Спалені обози

Куртяк Євген

— Не так уже часто ми про це пишемо.

— Згоден, перебільшую, але зрозумій, друже, кожне слово нині повинно бути мечем, а не шоколадкою.

— Здається, ніби розумію.

— Повторюю: я не приїхав ні сваритися з тобою, ні читати тобі нотації. Але зваж на ситуацію. Гадаю, ми порозумілися. А думати ти вмієш. Я прощаюся з тобою, бо завтра раненько їду на фронт.

Вони по-товариськи попрощалися, і Вітовський велів Устимчику крутити кермо до резиденції Петрушевича. Той, сумно підперши долонею підборіддя, чапів за робочим столом. І такий уже

мав причавлений вигляд, що Вітовський по-справжньому перейнявся тривогою.

— Пан президент часом не захорували?

— Захворів доктор Кость Левицький. І то серйозно. Ми допіру посадили його на потяг до Станіслава.

— Так, це велика втрата для нації,— розкусивши крок Костя Левицького, поглумився Вітовський. — Ай-я-яй! І що ми тепер будемо без нього робити? Га, пане президенте? Нація пропаде…

— Керманичем Ради державних секретарів я призначив доктора Ізидора Голубовича. — Петрушевич так і не збагнув його глуму. — Як міркуєте, підходить? Справиться?

— Ідеально! — Вітовський хотів сказати «ідеальний баран», але стримався і сказав інакше: — Я видав наказ про стан облоги на території всієї республіки.

— А це не попсує нам? — насторожився Петрушевич.

— Це допоможе нам позбутися хаосу. Далі. Помешкання для штабу в Бережанах я підібрав. Дозвольте мені розпорядитися, аби Омелянович-Павленко з Мишковським негайно виїздили, — він зробив паузу. — Навіть сьогодні.

— Так поквапно?

— Якщо так поквапно втік від державних справ цей хитрий, як старий обкусаний лис, Левицький, — суворо сказав Вітовський, — то чому не може поквапно приступити до роботи командуючий армією? Нам же треба організаційно її сформувати.

— Я йому зателефоную…

Петрушевич намірився ще щось сказати, навіть розкрив рота, але раптово ввійшов Омелянович-Павленко, а слідом — Мишковський. Генерал, як завжди, був одягнутий в армійський мундир російського офіцера — однострій захисного кольору, але без погонів, а там, де мали бути погони, де, вірніше, колись були погони, темніли сірі полоси. Це був його улюблений мундир, як свідчив Устимчик, він не хотів його знімати, як і не хотів знімати нагород, бо вони свідчили про його героїзм, військову доблесть. Він довідався, що галичани охрестили його генералісимусом, однак не образився, це навіть лестило його натурі.

Вітовський зметнув очі на обох, та найдовше затримав на генералові. Он який він! Справді, ніби не примітний, але це, мабуть, отаман — людина-айсберг. Петрушевич тим часом хутко підвівся з-за столу, на якому лежала велика карта Галичини, й поручкався спершу з Омеляновичем-Павленком, а тоді з його начальником штабу. А Вітовський став обік з цілковитою незворушністю: Омелянович-Павленко не хотів знімати царського мундира, а він не хотів схиляти перед ним голову, кланятися. І чи не вперше затявся: повинна бути субординація — він усе-таки секретар військових справ, міністр.

— Прошу знайомитись, — Петрушевич повернув голову до Вітовського. — Наш державний секретар військових справ…

— Я здогадався! — перебив

його Омелянович-Павленко, не давши йому назвати прізвище. — Мені показували портрет. Отже, пан полковник Вітовський?

— Ви не помилилися, — сказав Дмитро.

— Будемо знайомі,— і генерал першим простягнув йому руку, допитливо зазираючи в очі.

— Радий знайомству, — сказав Дмитро.

— Мишковський…

— Прошу сідати, панове. — Петрушевич звеселіло потер долоню об долоню. — Нарешті ми зібралися тим складом, яким давно треба було зібратися. Це добра ознака.

У відповідь, однак, ніхто не зронив ані слова, всі троє мовчки дивилися на президента, чекали подальших слів.

— У січні в Парижі відкривається Мирна конференція. — Петрушевич облизав губи. — На конференцію ми пошлемо своїх делегатів. До цього часу треба взяти Львів. Я хочу знати, панове, коли ви це зробите? — і перевів погляд на Омеляновича-Павленка.

— Я очікую корпусів Петлюри, — впевнено мовив той не запинаючись. — Петлюра обіцяв два корпуси. — І, наче за прикладом Петрушевича, також облизав губи. — А своїх сил для наступу… — Втягнув безпомічно голову в плечі, дрібно нею затрусив. — Своїх сил поки що замало…

— А якщо корпуси запізняться? — На мармуровому лиці Петрушевича сіявся неспокій. — Тоді який вихід? Що ми скажемо в Парижі? А головне — який вихід?

— Поки що треба ждати…

— Фронт займає тверді позиції,— встряв у розмову полковник Мишковський. — А помимо того, я міркую, що в таку сніжну зиму поляки не будуть наступати. Побояться, не наважаться, згадають долю Наполеона в Росії…

— Ви так мислите? — в очах Петрушевича — сумнів. — Не забувайте, Пілсудський хитрий, він може піти на все, і знов пильно глянув на Омеляновича-Павленка.

— Що ж, такий варіант можливий, — не відразу погодився генерал. — Однак я приєднуюсь до думки Мишковського, а крім того, ми повинні добре зорганізувати військо.

— Робіть щось, робіть щось… — благав Петрушевич. — Я дуже прошу. І збагніть: Галичина живе надією, що ми звільнимо Львів. На карту, панове, поставлена ваша репутація.

— Ми глибоко це усвідомлюємо. Однак мусимо підготуватися. Кожен наступ треба готувати.

— Пробачте, але я змушений признатися, сказати вам правду: серед стрільців вже шириться нарікання на вас.

— Які ж будуть конкретні пропозиції, пане президенте? — все ще м’яко, мовби недоспав, спитав генерал, хоча мав би передусім поцікавитись, які саме нарікання.

— Єдина буде пропозиція — командувати військами і воювати, а не смакувати чай з тортом! — аж тепер обізвався Вітовський. — Бридко слухати ваші безглузді слова про сніг і Наполеона. Ви що, за дурників нас маєте?

— Навіщо так різко?.. — Омелянович-Павленко збрижив лоба.

— Генерале, з вами розмовляє державний секретар військових справ, — не понижував, однак, тону Вітовський. — Якщо не помиляюся, цар Микола в таких випадках зривав з генералів погони… Якщо, власне, не Микола, то хтось інший. Суті не міняє.