Спляча красуня

Гуляшки Андрей

Коли лейтенант зачинив за собою двері, Авакум розпечатав конверт і вийняв звідти фотокопію з аркушика, вирваного з професорового зошита, і коротеньку записку начальника лабораторії. Записку було адресовано полковникові Манову. Авакум прочитав її вголос. «Надсилаю вам фотокопію аркушика із зошита. На жаль, хімічна обробка його лицьової сторони не скрізь дала однакові наслідки. Деякі літери — там, де були заслабкі сліди на папері,— не вдалося проявити. З повагою...»

На фотокопії нерівним професоровим письмом було виведено: «Flo es Vi chae A rorae».

Прочитавши текст через Авакумове плече,

полковник у відчаї сплеснув руками.

— Спробуй розгадати! — простогнав він.— Та тут і сам Навуходоносор, коли б воскрес, нічого не зрозумів би!

— Це текст шифрограми,— сказав Авакум.— Що ж до Навуходоносора, то цей вавілонський цар жив наприкінці п'ятого століття до нашої ери.

— Втішай себе байками,— промовив полковник. І чому спав йому на думку якийсь Навуходоносор? Манов відкинувся в кріслі й підпер голову рукою. Йому не хотілося навіть курити.

Авакум пройшовся по кімнаті, потім узяв кольоровий олівець зі срібної склянки на професоровому столі й написав щось на знімку.

— Прочитайте,— подав він його Манову.

Тепер текст мав такий вигляд: Flo es Vi chae A rorae. Авакум дописав літери, яких бракувало в тексті.

— Гаразд,— сказав полковник.— А що означають ці слова?

Полковник спитав, аби тільки щось сказати. І з тими літерами, і без них зміст шифрограми однаково був незрозумілий. Слова могли означати одне, а їх символічний зміст — зовсім інше. У нього раптом запекло в горлі, і хтозна-чому він згадав про дружину. Все одно вона не дасть йому спокою, бо історія з квитками ще не вилетіла у неї з голови.

— Що все-таки означають ці слова? — повторив полковник байдужим голосом.

— Вони можуть означати,— Авакум намагався здаватись бадьорим і самовпевненим,— по-перше: «Квіти Аврорі для Вітоші» і, по-друге: «Квіти Аврорі від Вітоші».

Полковник гірко всміхнувся, але на відповідь нічого не сказав:

— Аврора означає світанок,— вів далі Авакум.— Зорю.

Вони помовчали.

Раптом Манов ляснув себе по коліну з такою силою, наче хотів розчавити якусь огидну комаху.

— Еврика! — вигукнув він, і його зморене обличчя знов прояснилось.— Знаєш, я починаю здогадуватися про дещо.

— Ні, не знаю,— відповів Авакум.

— А я знаю! — полковник випростався, причесав гребінцем шпакуватий чуб, немов хотів цим жестом приборкати почуття гордості, що вирувало в його грудях.— Ось що я знаю,— провадив він.— Чи відіграють тут якусь роль від мінки й відмінкові форми? На мою думку, ні. Важливе інше, істотне. А воно ось у чому: зоря, квіти, Вітоша. Людина, що має одержати знімки оборонної споруди «Момчил-2», стоятиме десь на підступах до Вітоші і триматиме в руках квіти. Коли? На світанку! Тобто між сьомою та восьмою годинами. Де саме? Може, у Драгалевцях, а може, в Бонні чи Княжеві. Я завтра скерую туди людей, і ти побачиш, що вони з порожніми руками не повернуться!

— Було б добре! — сказав Авакум і зітхнув. Полковник майже збіг сходами вниз.

14

Дрімота майже здолала Авакума. Йому здавалось, ніби він знов поринає в холодну зеленаву глибочінь, і чекав, що от-от пролунає знайомий сміх, ніжний та веселий... Коли зненацька все це зникло у вихорі якихось нестерпних згуків,

наче на голову посипався крижаний град.

То дзвонив телефон. Ніколи ще він не дзеленчав так дзвінко і настирливо.

Авакум підвівся з крісла, де задрімав, увімкнув світло і зняв трубку.

Ту ж мить, пробивши скло на веранді, щось просвистіло повз його вухо, й зі стіни навпроти посипалися шматочки тиньку.

Авакум інстинктивно нахилився, підповз навколішки до дверей на веранду і запнув їх важкими оксамитовими шторами.

Потім випростався. За вікном могли вистрелити знов, але навряд чи в нього тепер влучать. Авакум узяв ніж і видовбав кулю зі стіни. Головка її була гостра, як шило.

Авакум посміхнувся — ця штучка могла, звичайно, пронизати його. Завтра ввечері Прекрасна Фея розкланювалася б зі сцени, а він не міг би плескати їй. Не довелося б йому більше згадувати і про глибокий вир біля виноградника діда Седефчо, і про сріблясті бульбашки. А втім, сріблястих бульбашок ніколи й не було, вони існували тільки в його уяві.

Та чому в нього стріляли?

Людина, що раділа зі своєї спритності, тепер уже не сиділа, спокійно покурюючи люльку. Вона блукала навколо будинку, де жив Авакум, примушувала когось дзвонити йому по телефону і цілила йому в голову з безшумного пістолета.

Авакум глянув на годинник. Наближалась північ.

У каміні ще тліли жарини. Підкинувши дров, він присунув до вогню крісло, натоптав люльку й закурив.

А за вікном ішов дощ.

Чому ж усе-таки в нього стріляли? Адже він не так багато знав у цій справі, А те, що знав, нічого не важило. Все це знали і полковник, і лейтенант, і навіть перемерзлий сержант. Добре, що він примусив його випити чарку коньяку. Проте в них ніхто не стріляв. Коли б таке сталось, його неодмінно повідомили б. Напевно в них ніхто не стріляв. А коли стріляли тільки в нього, отже, гадають, що він знає щось дуже важливе, чого інші не знають.

Полум'я в каміні затанцювало. Авакум простяг ноги до вогню. Навіть заради самої цієї насолоди — грітися біля вогню та слухати, як потріскують дрова в каміні,— навіть заради цього гостра куля не повинна була його пронизати.

Отак він просидів з півгодини.

І раптом його охопив якийсь нестримний шал діяльності. Він вийняв плівку з кінокамери і кинувся з нею в комірку за кухнею, де обладнав собі невеличку фізико-хімічну лабораторію. А вже хвилин через двадцять, намотавши проявлену плівку на бобину проектора, натиснув на пускові кнопки. На стіні навпроти засяяло усміхнене обличчя Прекрасної Феї...

Авакум прокрутив плівку кілька разів, часом сповільнюючи, а то й зовсім зупиняючи її. Очі в нього палали, як У лихоманці.

Потім, одягнувшись і взявши електричний ліхтарик та туристську сокирку, Авакум вийшов.

Сіяв дощ із снігом.

Пригинаючись і пильно вдивляючись у темряву, Авакум рушив навпростець до останнього будинку на вулиці Латина.

Піднявши вранці штори на дверях веранди, Авакум побачив, що падає пухнастий, тепер уже справжній зимовий сніг.

Лейтенант Петров прибув точно о восьмій годині. Авакум налив йому чашку гарячої кави, а сам підійшов до дверей, ближче до світла, щоб розглянути матеріали лабораторних досліджень, які приніс лейтенант.