Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918

Скоропадский Павел Петрович

Батько сказав: «Ми мусимо дістатися до залізниці, бо в іншому разі ми ніколи звідси не виїдемо».

В замку Пеля стало страшенно неспокійно. Після того, як розбомбували Плауен, всіх хлопців з їх учителями виселили в якусь стодолу, а на їх місце улаштували військовий шпиталь. Хлопців було 75, а тепер понаїхало більш од 350 людей. Гармидер був великий. Фрау Глазер ще більш розривалася, бо за всім треба було доглядати. Замкова кухня була величезна. Нагадувала собою щось середньовічне. Стіни мали холи метру глибини, стеля підпиралася стовпами й всюди були якісь таємничі закутки. Серед кухні стояла грубка, яка мала такий розмір, що в жодну звичайну кімнату не влізла би взагалі: мабудь, мала метрів три-чотири довжини. В цю кухню умістилося людей би сто. В ній тепер зранку до вечора

був натовп. Верховодила там фрау Глазер разом з червонохресними сестрами. Весь дім був повний ранених. Ніде не можна було пройти. Серед всього цього чужого нам люду ми почували себе недобре. Крім того настрій у всіх був дуже нервовий. Ніхто не знав, чим все скінчиться, і як пройдуть над Пелем ті чорні хмари, що всюди збиралися. Серед цього натовпу людей найбільше почувалося, що влада німецька похитнулася. Порядку було мало, і люди вже не боялися кари за вчинки, які раніш були б строго покарані, особливо у військові часи. Майже не ховаючися, люди розкрадали чуже майно. Бідна фрау Глазер, певно, з розпукою дивилася на все те, що робилося в її володіннях. Жовніри господарювали в її шарах майже як у Себе вдома.

Вечір середи й весь четвер пішли на розшуки можливостей перевезти наші речі й самим дістатися до Сірау. Треба сказати, що ми досі не дуже поспішали, бо все ще сподівалися, що приїдуть Плечко й Королишини. Мій Батько і я зробили візиту панні фон Боденгаузен, щоб подякувати їй за її гостинність. О п'ятій юдині прослухали у неї радіо. Американці наближалися швидким темпом; Батько боявся, що не встигаємо вибратися з Пеля, на якій він дивився, як на мишоловку. Він був би тут, цілком відрізаний від усіх своїх людей і не міг би продовжувати своєї роботи.

Через фрау Глазер Батько познайомився з одним 3 військових лікарів, якого вона вже й раніш знала. Він поставився до мого Батька з великою повагою і прихильністю, і обіцяв допомогти. Думали спочатку, що до Сірау буде їхати грузовик, але в останню хвилину він не пішов. Єдиною можливістю було йти нам усім. пішки; а для речей наших дістати візок. Лікар дав нам двох своїх людей, які за гроші й за цигарки погодилися на візочку везти наші речі до Сірау.

На другий день вранці попрощалися з Пелем і весело рушили в путь.

То була пятниця 18 квітня.

До Сірау путь ішла долинами й горбками. Хоч візок був невеличкий, але добре нагружений, і часом нашим двом німцям було тяжко. Допомагав увесь час Грищинський, а також, д мій Батько. Ми йшли, йшли без кінця, а все залишалася до Сірау та сама кількість кілометрів, як і спочатку. Дороговкази були чудернацькі. По всіх шляхах був великий рух, якесь переселення народів. Плауенці шукали собі нових притулків. Везли свої речі, як і ми, несли на собі. Перевозили і старих та хворих. Ішли цілі родини з дітьми, з кошами, з клунками, вели худобу. Багато проїздило авт з людьми й речами. То не тільки були плауенці, то тікали деякі німці перед приходом американців. Підходячи до Сірау, зустрічали багато чужинців, найбільше французів. У чоловіків і жінок був вигляд веселий і дуже нахабний. Почувалося, що радіють, що американці близько. У німців був вигляд розгублений.

По дорозі усюди лежали розбиті авта, іноді над ними кружляли американські літаки. Кілька разів ховалися ми в лісі.

В Сірау на нас чекала несподіванка. Потяги з сьогоднішнього дня не йшли. Треба було б іти на Плауен-Вест. Звідтам нібито ще йшли потяги. Ми були вже стомлені, бо від Пеля до Сірау було, мабуть, кілометрів 18. Але не було що робити, рішили іти далі. Не хотіли вертатися до Пеля, бо звідти нікуди не можна було б дістатися. Нам за всяку ціну потрібно було на залізницю. До Плауен-Вест знову було кілометрів 10–12. Умовити наших німців везти туди наші речі було досить тяжко, але за подвійну ціну й за подвійну кількість цигарок вопиврешті-решт погодилися, хоч і лаялися всю дорогу.

Марш почався знову. «Лес іллюстр вояжер» [88] піщли далі, сміялися ми. Настрій у всіх був войовничий. Духом не падали, хоч дорога здавалася безконечною, іне було певності, що потяги дійсно звідти підуть. Няня бідна ледве-ледве ворушила ногами, але трималася добре, незважаючи

на свої 76 років.

Кілька кілометрів перед Плауеном мій Батько спинив авто, в якому їхав якийсь старшина. У нього було одне вільне місце спереду. Всі інші місця були завалені речами. Мій Батько запитав його: «Чи можете Ви взяти стару паню до Плауен-Вест?» Той сказав, що може. Але няня в останню хвилину побоялася їхати сама, і тоді мій Батько сказав мені: «Швидче, швидче, сідай і чекай на нас у Плауен-Вест». Я хотіла відмовитися, але мій Батько розсердився, і я сіла.

88

Ясновельможні мандрівники (прим, ред.)

Старшина кудись дуже поспішав. Не знав дороги. Не доїжджаючи до Плауена, він довідався, що їде не так, як йому було треба, і що йому треба назад до Сірау. Він мене висадив на великій дорозі й сказав: «Ідіть собі прямо-прямо й скоро дійдете». Коли я прохожих почала розпиг тувати, то довідалася, що він мене привіз не до того боку Плауена, де мав бути наш двірець. Мені прийшлося йти через все місто і через такі зруйновані місця, що тяжко було пішки й пробратися. Всі вулиці були перокопапі воронками. Воропка на воронці. В центрі міста ні одного цілого будинку. Самі руїни. В багатьох місцях ще горіло. Щось було неймовірне. В найгіршому місці почався алярм, і з'явилися американські літаки. Я подумала: «В такі часи не можна розлучатися. Щось може легко трапитися, і ніколи більше один другого не знайдеш». Я перейшла через все мертве місто й прийшла до Плауена-Вест якихось чверть години до наших. Няня ледве-ледве допленталася. Батько робив вигляд, що не втомився.

Довідалися, що з цього дворця потяги ідуть до Франценсбада, однієї станції до Егера. До самого Егера потяги не йшли. їхати, як нам раніш радили, через Гоф більше вже не можна було. Шляхи всі були зруйновані.

Чекали до вечора на дворці. Сиділи на своїх речах на пероні; літали над нами американські літаки, але цього разу не обстрілювали потяги. Лише здалека десь було чути іноді вибухи.

Було вже темно, як прийшов потяг. Спочатку ми четверо лавою пішли наступом в середину потяга, але людей було сгільки й потяг вже був так переповнений, що ми не змогли влізти. В останню хвилину Грищинський знайшов в кінці потяга вільні місця, і ми чвалом почали переносити туди речі. Нелегко було, але спільними зусиллями ми самі й речі в потяг таки попали. Сиділи в коридорі на своїх куфрах. Це було щастя, бо взагалі люди причеплювалися всюди, їхали на буферах, стояли на сходах. Вікна були виламані. Ніч була холодна. Віяв вітер. Але ми були задоволені. Ми перемогли багато труднощів, не піддалися. Ми їхали.

В суботу вранці-рано приїхали до Франценсбада. Було ще зовсім темно.

Розпочинати які небудь заходи для дальшого переїзду до Егера було б зарано. Всі установи були ще зачинені. Ми влаштувалися спати на пероні. На дворці було дуже брудно. Всюди сновигали люди. Нас постійно штовхали, нас лаяли, але нам все те було байдуже. Ми добре-таки відпочили кілька годин. Потім помилися й почистилися дуже примітивно.

Від Франценсбада до Егера яких-небудь 10 кілометрів. Залізниця була попсована. Треба знову було шукати можливості переїхати туди. Мій Батько проявив багато енергії. Він враз зорієнтувався в місті — де поліція, де Червоний Хрест, всякі урядові установи, де знаходяться всі візники, авта й т.ін…

Франценсбад дуже гарне місто, але всі люди були непривітні. Почувалося, що всі розгублені. Усе всім було байдуже. Деякі урядовці чекали й приготовлялися на вступ американців. Витко було, що дехто збирався тікати.

В Червоному Хресті обіцяли спочатку авто для старенької няні, але коли пішли туди вдруге — відмовили. Поліція могла б дати наказ візникам перевезти нас, але поліцаї вже більше нікого не слухали й не хотіли нічого робити, всі метушилися, нервувалися, немов всі сказилися.

Спочатку ходив мій Батько сам, а потім я ходила з ним. Мені страшенно хотілося випити чогось горячого, і я все поглядала на кав'ярні, але Батько, якому, певно, теж хотілося б випити кави, сказав: «Ні, спочатку мусимо зробити діло, а потім вже відпочивати».