Сповідь відьом
Шрифт:
— Діана — не єдина істота у цій кімнаті, яку хотіла б дослідити Конгрегація, Натаніелю, — відповів Метью, але його слова аж ніяк не заспокоїли демона. — Твоя мати відчувала загрозу, що нависла над твоєю родиною, інакше вона не послала б вас сюди. Одного дня ти можеш виявити, що твоя дружина та дитина зникли. І якщо так станеться, то ти навряд чи коли-небудь побачиш їх знову.
— Досить, — різко обірвала його Сара. — Не треба його лякати.
— Заберіть ваші руки від моєї родини, — заволав Натаніель, важко дихаючи.
— Це для них —
— Вони приходили по нас, Натаніелю. Я бачила, — рішуче сказала Софі, і її голос несподівано набув гостроти, яка бриніла у голосі Агати Вільсон, коли я розмовляла з нею в Оксфорді.
— А чому ти мені не сказала? — спантеличено спитав Натаніель.
— Я почала було розповідати Агаті, але вона перервала мене і наказала більше ні слова про це не казати. Вона страшенно перелякалася. А потім дала мені прізвище та адресу Діани в Медісоні. — Обличчя Софі знову набуло характерного невимушеного і замріяного виразу. — Добре, що мати Метью і досі жива. Їй сподобаються мої глечики. Я зображу її обличчя на одному з них. А ви, Метью, можете взяти мою кров на аналіз — і моєї дитинки теж.
Ця заява Софі фактично поклала край запереченням з боку Натаніеля. Коли Метью охопив усі запитання, на які він хотів відповісти, він взяв конверт, що лежав непомічений біля його ліктя. Конверт був запечатаний чорним сургучем.
— Тоді залишається одна незавершена справа. — Він підвівся і простягнув конверт. — Геміше, це тобі.
— Ой, ні, — сказав той і похапливо схрестив руки на грудях. — Краще віддай його Маркусу.
— Може, ти й дев’ятий лицар, але ти також є сенешалем лицарів Лазаря і моїм заступником. Існує протокол, і ми мусимо дотримуватися його, — відказав Метью, стиснувши губи.
— Кому знати, як не Метью, — пробурмотів Маркус. — Він — єдиний великий магістр в історії ордену, який коли-небудь подавав у відставку.
— А тепер я стану єдиним великим магістром ордену, який подав у відставку двічі, — мовив Метью, і далі тримаючи конверт.
— До біса протокол! — відрізав Геміш, гепнувши кулаком по столу. — Всі — геть із кімнати, окрім Метью, Маркуса та Натаніеля. — І, трохи подумавши, додав. — Будь ласка.
— А чому це ми маємо іти геть? — підозріло спитала Сара.
Геміш на мить зупинив погляд на моїй тітці.
— Ви теж залишайтеся.
І вони уп’ятьох зачинилися у їдальні до кінця дня. Одного разу Геміш вийшов і попросив бутербродів. Бо печиво, сказав він, давно з’їли.
— Чи це тільки мені, чи й вам також здається, що чоловіки навмисне вигнали нас із кімнати, щоб покурити сигари і поговорити про політику? — спитала я, намагаючись відволікти свої думки від зборів у їдальні за допомогою різкої й дисгармонійної суміші старих фільмів та вечірніх телепрограм. Ем і Софі в’язали, а Міріам розгадувала головоломку, яку вона знайшла
— Що ти там робиш, Міріам? — спитала її Софі.
— Веду рахунок, — відповіла вона і зробила ще одну помітку.
— Про що вони там розмовляють? І хто бере гору? — спитала я в неї, заздрячи її здатності чути розмови на відстані.
— Вони планують війну, Діано. А стосовно того, хто бере гору, то ще рано казати, бо їхні результати майже рівні, — відповіла Міріам. — Втім, Маркус й Натаніель кілька разів вдало викладали свої аргументи, а Сара теж тримається непогано.
Уже впала ніч, ми з Емілі готували вечерю, коли засідання нарешті скінчилося. Натаніель та Софі тихо про щось говорили в сімейній кімнаті.
— Мені треба терміново зробити кілька телефонних дзвінків, — сказав Метью, цілуючи мене; його спокійний голос аж ніяк не відповідав напруженому виразу обличчя.
Побачивши його втому, я вирішила трохи почекати зі своїми запитаннями.
— Авжеж, — сказала я, торкнувшись його щоки. — Не поспішай. Вечеря буде за годину.
Метью поцілував мене, цього разу — довше і палкіше, і вийшов у задні двері.
— Хочу випити, — простогнала Сара, рушаючи до ґанку, щоб потайки викурити там цигарку.
Крізь сигаретний дим виднівся примарний силует Метью. Він перетнув садок і рушив до сараю. Геміш підійшов до мене ззаду і помацав очима мою спину та шию.
— Ти повністю одужала? — тихо спитав він.
— А ти як гадаєш? — День був довгий, Геміш заморився і тому не завдавав собі клопоту приховувати несхвальне ставлення до мене. Я похитала головою.
Геміш поволі відвів погляд убік, і я прослідкувала за його напрямом. Ми обоє побачили, як Метью пригладив волосся своїми довгими білими пальцями і зник у сараї.
— Тигре, тигре, ти — вогонь,
Що горить в нічному лісі…
— процитував Геміш Вільяма Блейка. — Цей вірш завжди нагадував мені про нього.
Я поклала ніж на різальну дошку і впритул поглянула на нього.
— Геміше, що ти маєш на думці?
— А ти в ньому впевнена, Діано? — спитав він. Ем витерла руки об фартух і вийшла із кімнати, кинувши на мене сумний погляд.
— Так. — Я витримала його погляд, намагаючись таким чином підтвердити свою впевненість у Метью.
Геміш кивнув, анітрохи не здивувавшись.
— Мені все ж таки цікаво, що ти скажеш, коли дізнаєшся, яким він був у минулому — і яким і досі залишається. Здається, тобі не страшно тримати тигра за хвіст.
Не кажучи ні слова, я обернулася до стола і продовжила поратися з ножем.
— Остерігайся, — сказав Геміш і, поклавши руку мені на передпліччя, поглянув на мене впритул. — Там, куди ви вирушите, Метью буде зовсім іншим.
— Ні, буде, — нахмурилася я. — Бо він подорожуватиме зі мною. І буде таким, як і зараз.
— Ні, — занепокоєно заперечив Геміш. — Не буде.