Спляча красуня
Шрифт:
Спершу долинув ледь чутний шурхіт стрічки, а тоді полилися звуки, що, здавалось, линули з гущавини якогось казкового лісового царства, осяяного ніжним чарівним світлом... На стіні над каміном, що правила за екран, постали скелі й страшенно зігнуті, з розчепіреними гілками дерева, таємничі гірські пустки... І зараз же, танцюючи, з'явились, наче з небуття, відьми та чорти, а серед них Арієль і Оберон, Пук і Прекрасна Фея [Персонажі з балетної сцени «Вальпургієва ніч» в опері Ш. Гуно «Фауст»]...
Почалась «Вальпургієва ніч».
Як це було чудово! Я міг би слухати й дивитись без кінця. То були мої студентські роки, гальорка, перші захоплення й перші сумніви.
Якийсь механізм клацнув, і од видінь Вальпургієвої ночі на стіні лишилась тільки сіра пляма. Урвалась і чудова музика.
— Літера «ф». Фауст. Балетне інтермеццо,— холодно промовив Авакум.
Він підняв штори, і по кімнаті знов розлилося тьмяне світло дощового дня.
— Зараз я покажу тобі Прекрасну Фею. Ось вона,— і він подав мені довгастий знімок.— Літера «М». Марія Максимова. Ти чув це ім'я?
Я признався собі, що чую це ім'я вперше. Не всі імена вчасно доходять до Триградського краю, та й радіо я не мав, щоб слухати культурні новини. Звичайно, я не дуже шкодував, що не чув про існування цієї зірки зі столичного балету, але промовчав про своє цілковите невігластво у цих справах. А щодо фотографії, то не стримався.
— Яка красуня! — вигукнув я.
Прекрасна Фея справді втілювала в собі щось чарівне, найвимовніше свідчення — її очі. Вони були напрочуд гарні, але дивились безцеремонно, були молоді, але ховали в собі досвідченість зрілої жінки.
— Ну як, подобається? — поблажливо всміхнувся Авакум, поклавши фотографію на місце.
Але я вже встиг стримати перше захоплення і, застромивши руки в кишені, знизав плечима.
— Вродлива,— відповів я.
Про Прекрасну Фею ми більше не говорили.
Згодом Авакум повів мене в музей, де він і досі працював позаштатним реставратором. Крізь готичне вікно в майстерню лилося холодне, сумне світло. Ніколи раніш я не бачив тут стільки уламків — розбитих амфор, келихів та гідрій, шматків статуеток, мармурових плит зі стертими написами — не було вільного місця на цьому кладовищі античної слави.
— Невже в тебе так багато роботи? — здивувався я. Авакум усміхнувся і не відповів. Він показав мені дві тільки-но склеєні гідрії та безруку й безголову статуетку жінки з білого мармуру сантиметрів тридцять заввишки і сказав таким голосом, ніби йшлося про щось украй важливе, від чого залежала доля принаймні половини людства:
— Артеміда!
Я кивнув, хоча міг би, звичайно, заперечити йому. Адже з не меншою підставою можна було твердити, що це Афродіта, або Афіна, або якась старогрецька гетера з непоганою статурою. У неї не було ні голови, ні рук, а в решті всьому, як відомо, більшість жінок схожі одна на одну.
— Це видно по туніці та позі,— стримано всміхнувся Авакум.— Ось на цьому місці, на лівому стегні, на туніці немає зборок і мармур шорсткий. Либонь, тут був сагайдак зі стрілами. Туніка коротка, вище колін, а праве плече і права нога трохи виставлені вперед, як у людини, що біжить або женеться за кимось. Права рука тримала спис, а ліва була зігнута в лікті. Те, що на правому стегні зборок більше...
Він пояснював далі, а я думав: «Ось чому майстерня завалена всякими уламками!" Авакум просто має потребу аналізувати, робити припущення, будувати гіпотези і кінець кінцем знаходити істину. Тимчасово «законсервований» як працівник органів держбезпеки, він одірвався від живого життя, і тепер йому доводиться літати на крилах своєї колишньої професії,
Коли я зібрався йти, Авакум сказав мені:
— Увечері, дорогий Анастасію, підемо разом у гості до одних симпатичних, милих людей. Там ти побачиш і Прекрасну Фею. Вона — чарівна істота, і я певен, що ти неодмінно закохаєшся в неї. Але прошу тебе — не до безтями, бо вона заручена і наречений її збіса ревнивий та злий.
Так сказав мені Авакум, і я поквапився купити собі нову краватку. Я давно вже думав зробити це, бо та, що я носив, була засвітла для мого чорного костюма.
3
Отак я потрапив у дім професора Найдена Найденова, доктора фізико-математичних наук. Хіба я знав, що доля готує мені жахливу драму, де я мав грати роль безмовного свідка? Коли б я міг усе передбачити, то, безперечно, лишився б у Триграді і ходив би полювати на вовків. Таке полювання — для мужніх людей Г потребує неабиякої кмітливості. Тим більше що я давно мрію про вовче хутро. Зустрівся б, скажімо, зі своєю синьоокою приятелькою і у відповідь на її здивований погляд сказав би: «Хутро — абищиця. Цієї зими я настріляв стільки вовків! Не знаю, що робити зі шкурами, ніде їх зберігати. Хочеш, принесу тобі кілька шкур — зробиш гарний килимок. У таких килимках не заводяться блохи. Вони дуже зручні». Так сказав би я їй, коли б залишився в селі.
Бідолаха Найденов — професор, доктор фізико-математичних наук, пенсіонер — мав років шістдесят, був удівцем, самотньою, бездітною людиною. Він майже не виходив з дому, жив відлюдно, бо жахлива хвороба — частковий параліч ніг — примушувала його весь час сидіти.
Його будинок, схожий на маленьку віллу, виходив фасадом на вулицю, по другий бік якої тягнувся ліс. На першому поверсі містилась кухня і великий хол, а звідти кручені сходи вели нагору, де був кабінет професора — велика зручна для роботи кімната із заскленим еркером, і на мансарду з двох кімнаток, які дивились у ліс круглими, окутими жерстю слуховими вікнами.
У кухні жив далекий родич професора — колишній кок дунайського пасажирського пароплава, свого часу веселун і гульвіса, а нині старий парубок — лисий, з капшуками під очима. Він був за доглядальницю й кухаря при старому професорові. Кок одержував деякі кошти з провінції, від квартирантів, що мешкали в будинку, який дістався йому в спадщину. Цей червонощокий товстун жив безтурботно, цілими днями мугикаючи собі під ніс старі романси та віденські шансонетки тридцятих років.
Племінник професора — Харалампій Найденов, або просто Харі, як його всі звали,— мав на диво артистичні руки. З кількох соломинок він міг зробити китайського мандарина, слона, віслюка або жар-птицю. Харалампій закінчив факультет декоративно-прикладного мистецтва Художньої академії і славився як оформлювач показових вітрин та виставкових стендів. Високий, тонкий, рухливий і гнучкий, він був зтих людей, про яких кажуть, що вони аж киплять енергією. Де б Харі не був, він завжди щось робив, навіть коли це здавалося смішним і непотрібним: то стілець переставить, то скатерку на столі поправить або почне складати книжки, якщо його погляд випадково зупиниться на книжковій шафі. А коли Харі мусив сидіти на одному місці, то одразу ж виймав етюдник і малював або складав у себе на коліні різні фігурки з тонкого ланцюжка накладного золота. В ресторані в перерві між другою стравою та десертом його пальці машинально виліплювали з хлібної м'якушки півників та чоловічків, яких він, дивуючи офіціанта, лишав на столі.