Спляча красуня
Шрифт:
Двадцять восьме листопада для полковника Манова було важким днем. Прикрощі почалися ще зранку. Насамперед йому довелося досить гостро розмовляти зі своєю дружиною, якій украй забаглося піти сьогодні на прем'єру нової болгарської опери. Так і не вмовивши її залишитись удома, він пообіцяв дістати квитки, хоч не мав сумніву, що і цього вечора ні в який театр не зможе піти. Полковник Манов сам не знав, що більше засмутило його,— те, що він так незбожно дурив дружину, чи те, що зовсім не турбувався про самого себе. Години між шостою та восьмою вечора завжди були заповнені в нього якимись нагальними засіданнями, доповідями.
Згодом, саме в той момент, коли він збирався проковтнути ложечку соди,— хронічна виразка дванадцятипалої кишки давалася взнаки — надійшла радіограма
час вчорашнього інциденту взагалі не було такої спроби. І все ж кулемети стріляли: за смугою, в усті ярів, стовбури дерев наче перетято гострою пилкою. Так стріляють здалеку тільки важкі кулемети.
Отже, диверсанти і гадки не мали робити вилазки. А випадок з Хасаном Радфієвим — просто блеф, звичайнісінька провокація. До ярів було послано невеликі підрозділи прикордонної охорони з кулеметами. їм було наказано зчинити якнайбільший шум, щоб створити враження справжнього вторгнення. Потім вони вбили свою людину, а труп підкинули на нашу територію як доказ, що в нападі брали участь диверсанти, а не регулярні частини прикордонної охорони.
Дійшовши такого висновку, полковник Манов задоволено потер руки. Він проковтнув нарешті ложечку соди і вже через хвилину почував себе бадьоро, настрій у нього поліпшився. На прем'єру він, звісно, не піде. Може, запропонувати дружині самій піти до театру? Але ж вона скаже йому, що, хвала богові, ще не вдова і що час, коли він хотів зробити для неї щось приємне, на жаль, давно минув. Він знав заздалегідь, що вона йому скаже, бо таке мовилось уже не раз, і тому вирішив узагалі їй не дзвонити. Однак що ж усе-таки означає ця провокація? Вивести на позицію важкі кулемети і симулювати напад — то явно якийсь хід.
А втім, уже те, що він розгадав справжній характер нападу, було неабияким успіхом. Нехай дружина сердиться через цю прем'єру, зате він уміє логічно мислити і розв'язувати найскладніші вузли.
Отже, треба розгадати ще одну загадку. Навіщо ворогові потрібна ця провокація? Що означають отой неймовірний шум, вогонь з кулеметів і напад одночасно в двох пунктах? Пояснення може бути тільки одне: ворог намагався зосередити нашу увагу насамперед на цих двох пунктах, відвернувши її від інших місць. Ясно, диверсія...
Недарма ж Авакум Захов був учнем Манова! Правда, учень зробив стрибок уперед, пішов недосяжно далеко. Але чию ж він пройшов школу, чиї були перші уроки?
Тепер можна і закурити. Тютюн запаморочує голову, коли куриш рідко. Сода діє добре, але недовго. Незабаром печія почнеться знову. Манов це відчував. А клята прем'єра не йде з думки. Звичайно, десять років тому він нізащо не запропонував би дружині піти в оперу самій. Навіть і гадки не мав би про таке. А тепер хвилюватись через це смішно й наївно.
Не встиг Манов
— Збирайся, колего, — прогув він густим басом, зовсім не відповідним його маленькій постаті.— Там така каша заварилась, мрія! Якраз по тобі!
— Де? — спокійно спитав Манов. І додав: — Я звик до подібних каш.
— Як де? Та ти що, з неба впав? У секторі L — Z! Невже не знаєш? У знаменитому і під усіма поглядами незвичайному секторі L — Z.
Начальник радіопеленгаторного відділу був здоров'як та веселун, і полковник Манов заздрив його доброму гуморові. Йому, напевно, не докучають квитками на різні оперні прем'єри та концерти.
— Ну,— сказав полковник Манов.— Слухаю.
Полковникові Ленкову важко було всидіти на одному місці, і він почав свою розповідь, походжаючи по кімнаті. Він згадав про «Гермеса» — так умовно називалась ворожа таємна радіостанція, що працювала на ультракоротких хвилях, встановлена кілометрів за п'ятдесят на південь від кордону. «Гермес», як правило, передавав, але рідко приймав — не любив розмовляти, більше давав інструкції. До того ж шифрові системи, зокрема спеціальні коди та сигнали, якими він користувався, були найрізноманітніші. Розшифровувачі більш-менш справлялися з системами шифрів, хоч і тут інколи зазнавали прикрих невдач. Розшифрувати радіограму «Гермеса» не гаючи жодної хвилини нерідко означало — викрити таємну радіостанцію або добре законспірованого резидента. Але якщо ціною дорогоцінних годин, а не раз. і днів, радіограми ті було прочитано, то спроба розгадати коди звичайно заводила дешифрувальників у безвихідь. Наприклад, на початку вересня «Гермес» передав своєму невідомому й мовчазному агентові коротеньку шифрограму, складену латиною. Через дві доби її насилу прочитали (через плутанину з відмінками), але зміст так і не розгадали, бо вжиті слова мали умовне значення. Буквальний переклад можна було тлумачити двояко: а) «Професорові вжити заходів для закінчення роботи Вітоші»; б) «Вітоші вжити заходів для закінчення роботи професора». Це, звичайно, була нісенітниця. І перша, і друга фраза починалась і закінчувалась незрозуміло. Хто такий професор? Що він має спільного з Вітошею? Про яку роботу йдеться? На ці запитання могла відповісти тільки людина, обізнана з кодовими значеннями слів. Могла б допомогти і контррозвідка, коли б мала в своїх досьє персоніфіковане значення хоча б одного із згаданих вище слів шифрограми. Якби контррозвідка знала, наприклад, хто криється за словом «професор», тобто якби вона мала діло з цією особою або засікла її в системі будь-якої іноземної розвідки, то ключ до розгадки таємної шифрограми було б знайдено.
Але в досьє контррозвідки поки що не фігурував жоден «професор». У тих досьє були лісоруби й чабани, інженери, геологи, лікарі, а професорів не було.
Отож щоразу, почувши про «Гермеса», полковник Манов мимоволі здригався, простягав руку до сигарети, хоч йому заборонили курити, згадував про різні квитки та пропущені прем'єри і супив брови. Він не любив кодових знаків, а латину вважав за «мертву справу».
Проклятий «Гермес» знову з'явився на обрії.
Він з'явився вчора ввечері на координатних таблицях радіопеленгаторів, і то не з власної ініціативи, а тому, що його викликали. Викликав за допомогою таємної ультракороткохвильової радіостанції якийсь «Іскир».
— «Гермес», «Гермес», я — «Іскир», я — «Іскир», чуєш мене?
Позивні було повторено кілька разів протягом п'яти хвилин, і пеленгатори в зоні Смолян — Девін піймали їх і засікли передавач.
— Слухаю! — лаконічно відповів «Гермес».
Цей «Гермес» тримався зарозуміло, мов справжній бог. А «Іскир» улесливо доповідав:
— Замовлення виконано. (Слово «пане» не було сказано, але воно малося на увазі в підтексті.) Чекаю вказівок, кому його передати.
На що «Гермес» відповів так само зарозуміло: