Спокута
Шрифт:
Лола притисла до рота свою рябеньку руку.
— Виб-бач! — просичала вона. — Я просто хотіла, щоб ми вже почали.
Брайоні не знайшлася, як їй відповісти, тому обернулася до П’єро й сказала:
— Та й ти не дуже схожий на маму Арабелли.
Це скасування Лолиного розподілу ролей і сміх, яким вибухнули хлопці, внесли зміни із розподіл владних функцій. Лола демонстративно знизала худенькими плечима й, відійшовши до вікна, втупилася в нього. Можливо, вона сама зараз боролася зі спокусою вибігти з кімнати.
І хоча близнюки почали борюкатися, а їхня сестра вдавала, що в неї розболілася голова, репетиція усе ж розпочалася. Тиша, в якій Брайоні читала пролог, була напруженою…
Ось розповідь про легковажну Арабеллу,
Яка втекла з негідником безчельним.
Батьки у розпачі, що первісточка їхня
Дім кидає й от-от назавжди зникне
Без дозволу…
Стоячи
Кохана доню, молода ти й гарна,
Та недосвідчена, й хоча гадаєш,
Що світ весь в тебе під ногами,
Він може здибитися і тебе розтопче.
Брайоні розставила своїх акторів; сама вона тримала за руку Джексона, Лола й П’єро стояли, рука в руці, трохи поодаль. Коли хлопці зустрічалися поглядами, їх тягло на хихички, а дівчата шикали на них. Було й без того багато клопотів, але Брайоні почала усвідомлювати прірву, що лежить між задумом і його здійсненням, лише тоді, коли Джексон із впертою монотонністю, наче кожне слово було ім’ям зі списку покійників, став читати свою роль і так і не спромігся вимовити «недосвідчена», хоча йому повторили це слово багато разів, і загубив у своїй репліці передостаннє слово — «він може здибитися і розтопче». Щодо Лоли, то вона читала свої репліки правильно, але недбало, і часом недоречно посміхалася власним думкам, прагнучи продемонструвати, що її майже дорослий розум зайнятий чимось іншим.
Так вони й тягли це, оті родичі з півночі, цілісінькі півгодини, невблаганно нищачи творіння Брайоні, тому справжнім милосердям стала поява її старшої сестри, яка прийшла забрати близнюків митися.
II
Частково тому, що вона була молода, а день — чудовий, частково через нагальну потребу покурити Сесилія Толліс мало не бігла з квітами стежкою, що тяглася вздовж річки, повз старий басейн для стрибків із його порослою мохом цегляною стіною, а потім губилася в дубовому гаї. Набридле байдикування протягом цих літніх тижнів після випускних іспитів теж підганяло її; після приїзду додому її життя завмерло, і гарний день, такий як сьогодні, породжував у ній неспокій, майже відчайдушність.
Густа прохолодна тінь діброви заспокоїла її, химерні різьблені стовбури здавалися зачарованими. Пройшовши через вузеньку залізну хвіртку, поминувши рододендрони під низенькою огорожею, вона перейшла лужок із декількома деревами, відпроданий місцевому фермерові для випасу корів, і опинилася позаду фонтана з опорною стінкою та вдвічі зменшеною копією «Тритона» Берніні з римської площі Барберіні.
Мускуляста постать, яка так зручно розсілася на своїй черепашці, видувала з мушлі струмінчик два дюйми заввишки — таким слабеньким був тиск, — і вода текла на голову, по камінних кучерях і далі жолобком на могутній спині, залишаючи блискучі темно-зелені пасма. Він був так далеко від дому в цьому чужому північному кліматі, але залишався прекрасним у сонячному ранковому світлі, і такими ж прекрасними були чотири дельфіни, котрі підтримували черепашку з хвилястими краями, на якій він сидів. Вона глянула на природно недостовірні лусочки на дельфінах і на Тритонових стегнах, потім перевела погляд на будинок. Найкоротший шлях до вітальні лежав через газон, терасу й високі засклені двері. Але там стояв на колінах її дитячий приятель і університетський колега Робі Тернер, прополюючи живопліт із дикої рожі, а їй не хотілося заводити з ним розмову. Принаймні не зараз. Після повернення ландшафтне садівництво було його передостаннім заскоком. Останнім стали розмови про вступ до медичного коледжу, що після бакалаврату з літератури здавалося досить претензійним. Та ще й безцеремонним, бо платити доведеться її батькові.
Вона освіжила квіти, вмочивши їх у чашу фонтана, повну до країв, глибоку й прохолодну, й уникла зустрічі з Робі, поспішно обійшовши будинок навкруг, до парадного входу, — подумавши, що це принаймні привід побути надворі ще кілька хвилин. Ранкове сонячне світло, як і будь-яке світло, не могло приховати потворності будинку Толлісів — споруди ледь-що сорокарічної давності з яскраво-помаранчевої цегли, приземкуватої, у стилі феодальної готики, з вікнами зі свинцевого скла. Свого часу в статті, написаній Певзнером чи кимось із його гурту, будинок обізвали трагедією змарнованих можливостей, а якийсь молодий письменник модерної школи назвав його «понадміру непривабним». Раніше тут стояв будинок у стилі Роберта Адама, поки не згорів у кінці 1880-х років. Залишилося лише штучне озеро й острівець із двома кам’яними місточками, що становили частину під’їзної алеї, а біля самої води — храм із облупленою штукатуркою. Дід Сесилії, який виріс у квартирі над крамничкою залізних виробів і нажив маєток завдяки низці патентів на висячі замки, шпінгалети, клямки й засуви, спорудив новий будинок згідно зі своїми уподобаннями до всього міцного, надійного
Вона увійшла в дім, швидко проминула вестибюль, викладений чорно-білою плиткою — як звично відлунюють її кроки, як дразливо, — і зупинилася передихнути у дверях вітальні. Холодні краплі, що стікали з безладного букета ірисів і червоних примул, покращили їй настрій. Ваза, яку вона шукала, стояла на американському столику вишневого дерева біля злегка прочинених засклених дверей на терасу. Виходили вони на південний схід, і прямокутники ранкового сонячного світла простяглися на зеленаво-блакитному килимі. Дихання її вирівнялося, а бажання покурити стало сильнішим, але вона все ще зволікала біля дверей, несподівано вражена досконалістю всього, що бачить, — три вицвілих м'яких дивани біля майже нового готичного каміна з екраном, на якому зображена вкрита памороззю осока, розстроєний клавесин, на якому ніхто не грав, і голі пюпітри чорного дерева, важкі бархатні штори, недбало підхоплені помаранчевими й синіми шнурами з китицями, які обрамлювали вид із вікон на безхмарне небо й терасу, викладену сірими й жовтими плитами, зі щілин між якими проростали ромашки й маруна. Кам’яні сходинки вели на лужок, на краю якого все ще працював Робі і який простягся метрів на п’ятдесят аж до фонтана з Тритоном.
Усе це — річка й квіти, пробіжка, яка рідко коли випадала їй цими днями, химерна ребристість дубових стовбурів, висока кімната, геометричні візерунки світла, стукіт серця у вухах, який поступово завмирав у цій тиші, — усе це справляло їй задоволення в міру того, як знайоме трансформувалося в чудесну дивину. Проте в душі вона відчувала і певні докори, що її притягає ця домашня нудьга. Вона повернулася з Кембриджа з неясним відчуттям, що усі прагнутимуть її постійної присутності. Однак батько весь час перебував у місті, а мама, коли не плекала свої мігрені, здавалася якоюсь холодною, навіть непривітною. Сесилія носила підноси з чаєм мамі в кімнату — таку ж неохайну, як її власна, — сподіваючись, що зав’яжуться якісь довірчі розмови. Проте Емілі Толліс схильна була обговорювати лише дражливі господарські дрібниці або ж лежала, спершись на подушки, з непроникним у напівтемряві обличчям, і пила чай у виснажливій тиші. Брайоні повністю поринула у свої письменницькі фантазії — те, що здавалося минучою примхою, перетворилося на всепоглинаючу манію. Сесилія зустріла їх на сходах сьогодні вранці — молодшу сестру, яка вела тих бідолах-кузенів, котрі лише вчора приїхали, в дитячу кімнату на репетицію п’єси, яку Брайоні хотіла поставити у вечір приїзду Леона з приятелем. Залишалося так мало часу, а одного з близнюків Бетті вже замкнула в буфетній за якусь шкоду. Сесилія не збиралася їм допомагати — було надто спекотно, та й що б вона не зробила, однаково все скінчиться провалом, бо Брайоні надто багато чекає від цього, але ж ніхто — а надто кузени — не задовольнить її безумних сподівань.
Сесилія розуміла, що не може й далі гайнувати час у задусі своєї неприбраної кімнати, валяючись на ліжку в хмарах цигаркового диму, підперши підборіддя, аж починає терпнути рука, поки вона продирається крізь сторінки Ричардсонової «Клариси». Без особливої охоти почала вона складати родинне генеалогічне дерево, але по батьківській лінії, принаймні до часу, коли її прадід відкрив невеличку крамничку залізних виробів, предки безнадійно бабралися в болоті фермерського господарювання, прізвища чоловіків підозріло й незрозуміло мінялися, а громадянські шлюби не реєструвалися в церковних книгах. Вона не може залишатися тут, вона розуміла, що повинна укладати якісь життєві плани, однак не робила нічого. Можливості були найрізноманітніші, але ніщо не вимагало поспіху. На її рахунку було трохи грошей, цілком достатньо, щоб скромно прожити десь із рік. Леон не раз запрошував її пожити у нього в Лондоні. Університетські друзі обіцяли допомогти з роботою — без сумніву, нудною, але вона все ж буде незалежною. З материнського боку в неї були цікаві дядьки й тітки, завжди раді бачити її, включаючи й несамовиту Герміону, матір Лоли і близнюків, котра навіть зараз жила в Парижі з коханцем, який працював на радіо.
Ніхто не стримував Сесилію, ніхто б особливо не бідкався, якби вона поїхала. І не апатія тримала її тут — вона часто відчувала неспокій, аж до роздратованості. Їй просто подобалося думати, що її не відпускають, що вона потрібна. Час від часу вона переконувала себе, що залишається заради Брайоні, чи щоб допомогти матері, чи тому, що це справді її останнє тривале перебування вдома і вона відбуде його до кінця. Правду кажучи, думка про те, щоб спакувати валізку й вирушити ранковим поїздом, не приваблювала її. Виїхати лиш для того, щоб виїхати. Байдикування вдома, набридле й зручне, було свого роду самопокаранням із присмаком задоволення — чи його очікування; якщо вона виїде, тут може статися щось погане або — що гірше — хороше, щось таке, чого вона не може дозволити собі пропустити. А ще тут був Робі, який дратував її своїм демонстративним прагненням триматися на відстані й своїми грандіозними планами, які він обговорював тільки з її батьком. Вони з Робі знали одне одного з семирічного віку, і її непокоїла та ніяковість, що виникає між ними в розмовах. І навіть гадаючи, що це переважно його вина — може, його диплом із відзнакою запаморочив йому голову? — вона вважала, що повинна з’ясувати це, перш ніж вирішить поїхати звідси.