Спляча красуня
Шрифт:
Так почався для Авакума ранок 29 листопада.
Він якраз зачиняв за собою вхідні двері, коли із снігової завіси вишмигнув Харі. Він був такий запорошений снігом, наче виліз із лантуха з борошном.
— Ходімо зі мною до дядька,— попросив він, кліпаючи мокрими віями. Йому, видно, довелося довго стояти під снігом.— Що тобі робити в такий час у місті? — провадив він, хоч Авакум не відмовлявся.— Тут у нас зима, а там сльота і бридота! І до того ж — май на увазі — я замовив боцманові на обід щось дуже смачне.
Авакум знизав плечима. Смачні страви не могли його спокусити,
— Що сталося? — спитав Авакум, намагаючись заглянути в очі Харі.
— Нічого особливого,— відповів той і, трохи помовчавши, додав: — По суті, нічого особливого, але мені здається, дядько сьогодні якийсь страшенно нервовий і збуджений. Чи не розв'язує задачу або ребус. Але весь час кричить: «Тихше, не галасуйте!» Ти ж знаєш, що він має звичку повторювати це, коли працює над чимось серйозним. А сьогодні він явно переборщує... просто нервує. Та й боцман теж — ходить темний, як хмара, бурчить і супить брови. Неначе обидва вранці встали з лівої ноги. Словом, атмосфера досить похмура. А я запросив на обід Марію, розумієш?
— Розумію,— всміхнувся Авакум.
— Утрьох нам буде веселіше,— сказав Харі.
Тихо падав сніг, і штраусівський вальс усе ще линув над світом.
— Ну що ж, ходімо,— сказав Авакум і, помовчавши трохи, додав: — Ти йди, а я піднімусь нагору, візьму апарат. Погода саме для знімання.
Цього разу професор навіть не подав йому руки. З накинутою на плечі вовняною шаллю, зіщулившись, старий сидів нерухомо в своєму чудо-кріслі, дивлячись перед себе невидющими очима. Він був схожий на зігнуту вдвоє мумію. На столі перед ним лежали розкидані енциклопедії, словники, математичні довідники і купи списаного паперу. Ручка арифмометра стирчала, прокручена на півоберта.
— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитав Авакум. У цю мить він по-справжньому заздрив професорові.
— Тихше, не галасуйте! — кинув йому вчений, навіть не поворухнувшися і не глянувши на нього.
Авакум тихенько причинив двері.
Близько одинадцятої години прийшла Прекрасна Фея. Зі сніжинками на кучерях, розрум'янена з морозу, вона немов принесла з собою далеке живлюще дихання засніжених гір. Поки Харі допомагав їй скинути пальто і відносив на вішалку, вона постукувала по підлозі підборами і дзвінко сміялась,— мабуть, і сама не знала чому. Але від того здавалася ще вродливішою.
Авакум стояв у кутку, навівши на них об'єктив кінокамери, і всміхаючись, натис на кнопку.
Вона кинула нареченому «дякую», поцілувала його швидко в губи і, простигши руки, попрямувала до Авакума.
— За тобою борг з позавчорашнього вечора,— сказала вона.— Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю,— відповів Авакум і вперше в житті відчув кволість у колінах.
— Боцмане!
У кухняних дверях заблищало червонощоке і спітніле обличчя колишнього кока. Побачивши в холі Прекрасну Фею, він ураз виструнчився.
— Чого бажаєте, ваше добродійство? — спитав він. Цього разу тон його здавався надто поважним для її жартівливої гри.
— Бери гармонію — і на палубу! — наказала Прекрасна Фея.
Коли
— «Дунайські хвилі»! — оголосила Прекрасна Фея і поклала руку на плече Авакума.— Він уміє грати тільки вальси,— шепнула вона. І раптом спитала: — Ти танцюєш вальс?
— Оце танцюватиму вперше,— відповів Авакум. Кволість у колінах уже минула.
Колишній кок зібрав розтягнену гармонію, і пальці його забігали по старих жовтих клавішах.
«Щоб ти жив сто років! — промайнуло в голові Авакумові, й він повторив подумки: — Крок уперед, два кроки на місці!»
Тепер справді танцював увесь світ. Весняні води розбили кригу, і дзвінкі струмки задзюрчали серед розквітлих лук. У блакитному повітрі блищало срібне сонце, а по смарагдовому небосхилу пливли лілові хмари. Райдуга гойдалась то вгору, то вниз, розпускала і підіймала свої шлейфи і зненацька перетворювалась на грандіозний фейєрверк. А з вишини сіялися вниз, наче дощ, різноколірні краплини світла. Крок уперед, два кроки на місці! Хто сказав, що світ не чарівний? Струмки зливалися в тиху повноводу ріку, і в її блакитному дзеркалі відбивалось усміхнене синє небо. Що він тримає в руках? Частинку райдуги? Та чи ж може райдуга мати запах, кучері, гнучке тіло?
— Спокійніше, бо вилетимо надвір! — сміялась Прекрасна Фея.
Не вилетять. Він уперше відчуває не знану досі радість і, можливо, перебільшує. Відкриває для себе новий світ і, мабуть, здається смішним.
Він підводить Прекрасну Фею до стільця, де сидить Харі, й каже:
— Ось, Харі, твоя наречена. Танцюй тепер з нею ти, а я зніму вас на кінострічку, на пам'ять. Коли святкуватимете срібне весілля, ми втрьох прокрутимо фільм і досхочу посміємося!
— Боцмане! Давай щось із «Веселої вдови»! — збуджено кричить Прекрасна Фея. Очі її палають задерикувато, хоч їхній блиск не такий уже чистий.
Колишній кок розтягує гармоніку, і його обличчя стає лютим, наче він збирається розчавити когось своїми величезними лапами. Авакум не залишає кінокамери: Харі і Прекрасна Фея в об'єктиві.
Але тут з горішнього поверху лунає професорів голос:
— Тихше, не галасуйте!
Це схоже на сигнал пожежної тривоги. Якийсь час усі мовчать.
— Ходімо в ліс,— тихо пропонує Прекрасна Фея.— Хочете?
Обід пройшов весело. Веселий був якоюсь мірою і професор. Перше ніж випити свою каву, він сказав, пильно дивлячись на племінника та Прекрасну Фею:
— Розв'язую, діти мої, складнющий ребус. Зроду ще не випадало такого розв'язувати.— Він помовчав, відпив кави і додав: — Жахливий ребус! Однак мушу признатися, діти мої, я вже наполовину розв'язав його.— Хтозна-чому, але професор весь час дивився на них пильно, не кліпаючи.— А до вечора я його остаточно подолаю, цей клятий ребус. Будьте певні!
— Неодмінно, дядечку! — прощебетала Прекрасна Фея.— Ти неодмінно розв'яжеш цей ребус, ми всі певні, що ти його розв'яжеш. Правда ж, Харі?.
— Який може бути сумнів,— відповів Харі і позіхнув. Він знову щось креслив і майстрував, обмірковуючи проект майбутнього павільйону виставки.