Справа № 3-172 (г) відновлюється

Крупенкін Віктор Іванович

– Покличте до мене Чилікіна, – вийшовши в коридор, сказав директор черговому вихователю.

– Це новенький із Сімферополя?

– Так, його звати Діма.

Вихователь пішов виконувати розпорядження.

Директор терпляче чекав з півгодини; але Чилікін не з'явився. До кабінету увійшов черговий вихователь, чимось дуже занепокоєний.

– Чилікіна нема ніде, – доповів він.

– Як нема? – здивовано перепитав директор, – Де ж він міг подітися? Шукайте краще.

– Скрізь уже шукали, і як у воду впав.

– Погукайте ще! – суворо наказав директор. – Щоб через десять хвилин вихованець Чилікін був у мене.

Черговий поспішно вийшов. Та знайти

Чилікіна йому так і не вдалося.

Під час сніданку за столом не виявилось і Вови Вітковського, який недавно прибув з Керчі. Не прийшли Чилікін з Вітковським і на обід. Тоді всі зрозуміли, що хлопці втекли.

Директор повідомив про втікачів у розшук. До сонячної Алушти, оточеної стрункими кипарисами, Дімка з Вовкою добирались на машині. Вони їхали в кабіні великого автофургона, навмисне не сівши в автобус. Думку про втечу подав Вітковський.

– Знаєш, які неприємності матиме наш директор, коли ти втечеш? – переконано сказав він, випадково почувши у спальні, як погрожував Дімка допекти керівникові дитячого будинку. – Навіть з роботи можуть зняти., На це Чилікін тоді відповів:

– Додому я вже не повернусь… Куди ж тікати?

– В Ялту.

– Там у мене немає жодного знайомого.

– А я?

– Хіба ти теж хочеш втікати?

– Якби не хотів, не пропонував би тобі.

– А хто у тебе в Ялті?

– Бабуся. Вона добра, нас не викаже.

– А сам ти звідки?

– З Керчі.

– За що ж тебе запроторили в спецбудинок?

– За любов до мандрів.

І Вова коротко розповів темноокому сусідові про себе. До Керчі він жив у Ялті, а ще раніше – на далекій Камчатці. Батько й мати його рибалки. Ріс він безтурботно, як ї всі діти, – ходив до школи, відвідував фізкультурний гурток, а на літо виїздив у піонерський табір. Там любив стрибати, стріляти з дрібнокаліберної, плавати наввипередки, йому подобалося бути переможцем в цих змаганнях, і він не раз мріяв обов'язково стати чемпіоном країни. В дитинстві все здається доступним і легким. Тоді він ще не знав, що життя може робити круті повороти. Коли Вова був у третьому класі, від них назавжди пішла мама. Вона одружилася з капітаном сейнера з сусіднього промислу і перейшла до нього. Батько спершу сумував за нею, скучав і Вовка. Потім вони склали речі в чемодан і поїхали до бабусі в сонячну Ялту. Бабуся дуже лаяла Вовину маму, що вона покинула сім'ю. Батька знову Потягло на море, а Вова полюбив мандрувати. Він сам не знав, звідки в нього з'явилась ця пристрасть. Якось, пробравшись на теплохід, він поїхав в Одесу. Коли вже сходив на пірс, його затримали і повернули назад до Ялти. Іншим разом він доїхав до Поті. Тут його випадково зустрів батько, який прибув із своїм сейнером здавати улов. Він нам'яв синові вуха і першим же судном відправив його додому. Влетіло Вові і на зборі загону. Але бажання мандрувати у нього не зникло. Коли батько одружився вдруге і вони переїхали в Керч, Вова зробив ще дві подорожі. На ліхтарі «Бея» в Жданов і на автобусі в Євпаторію. З Євпаторії він хотів потрапити на Кавказ, але його затримали на теплоході і відвели в дитячу кімнату. Працівник міліції зв'язався по телефону з керченською школою, де вчився Вова. Директор розповів про пристрасть учня Вітковського до бродяжництва і порекомендував на рік-два влаштувати юного «мандрівника» в спецбудинок. Бо ні шкільний колектив, ні батьки утримати його дома не могли. Так Вова і став Дімчиним однокашником.

Вислухавши Вітковського, Чилікін сказав:

– Добре, зірвемось. Тільки директору нашого будинку я віддячу по-своєму.

Вночі Дімка пробрався в кладову,

забрав десяток простирадел і, розбудивши Вітковського, втік з ним через вікно. Коли розвиднілось, вони були вже на околиці грязевого курорту Сакі, за шістнадцять кілометрів від Євпаторії. Якась спекулянтка перекупила у Дімки всі простирадла, заплативши по десять карбованців за кожне. Гроші на проїзд вони вже мали. Вітковський, який мав певний досвід; порадив Дімці їхати далі не міжміським автобусом, а на попутній машині, досить грунтовно довівши, що так буде безпечніше.

– А то кинуться, що нас нема, зразу у міліцію повідомлять, а міліція по телефону – по автостанціях. І зацапають нас зразу ж.

Дімка погодився з його міркуваннями. Повертатися у спецбудинок під конвоєм йому не хотілося. Зупинивши автофургон і дізнавшись, що він їде в Алушту, втікачі умовили шофера взяти їх у кабіну.

– Ви що, близнята? – поцікавився чорночубий водій з лукавими зморшками біля очей, не без цікавості розглядаючи маленьких пасажирів. Обидва хлопчаки були майже рівні на зріст, в однакових костюмчиках. Тільки очі в одного блакитні, мрійні, а в другого чорні – ледь маслянисті, з гарячим вогником.

– Так, дядечку, у нас одна мама, – збрехав Вовка, непомітно штовхнувши ліктем свого товариша.

Дімка додав:

– Тільки я більше схожий на батька, а він – на матір…

– Куди ж ви їдете, коли це не таємниця? – знову поцікавився чорночубий водій.

– До бабусі в гості, – відповів Вова. – Вона живе в радгоспі під Алуштою.

– Значить, вас на повороті скинути?

– Ага, ми звідти пішки двинемо.

Шофер зупинив фургон там, де попросили хлопці.

Вилазячи з кабіни, Дімка з виглядом бувалої людини всунув у руку водієві дві десятки. Але той не взяв грошей:

– Не треба, хлопчики, я не калимщик. Краще купіть на них своїй бабусі подарунок. Вона дуже зрадіє.

Коли машина від'їхала, Вовка сказав:

– Давай обійдемо Алушту, а на околиці знову попросимось на попутну.

– Чого ти все ховаєшся? Боїшся? – раптом розсердився на нього Дімка. – Видумав ще обходити, робити такий крюк, ноги даремно бити.

Вовка насуплено заперечив:

– Не крюк, а навпаки… Навпрошки буде ближче.

– А де ми поїмо? У мене вже кишки марш грають.

– У першому ж селі щось дістанемо.

Дімка неохоче погодився. Він не любив, коли щось робилося проти його бажання.

Вони рушили повз кипариси до гір, минаючи Алушту, що розкинулась в мальовничій долині. Через півгодини знову вийшли на шосе і почали «голосувать». Тут їх і затримав одягнений в новенький кітель старший лейтенант міліції, під'їхавши на мотоциклі.

В дитячому прийомнику без особливих труднощів розібралися, що це за «брати-близнята». Вітковського першою ж машиною відправили назад у спецбудинок, а Дімку Чилікіна як неповнолітнього правопорушника – в дитячу виправно-трудову колонію. З сумом в очах за втраченою волею дивився він через круглий ілюмінатор тісної каюти на кримські береги, що відпливали за обрій. Теплохід віз його до Одеси.

СЕНЬКА ПАТЕФОНЧИК

Важко звикав Чилікін до життя в колонії. Хоч на вікнах корпусів не було важких ґрат і в сонячні дні у приміщенні вистачало світла, все ж воно здавалося не таким ясним і ласкавим, як там, за кам'яною стіною, поверх якої тягся колючий дріт. Час теж минав чомусь дуже повільно. Тижні були схожі один на один, як цеглини, які клав одну на одну каменяр, зводячи стіну. І не вірилось, що ця стіна колись буде закінчена.