Схрестивши на грудях руки, Петлюра впився в нього своїми журливо-лагідними блакитними очима, майже не кліпаючи, та Грицану здавалося, що він зайнятий зараз якимись своїми клопотами і зовсім його не слухає.
— Гаразд, генерала вам дамо.
— А поміч?
— Спробуємо виділити два корпуси.
— Ми будемо вельми раді.
— Гаразд, — ще раз резюмував Петлюра. — До вечора я полагоджу з паном Винниченком усі питання, що стосуються Галичини, і ми тоді разом повечеряємо, — на устах Петлюри заблукала мила посмішка, дещо артистична, як здалось Грицану. — Не заперечуєте?
— Ні, щиро вдячний.
— Сотнику, одведіть пана Грицана в купе, і нехай кухар нагодує смачним обідом. І відпочивайте, пане Ярославе.
— Дякую.
— Слідуйте, будь ласка, за мною, — знявши з вішалки Грицанову шинелю та кинувши собі на руку, сказав Крушинський.
Ярослав підхопив свою теку. І аж тепер відчув страшну втому, ноги — наче ватяні. Купе йому відвели в сусідньому вагоні — купе як купе. Хіба що одна тільки полиця для спання.
— Розташовуйтесь, я зараз, — сказав Крушинський.
— А може, не треба? — скривився кисло Ярослав: очі його злипалися. — Може, я спершу відісплюся? Бо так уже морить, так морить…
— Усе ж таки гарячого радив би поїсти. Чекати не доведеться — наш повар завжди напоготові.
— Чорт з ним! Потерплю.
Він сів. На столику лежала «Нова рада». Сонні очі сонно прочитали: «До зброї! Злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам! Нам потрібен зараз корпус сміливих завзятих синів України, потомків славного козацтва. Сини України! Поможіть! До зброї!» А трохи нижче: «25 листопада 1918 року згубився на вулиці Легіонерів пес чорний з написом на гальштуку «Неро — власність Фолькевичів». Хто знайде, нехай віддасть. За заплатою на команді вокзалу». Ярослав похитав головою: отже, Неро — власність Фолькевичів…
IV
Є на світі одна справедливість — смерть… Бр-р! Ярослава від несподівано наплинутого афоризму нараз аж зморозило, і він підсвідомо різко підняв голову. Перед ним сиділо майбутнє головне командування Галицької Армії — командуючий генерал Омелянович-Павленко і начальник штабу полковник Мишковський. А за вікном мело снігом, — перші дні зими, — грудень гуляв по степах України…
У вагоні було доволі холодно, і Омелянович-Павленко не знімав ні своєї високої баранячої шапки, ні російської шинелі. Час від часу лівицею помацував праву, що висіла на чорній пов’язці,— рана з війни. Хоча йому було лише сорок, та борідка вже посивіла. Але очі жваві, молоді. Був сухорлявий, середнього зросту, — Мишковський повна йому протилежність. Високий, кремезний, доволі симпатичний блондин. Розмовляв виразно, голосно, чистою українською мовою, а Омелянович-Павленко — суржиком і здебільшого мимрив.
Враження від обох у Грицана було подвійне: щодо Мишковського, то йому здавалося, що в того більше гонору, аніж розуму; Омелянович-Павленко доволі добродушний, в нього мало військового. А може, перші враження фальшиві? Так чи інакше, а погляди галичан були звернуті на Східну, чи Велику, Україну — всі чекали від неї помочі, і Грицан не міг з цим не рахуватися. Зрештою, людину треба побачити в ділі.
— Скільки,
— Коли я виїздив — близько двадцяти тисяч. — Грицан дивився генералу в очі.— І десь сорок гармат.
— Угу… Угу…
— Але за той час — не сумніваюся — воно поповнилось. — Поспішно додав: — Мобілізація ведеться повним ходом.
— У скорім часі Львів можна взяти. І звільнити Галичину — цей П’ємонт української нації.
— Ми в це віримо, — сказав Грицан.
— Заберемо, звичайно ж, заберемо, — упевнено підтвердив полковник Мишковський.
— Ми в це віримо, — повторив Ярослав, намагаючись якомога правдивіше й переконливіше дивитись своїм супутникам в очі. Інакше відповісти не міг — треба бути дипломатом.
Його нестерпно мучило падіння Львова, а заодно він мучився іще одним: як галицькі провідники зустрінуть гостей? Він навмисне не телеграфував точної дати приїзду. Сказав, виїжджаємо… А коли, в яку годину — ані слова. Тепер він мучився: Вітовський може розгніватися. Не стільки Вітовський, як Кость Левицький… Кость Левицький всім нутром ненавидить росіян. А той, з посивілою борідкою, Омелянович-Павленко, — колишній полковник російської армії. Ярослав уявив собі розгніваного Костя Левицького: він слухати не побажає росіян… Ну й хай! А що може Ярослав вдіяти, якщо Петлюра іншого командувача для Галицької Армії не знайшов? Правда, про всяк випадок Ярослав припас декілька виправдань-пояснень. Якщо Кость Левицький аж надто збунтується, він скаже: прошу взяти до уваги, що батько Омеляновича-Павленка, хоч і був російським генералом артилерії, походив все-таки з дунайських козаків. Отже, в жилах теперішнього Омеляновича-Павленка тече козацька кров… Прошу врахувати, що він закінчив кадетський корпус, що досить молодий — сорок років, на посивілу борідку не звертайте уваги… Омелянович-Павленко, зважте, служив у лейб-гвардії Волинському полку, котрий складався виключно з українців… А ще прошу звернути увагу на хоробрість. Кавалер орденів Володимира третього ступеня за бої на переправі Гута-Кальварія, а також Юрія за бої Лодзь-Торунь. Отже, є всі можливості переконати Костя Левицького. Однак…
— Чого ви зітхаєте? — підняв на Ярослава жваві очі генерал. — Військові не повинні зітхати.
І Омелянович-Павленко добродушно посміхнувся. А Ярославові знову треба бути дипломатом. Він подумав, що всі дипломати — блазні, і сказав:
— Ні, нічого… Це так, ненароком…
— Мабуть, ви не вірите, що візьмемо Львів назад? — поворухнувся кремезний полковник Мишковський.
«Мавпа може викрасти з хати немовля… Хтось колись розповідав, що у вовчому лігві знайшли живу дитину — хотіли взяти, але дитина дерлася і кусалася… Ходила тільки на чотирьох… Через рік вона померла… Але навіщо я повторюю давно почуте?»
— Чому ж, вірю, — набирався впевненості Грицан. — Але на війні люди часто зітхають.
Не признався ж, чому зітхає: влітку 1916-го командир російського полку полковник Омелянович-Павленко брав участь у Тернопільському прориві, в якому війська Брусилова повністю розбили на горі Лисоня, під Бережанами, Січовий легіон — отой легіон, що нині став фундаментом Г алицької Армії, головнокомандуючим якої має бути Омелянович-Павленко… Воістину — доля і перехрестя доріг.
Йому так і свербіло сказати: ви і мене тоді взяли в полон… А тепер будете мною командувати… Ні, не можна!