Сповідь відьом
Шрифт:
Не дивно, що зосередитися мені після цього було важко, тому до обіду переді мною лежав той самий манускрипт. «Може, треба попити чаю, щоб остаточно вгамуватися?» — подумала я.
Зазвичай на початку семестру в середньовічній секції читального залу імені герцога Гамфрі можна було зустріти кількох нечисленних відвідувачів-людей. Сьогодні ж там був лише один: літня жінка, представниця простих людей. Вона сиділа, роздивляючись освітлений манускрипт крізь збільшувальне скло. Минулого тижня вона сиділа, затиснута поміж незнайомим демоном та жінками-вампірами. Була там і Джиліан
Швидко проходячи повз них, я зупинилася біля столика, за яким сиділа Міріам.
— Гадаю, ви маєте вказівки йти слідком за мною на обід. Ви йдете? Бо вже час.
Вона з нарочитою обережність поклала на столик олівець.
— Тільки після вас.
Та коли я дійшла до сходів із тильного боку, Міріам вже була там і показувала на сходи.
— Спускайтеся там, — сказала вона.
— З якого це дива? Яка різниця?
— Робіть, як знаєте, — знизала плечима Міріам.
Я пішла вниз на один сходовий марш, я глянула у маленьке віконце в обертальних дверях, що вели до Верхнього читального залу — і мені дух перехопило.
Зал аж репався від створінь. Вони розділилися між собою. За довгим столом сиділи лише демони, але перед ними не лежало жодної книжки — ні згорнутої, ні розгорнутої. Вампіри із непорушно закляклими тілами та немиготливими очима сиділи за іншим столом. Відьми, здавалося, наполегливо й старанно працювали, але їхні насуплені брови були, скоріш, ознакою не зосередженості, а роздратування тим, що вампіри й демони випередили їх і зайняли місця ближче до сходів.
— То чи слід нам водитися разом? Чи думаєте, люди цього не помітять, — зауважила Міріам.
— І що ж я зробила не так цього разу? — пошепки спитала я.
— Нічого. Тут немає Метью, — діловито-спокійно пояснила Міріам.
— Чому ж вони так бояться його?
— Вам цікаво — ви й спитайте в нього. Я не знаю, бо зазвичай вампіри не пліткують. Але не переймайтеся, — сказала вона після невеличкої паузи, оголяючи гострі білі зубки. — Вони занурені в роботу, тож вам нема чого боятися.
Я сунула руки в кишені й застукотіла сходами, потім проштовхалася крізь натовп туристів, що зібралися в чотирикутнику першого поверху. У кафе я проковтнула сандвіч та випила пляшку мінералки. Коли я вирушала до виходу, в око мені впала Міріам — вона саме згорнула роман про загадкове вбивство і намірилася йти за мною.
— Діано, — звернулася вона до мене біля бібліотечної брами. — Що ви замислили?
— Не ваше діло, — відрізала я, і Міріам зітхнула.
У залі герцога Гамфрі я помітила відьмака в твідовому костюмі. Міріам непорушно, мов статуя, завмерла в центральному проході й спостерігала за мною.
— Ви тут за старшого?
Він ствердно кивнув.
— Мене звуть Діана Бішоп, — мовила я, простягаючи руку.
— Пітер Нокс. І я прекрасно знаю, хто ви. Ви донька Ребекки та Стівена, — сказав він, легенько торкаючись моєї руки пучками. Перед ним на столі лежав гримуар — книга заклинань дев’ятнадцятого століття, а збоку стос довідкової літератури.
Це ім’я здалося
— Будь ласка, заберіть із бібліотеки ваших… е-е-е, ваших друзів. Сьогодні на заняття прибувають студенти, і нам не варто їх лякати.
— Хотілося б поговорити з вами наодинці, докторе Бішоп. Гадаю, ми дійдемо певного консенсусу, — запропонував відьмак і поправив окуляри на переніссі.
Я наближалася до Нокса і відчувала, як зростає небезпека. Шкіра під нігтями загрозливо засвербіла.
— Вам нема чого мене боятися, — мовив він із докором. — Навпаки — отого вампіра слід…
— Вам здається, ніби я знайшла щось таке, що належить відьмам, — перервала я його. — Так от — тієї речі у мене більше немає. Якщо вам потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», то перед вами на столі — аркуші для замовлень. Вперед!
— Ви не розумієте усієї складності ситуації.
— Так, не розумію. І не хочу розуміти. Тому, будь ласка, дайте мені спокій.
— Зовнішньо ви так схожі на свою матір! — мовив Нокс, змірявши мене поглядом. — Але я бачу, що ви успадкували й притаманну Стівену впертість і затятість.
Я відчула вже звичні для мене роздратування та заздрощі, що з’являлися щоразу, коли відьмак згадував імена моїх батьків чи факти з історії нашої родини — немов мав на це не менше право, аніж я сама.
— Зараз я спробую вам все пояснити, але не впевнений, що спроможуся контролювати отих тварюк. — І з цими словами він махнув рукою по той бік проходу, де жінка-вампір із цікавістю спостерігала за мною та Ноксом. Трохи повагавшись, я підійшла до її стола.
— Я впевнена, що ви чули нашу розмову, але ви мусите знати, що за мною вже наглядають двоє вампірів. Якщо хочете залишитися — ласкаво просимо, якщо ви не довіряєте Метью та Міріам. Але виженіть решту з Верхнього читального залу.
— Зазвичай відьми не варті того, щоби вампіри витрачали на них свій дорогоцінний час, але сьогодні ви видаєте нам сюрприз за сюрпризом, Діано Бішоп. Зачекайте — зараз я розповім своїй сестрі Кларисі те, що вона пропустила.
Ці слова вампірка мовила неквапливим низьким голосом із багатою інтонацією, що свідчило про бездоганні манери та освіту. Вона всміхнулася, блиснувши зубами в тьмяному світлі середньовічного крила бібліотеки.
— Проти Нокса виступає таке дитинча, як ви? Ну-ну. Моя сестра із задоволенням послухає мою розповідь.
Насилу відірвавши погляд від бездоганних рис її обличчя, я пішла шукати знайомого демона.
Цей демон, любитель кави-латте, невимушено походжав між комп’ютерними терміналами з навушниками на голові й стиха мугикав нечутну мені мелодію; з’єднувальний шнур теліпався у нього на рівні талії. Коли він витягнув із вух маленькі пластмасові навушники, я спробувала швиденько донести до нього всю серйозність ситуації.
— Послухайте, можете насолоджуватися тут, мандруючи Інтернетом, але у нас внизу виникла одна проблема. Зовсім необов’язково, щоби за мною слідкували аж два десятки демонів.