Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918
Шрифт:
Нижні приміщення нашого будинку були добре пристосовані для великих прийомів. З великого передпокою двері вели в кабінет батька і в продовгувату залу — ми назвали її кишкою. Помилково це приміщення під час термінового ремонту було обклеєне шпалерами кольору канарки. Власне, колір мав бути ніжно-жовтим, але недорогий ванзеєрський шпалерник одержав неякісні рулони шпалер і працював так швидко, що коли мама повернулася з покупками, весь яскраво-жовтий мотлох був наклеєний уже безповоротно. У залі було багато місця для сидіння. Оббивка меблів була добре зношена, але завдяки старовинним шафам і столам, багатьом картинам на стінах приміщення виглядало досить затишним. їдальня, обклеєна темноголубими шпалерами, з жовтими фіранками, гетьманськими портретами на стінах, була такою просторою, що за розсувним столом у середині кімнати вільно могли сісти аж 30 чоловік, або ж їли за маленькими столами, а посередині стояв великий буфет.
При цих нагодах будинок гетьмана сяяв від блиску. Столи покривалися красивими камчатимг: скатертинами (я ще й сьогодні на свята користуюсь ними), був хороший посуд, тобто збережені, небиті тарілки, гарні бокали і фамільне срібло з гербом Скоропадських. Переважно стіл накривала Єлисавета, мама на перших порах прикрашала його квітами, але досить скоро ця справа була доручена мені. Я перейняла її у мами й робила з великим натхненням.
Звичайно, дитиною я не була присутня на цілком офіційних так званих «політичних» обідах. Не вважала їх цікавими, бо там майже завжди були присутні нудні чоловіки. Але на обідах з дамами, вже як школярці, мені було дозволено бувати, і це мені дуже подобалось. Подобалась смачна їжа, а особливо цікаві люди. Втім, під час званих обідів обслуговувались у нас всі інші мешканці дому, які не обідали за столом, включаючи й домашню прислугу. В меню завжди були ті ж блюда як для запрошених, так і для домашніх.
До нас приходили німці, росіяни, англійці, американці, французи. Часто за нашим столом упереміш звучали різні мови.
Звичайно, приїздило також багато українців з-за кордону й професори, які перебували в Берліні. Багато дипломатів, науковців, журналістів приходили постійно, деякі впродовж років, і ставали справжніми друзями. Інші з'являлися ненадовго й знову зникали. Ці, по суті менш офіційні, запрошення мали також переважно політичне підґрунтя. Коли після смачного обіду гості перебували в доброму настрої, батько запрошував людей, які його цікавили, до кабінету, щоб там обговорити з ними українські проблеми, що його хвилювали. Очевидно, саме так неформально і вирішувалось багато біжучих українських справ. Або ж присутні як гості іноземні журналісти зацікавлювалися українськими питаннями й потім публікували у своїх країнах відповідні статті. Гості, які залишалися в залі, доручалися моїй мамі. Зала була пожвавлюючим доповненням. Мама дуже вміло розпочинала розмову. Вона ставила здебільшого кілька цілеспрямованих питань, і потім розмова текла сама собою. Я в цьому плані багато від неї навчилась. Але то не завжди була «світська розмова». Згадую, наприклад, подружжя Казпакових, єгиптологів, які часто приходили до нас на так званий «стаффаж», тому що вони чудово володіли всіма мовами. Оповідання про бальзамування мумій зачаровували мене. Кожного разу, коли вони бували в нас, мене важко було змусити йти спати. Моїм великим другом був дядя Гігі, герцог Ліхтенберзький, давній приятель моїх батьків.
Він часто, до самої смерті (помер від пухлини горгані), приїздив до нас з Мюнхена. Йому завдячую своїм першим шоколадом, що, звичайно, не забувається.
Я добре пам'ятаю про відвідини генерала Гренера. Він був уже тоді зміщений з посади міністра оборони й повернувся разом з дочкою жити у Потсдам. Він приходив не на «політичні» обіди, а цілком приватно, як друг сім'ї. У більшості випадків приходив на чай і залишався до вечері, гуляючи між тим у саду з моїм батьком. Він пристрасно любив мариновані гриби, які чудово готувала наша няня. На цьому грунті ми і здружилися. Крім того, мама подарувала йому кошеня нашої ангорської кішки Муллі. Кожного разу я питала його про самопочуття кошеняти й розповідала йому про інших кошенят. Старший пан (він не був набагато старший за мого батька, але вигляд мав старішого) ласкаво погоджувався слухати мої історії. Батько щиро ставився до Гренера. їх ще пов'язував спільно проведений час на Україні. Я думаю, що Гренер багато допоміг батькові після його приїзду до Німеччини. Пригадую, як обурився батько тим, що генералу, котрий помер уже в часи нацизму, так мало було віддано почестей під час похорону.
Щоб не відхилитись від теми — у нас на «політичному» обіді незадовго до його вбивства був генерал Шлейхер. Це було весною 1934 р., мені тоді було майже 15 років.
Багато разів відвідувала моїх батьків спадкоємниця німецького престолу Цецілія. Її перші відвідини мене глибоко розчарували. Я чекала на казкову принцесу з короною і вуаллю, подібно як і моя дочка через 40 років у Оберстдорфі, коли сестра Єлисавета показала їй проживаючу там принцесу Рюс. Кронпринцеса була привітною, повною дамою з чорними круглими очима і буклями. Між нею і моєю мамою виникла особлива симпатія. Обидві жінки мали хвору неповноцінну дитину. Це об'єднує.
Наші тимчасові гості були дуже
Незабутнє враження в моїй пам'яті залишив В'ячеслав Липинський. Він часто тижнями жив у нас, один або ж зі своїм секретарем Ципріяновичем, званим Ципочка. Липинського я трохи боялась. Від його худорлявого обличчя з палаючими темними очима мені було трохи не по собі.
Коли він бував у нас, домашнім наказувалося ходити навшпиньки, щоб не заважати гостеві. Багато годин батько дискутував з ним у кабінеті. У Липинського був монотонний, дещо високий голос (можливо, то був голос Ципріяновича). Батько часто гуляв з Лнпинським у саду. Коли під вечір ставало прохолодно, бувало так, що мама наполегливо кликала їх у дім. Липинський уже тоді був нездоровий, і прохолодне вологе вечірнє повітря не було для нього добрим. Я знаю, що батько пізніше часто відвідував його в Австрії. Мені здаегься, що Липинський до цього часу живе в маєтку Малому Вартенштейні, який належав нашій родичці Марії Василівні Васильчиковій. Я добре пам'ятаю, як батько, повернувшись з одних таких відвідин, сказав мамі: «Яке нещастя, цю геніальну людину не можна врятувати». Розрив з Липинським дуже засмутив батьків, а також братів і сестер. Такий на початку плідний політичний діалог був переведений ним в нераціональну, сповнену ненависті площину. Липинський писав листи з жахливими випадами, що дуже хвилювало мого батька. Батьки були глибоко вражені духовним розпадом цієї так важливої для них людини. Незважаючи на все те, що Липинський зробив моєму батькові, його ім'я і його твори високо цінувалися в нашій сім'ї. Але я хочу писати не про це, а про наше життя у Ванзеє.
Найбільше я любила великі прийоми, які ми давали досить регулярно, двічі-тричі на рік. Вони були для мене найвеселішими, і, звичайно, ніхто на мене не звертав уваги. 29 квітня (в пам'ять про день відновлення у Києві 29 квітня 1918 р. гетьманату) приходили українці — професори Дорошенко, Мірчук, Кузеля зі своїми дамами, студенти і ті, хто був ще в Берліні. Чоловіки переважали, і це мені було нецікаво. Правда, інколи приходили мала українська дівчина, дочка Мірчука, Ганеля [Іванна] і син Скоропис-Йолтуховських Василь — єдині українські діти, яких я знала. Але, на жаль, обоє були на кілька років молодші за мене, так що по відношенню до них я почувалась дуже дорослою. На день народження або ангела мого батька давали так званий «вінегрет», тобто званий обід для цілком мішаної публіки — німецьких і російських сусідів у Ванзеє, батькових полкових товаришів. Завжди були присутні українські професори Мірчук і Дорошенко, якщо він перебував у Берліні, а також Скоропис, Кужім і Коростовець. Крім цього — фінська журналістка Анна Норпа, велика шанувальниця моїх батьків і генерала Маннергейма, якого добре знала. Генерал був однополчанином мого батька.
Мені дуже подобалося, коли на цих званих обідах співали. Взагалі, музика в нашому домі відігравала велику роль. Батько був дуже музикальним. Молодим офіцером він навіть одного разу в аматорській постановці при царському дворі змушений був на короткий час замінити тенора. Коли було весело, він співав ще й тепер. Брат- Данило теж був всебічно музично обдарованим. Він одержав добру освіту й був непоганим скрипалем. Ще зовсім юним він навіть мав намір стати музикантом. Кожного дня перед обідом брат віртуозно фантазував за фортепіано і насвистував. На слух він міг грати все, хоча й не вчився грі на фортепіано. Крім того, у нього був чудовий баритон, але, на жаль, він не знав жодного тексту всіх тих арій, які співав. Розповідав, як з великим успіхом своїм німецьким друзям, які охоче слухали його спів, але були не дуже освіченими, проспівав довгу італійську арію на текст «Не плюйте у вагонах», що було написано у всіх італійських залізничих вагонах. Віц грав першу скрипку в академічному оркестрі і багатьох постійних струпних квартетах, які час від часу грали також і в нас. Приємні спогади дитинства — засипати в дитячій кімнаті під звуки камерної музики, які долинали здалеку.
Але найбільше я любила, коли українці співали хором. Якщо при цьому був заспівувач з глибоким басом, то це для мене було, паче рай на землі. Я завжди раділа задовго до настання Різдва і Паски, тому що тоді приходили так звані студенти, тобто просто молоді українці з колядою, на масляну, до розговіння, співали «Христос Воскресе». Це відбувалося спонтанно, без офіційного запрошення (але все ж попередньо повідомлялось по телефону, щоб ми могли все приготувати до зустрічі), і всі ми раділи з цього приходу.