Спляча красуня
Шрифт:
Авакум своїм звичаєм заходив туди-сюди. Якийсь час він мовчав.
— Як себе почуває старший шифрувальник? — спитав він.
Авакум був знайомий з ним і не раз користувався його допомогою. Взагалі до таких розумних і веселих людей, як старший шифрувальник, Авакум відчував щиру симпатію.
— Сильно покалічений,— неохоче відповів полковник. І навіщо було посилати його на свіже повітря? Мабуть, уже в тисячний раз проклинав він свою фатальну пораду.
Помовчавши трохи, Авакум спитав:
— Товаришу полковник, чи є, на вашу думку, якийсь взаємозв'язок між усіма цими подіями? Пробачте, але це мене дуже цікавить.
— Певною мірою є,— відповів полковник. Взагалі, таке
— Зв'язок є! — повторив полковник.— Наприклад, між знайденою касетою від фотоапарата для нічного знімання та вчорашньою шифрограмою «Гермеса». Мені здається, між цими речами є якийсь зв'язок.
— Ви так гадаєте? — Авакум не сказав більше нічого, але з усього було видно, що в душі він радів.
— Мені хотілося б почути твою думку,— холодно промовив полковник. Усе-таки він начальник відділу і має право вимагати пояснень від підлеглих.
— Справа цілком ясна,— відповів Авакум.— По суті, я тільки розгорну вашу думку. Головне в цій справі, звичайно, оборонна споруда «Момчил-2», що дуже серйозно непокоїть ворога, який хоче будь-що мати докладніші й конкретніші дані про неї. Однак навіть найдосвідченішому шпигунові важко за нормальних умов пробратися до такого важливого об'єкта, чи не так? І ось ворог створює па кордоні напружену обстановку, яка дозволяє шпигунові проникнути на територію «Момчила-2». Ворог інсценує напад на третій район сектора L — Z, сильним вогнем привертає до себе увагу наших прикордонних сил. Більше того, посилає літак у повітряний простір над «Момчилом-2». Все це, разом з тим, що відбувається на кордоні, примушує охорону й обслугу споруди зосередити увагу насамперед на тому, що робиться попереду, а не за спиною.
Використовуючи вміло створену і заздалегідь відому йому обстановку, шпигун проник на територію «Момчила-2» з північного, безпечного, боку, сфотографував об'єкт і в поспіху загубив запасну касету. Певно, поблизу його чекала машина з радіопередавачем, і він зв'язався з «Гермесом», перебуваючи десь неподалік від Смоляна, щоб сховатися в місті, перш ніж почнеться погоня'. Лишився шпигун у Смоляні чи тієї ж ночі добувся до Софії — питання неясне, його ще треба вивчити й розв'язати. Я особисто вважаю, що шпигун був тут до світанку. Вчорашній день знаменний двома подіями. По-перше, збито машиною старшого шифрувальника, тобто виконано один з «відповідних запобіжних заходів». І, по-друге, ввечері перехоплено радіограму «Гермеса», який інформував свого агента, коли і кому передати знімки споруди «Момчил-2». Дізнавшись, що радіограму передано для розшифрування професорові Найденову, іноземна розвідка вирішила усунути його зі свого шляху раз і назавжди. Вона розробила план убивства і здійснила його, як ви вже знаєте, сьогодні по обіді.
— Дай закурити,— попросив полковник, простягти руку за сигаретою. Тепер йому й на думку не спадало називати Авакума на «ви».
Затягнувшись кілька разів, він задумливо сказав:
— Так, усе це, напевно, пов'язане між собою. Я маю на увазі події останніх днів.
— Ви припустилися великої помилки, не встановивши нагляду за шофером,— сказав Авакум.
— За шофером? — полковник потер лоба.— Так... А втім, туман учора був дуже густий.
— І цей густий туман,— Авакум почав дратуватися,— допоміг шоферові стежити за своєю жертвою мало не цілий день і збити її в найсприятливіший, найслушніший момент. — Ти певен? — полковник усміхнувся.— Буду радий, якщо це сталося саме так, як ти кажеш.
Авакум
— Зараз же накажу черговому офіцерові, щоб дав розпорядження почати розшуки цього типа.— Полковник підвівся і попрямував до дверей.— Встановимо за ним нагляд, поки з'ясуємо, що воно за пташка і якої вона співає.— Він повеселішав, але пішов, по-старечому згорбившись.
Нове відкриття ще більше згустило і так непроглядний туман.
Поки полковник розмовляв унизу з черговим офіцером, Авакум, сидячи в кріслі, курив і байдуже спостерігав за синюватими хмаринками тютюнового диму. Вони здіймались угору, утворюючи якусь спіралеподібну галактику, і зникали у нього за спиною. Спершу Авакум дивився байдуже, потім почав свідомо, зацікавлено стежити за рухом Цих скручених прозорих форм. І нарешті підвівся. Поза всяким сумнівом, за його спиною є якась тяга, і саме вона всмоктує всі ці галактики та Чумацькі Шляхи з тютюнового диму: весь дим, хоч і повільно, але вперто і незмінно плив усе в тому самому напрямку — до величезного вікна.
Вікно було зачинене. Але зачинене вікно не може притягувати до себе диму. Або воно зачинене не щільно, або в ньому є отвір, який з'єднує кімнату із зовнішнім світом.
Авакум підійшов до вікна. Праворуч, на висоті його грудей і на відстані двох п'ядей від віконної рами, зяяв ідеально круглий отвір діаметром міліметрів п'ять. Хоч він був маленький, але через велику різницю між зовнішньою температурою і температурою кімнати виникла тяга, і то досить значна.
Авакум просунув в отвір мізинець. Краї отвору були гладесенькі, наче їх відполірували тоненькою пилочкою з дамського манікюрного набору. Не було сумніву: отвір утворився від випущеної зблизька кінчастої кулі.
Стоячи біля вікна, Авакум відчув, що в нього за спиною часто дихає полковник, який уже встиг повернутись.
— Ось, будь ласка,— всміхнувся Авакум і відступив убік.
Полковника вважали за великого фахівця з вогнепальної зброї. Він дослідив отвір і, посопівши, сказав:
— Тут пройшла куля, випущена з безшумного дванадцятикаліберного пістолета. Я знайомий з цією системою. Головка кулі гостра, наче шило.
Авакум знав: така куля, пробиваючи скло, стирає його на порох і розсіює обертальним рухом так, що його не побачиш і крізь лупу.
Знявши телефонну трубку, Авакум накрутив номер службового моргу і спитав у лікаря, яку форму має куля.
— Кінчасту,— відповів лікар, який щойно вийняв кулю з-під лівої лопатки.
— Чи є на ній сліди подряпин? — поцікавився Авакум.
— Є,— ствердив лікар,— на конусі.
— Я зараз пришлю посланця по цю цінну річ,— сказав Авакум і поклав трубку.
— Отже, все відбулося так,— озвався полковник, і обличчя його набрало натхненного виразу. Він показав на спинку крісла,— Ця точка відповідає тому місцю, навпроти якого було професорове серце. Якщо провести звідси пряму лінію крізь отвір у шибці, де вона закінчиться? Вона закінчиться по той бік дороги, за канавкою. Якраз за тією товстою старою сосною. Я певен, що вбивця стояв саме там і стріляв звідти.
— Навряд,— заперечив Авакум.— Саме за тією сосною стояв ваш сержант.
Вираз натхнення миттю зник полковникові з обличчя. Тепер він мовчав і скидався на людину, яка з великим сумом розглядає узори на килимі, так ніби там зображено щось дуже веселе.
— Що ж далі? — спитав полковник.— Нічого не розумію. — Я теж,— тихо відповів Авакум.
Лейтенант Петров клацнув закаблуками і попросив у полковника дозволу ввійти. Передавши Авакумові пакет, запечатаний червоним сургучем, і повідомивши, що фотокопії відбитків будуть готові завтра зранку, він пішов.