Справа № 3-172 (г) відновлюється
Шрифт:
Жив Вітковський, як і раніше, разом з Чилікіним на Роздольній у Волкової. Вони збиралися перейти на іншу квартиру, бо хазяйка поїдом їла їх обох без ніяких причин, але з дня на день відкладали переселення. Кожного разу щось заважало: то не вистачало часу, бо наближалася гаряча пора екзаменів, то не було грошей розрахуватися з Волковою. Але надії на кращі часи хлопці не втрачали.
Вітковський і Чилікін дружили, як і раніше. Вони завжди були разом, хоч і вчилися на різних курсах, купували вскладчину речі, скрізь стояли один за одного горою. Але, буваючи
Незважаючи, здавалося б, на всю близькість їхніх відносин, Вітковський все ж не знав того, що відбувалося в душі Чилікіна, про що той довго думав вечорами. Зовні Дмитро залишався таким же, як і раніше, – мовчазним, спокійним, трохи відлюдькуватим. В навчанні був старанним, хоч стати відмінником не прагнув, але й трійок теж не терпів. На комсомольських зборах більше відмовчувався, в гострі дискусії встрявав рідко, ніяких гуртків у технікумі не відвідував, зате з великою охотою грав на баяні.
А баян у Чилікіна був прекрасний, найкращої марки. Він привіз його з армії як пам'ятний подарунок командира дивізії за перше місце в армійських змаганнях. Тоді на біговій доріжці середньоазіатського стадіону Чилікін обігнав найсильнішого стайєра з'єднання Івана Ключину, якому ще в роки військової служби всі пророкували спортивну славу. Та не встиг Іван піднятися на її вершину.
Останнім часом Чилікін майже не розлучався вечорами з баяном. Схиливши свою чубату голову, він тихо награвав тільки йому знайомі мелодії і зажурено мовчав. Від цього мовчання ставало в кімнаті якось сумно і важко. Навіть хазяйка квартири із своїм черствим, нечутливим серцем і та не витримала. Якось, коли не було дома Вітковського, вона зауважила Чилікіну:
– Що це ти, Дімо, все сумне граєш? Наче з білим світом прощаєшся.
– А вам що до того? – байдуже запитав Чилікін.
Волкова поправила перед дзеркалом свої старомодні буклі.
– Цікаво все-таки…
– Цікавість – не хліб, Катерино Іванівно. Спробуйте без неї обійтися, – відклав убік баян Чилікін і роздратований ліг на ліжко обличчям до стіни. Що їй від нього треба, цій перетрушеній нафталіном жінці? Скрипить і скрипить. Тут і без неї тоскно!
– Все-таки ти, Дімо, потайна людина, – не дочекавшись відповіді, попрямувала в свою кімнату Волкова. Під замком душу тримаєш, боїшся, щоб хто не заглянув у неї…
Чилікін промовчав. Тільки жалібно застогнало під ним старе ліжко, коли він глибше втиснув у подушку обважнілу голову. Так і заснув не роздягаючись.
Це трохи здивувало Вітковського, що повернувся із студентського вечора, на який Чилікін відмовився з ним піти. Проте Дмитра не розбудив, не наважився потурбувати його міцний сон.
А вранці розплющив очі і побачив, що ліжко Чилікіна порожнє, хоч тільки-но розвиднялося. Вітковському це здалося дивним. «Куди це Дімка так рано пішов?»- подумав він і знову склепив повіки.
Прокинувся Вітковський від ніжного поцілунку сонця. Воно ласкаво всміхалося йому через вікно світлиці. Ранок був тихий, ясний. Такої погоди
– Катерино Іванівно, – озвався Вітковський, – ви не знаєте, де Діма?
З сусідньої кімнати виглянула розпатлана Волкова з цигаркою в зубах.
– Ти що там бубониш собі під ніс?
– Я питаю, чи ви не знаєте, де Діма?
– Біля його ніг не чергую.
– Розумієте, він зник, ще тільки сіріло…
– Та як він посмів? – обурилась Волкова, прибігши із спальні. – Обіцяв ще вранці розрахуватися за квартиру. З чим я тепер на базар піду?
– А це що за гроші? Мабуть, вам залишив, – побачив Вітковський на застеленому столі сто карбованців.
– Звичайно, мені! – хижо вихопила Волкова з його рук гроші і, склавши вчетверо банківський білет, поклала за пазуху. – А ти, Володимире, коли заплатиш за квартиру? – застебнула вона шпилькою на грудях халат.
– Як і домовились, сьогодні або завтра. От тільки дадуть стипендію, – зав'язуючи галстук, відповів Вітковський. А в самого майнула думка:
«Цікаво, де ж це Дімка, роздобув гроші? Адже вчора у нього не було й копійки…»
Погляд Вітковського випадково затримався на стіні, де завжди висів новий темно-синій піджак Дмитра. На великому міцному гвіздку по-сирітськи біліла порожня вішалка. Не було й інших речей Чилікіна: штанів, безрукавки, плаща. Вітковський здивовано знизав плечима. Невже продав? От дивак.
В їдальні за крайнім в кутку столиком, де вони завжди снідали, Чилікіна не було. Касир сказала, що він ще не приходив. Не зустрів його Вітковський і в учбовому кабінеті технікуму. Випадково від старости свого курсу він дізнався, що той бачив Чилікіна у вікні міжміського автобуса, який вранці пішов на Сімферополь.
– Як же так… поїхав? – розгублено пробурмотів Вітковський.
– Повернеться твій дружок, нічого з ним не станеться, – запевнив його староста. – Він же, здається, сімферопольський? Може, дома що трапилось. Треба розуміти…
– Звичайно… – погодився Вітковський, відчувши якусь млість. Він зрозумів, що не в родині тут справа. Чилікін зважився на інший крок. Через те й поїхав нишком, таємниче, навіть не попрощавшись з ним, не залишивши записки. Знову показав свій характер.
Здогад Вітковського підтвердив лист з одеським штампом, який через кілька днів вручила йому хазяйка. Зворотної адреси та прізвища на ньому не було. В конверті лежала невеличка записка, де круглим твердим почерком Чилікін писав:
«У технікум більше не повернусь, чому – сам знаєш. Дякую за все, що ти для мене зробив. Ти справжній друг. Директору написав, що завербувався на велике будівництво і тимчасово припиняю навчання. Так що розпитувати тебе не будуть. Можливо, колись зустрінемось. Все. Будь щасливим. Твій баламутний Дімка.