Справа отамана Зеленого

Кокотюха Андрей Анатольевич

– Війна. Я не відповідаю за дії кожного бійця. Ваші наших теж не шкодують.

– А ваші – це хто?

Питання навмисно прозвучало влад думкам слідчого.

– Не треба тут гратися в слова, – сказав Гусик. – Коли так піде й далі, то незабаром довкола вже не буде ваших. Розумієте? Будуть або наші, або мертві. Ситуація кругом напружена, зважте на це, товаришу. А про дружину вашу… Я справді опікувався нею. До нас у чека не так часто приводять жінок, щоб я її

не запам’ятав. Особа зухвала і смілива. Поважати таких треба.

– Дякую за комплімент. Мені, як чоловікові, приємно. Значить, я можу її забрати додому, так розумію?

– Можете. Навіть треба. Доведете, що справді її чоловік – і на здоров’я! – він на мить змовк, а тоді, обдумавши щось, додав: – Чи який інший близький родич – теж на здоров’я!

– Я не просто родич. Кажу ж вам: вона моя дружина. Тому ладен узяти її на поруки…

– Не треба, – Гусик виставив руку долонею вперед, зупиняючи праведний Шереметів порив. – Досить довести, що громадянка Шеремет Лідія Станіславівна – ваша законна жінка. Порядок такий. Це щоб ви знали.

Тепер Артем узяв невеличку паузу, що дібрати потрібні слова, а тоді промовив:

– Документів, як ви вже знаєте, я не маю. Не знаю, чим можна підтвердити наші з Лідією шлюбні стосунки. Це ж треба шукати відповідних записів у церковній книзі. Не думаю, що ви захочете бачити священика, який повінчав нас.

– Радянську владу попи не обходять, – відтяв слідчий. – Узагалі, товаришу, ви тут верзете всякі дурниці. А я чомусь вас слухаю. Поки не підтвердите, ваша дружина, – чи хто там вона вам, – залишиться тут. Такі правила.

Пружина всередині Артема, здавалося, от-от розпростається. Він тримався з останніх сил і відчував це.

– Розумієте, шановний, я не зможу надати вам сьогодні чи найближчим часом свідоцтва про реєстрацію нашого шлюбу, скріпленого печатками єпархії та місцевого правління. Я навіть не знаю, де можуть бути ці документи. Якщо вам потрібні свідки, які підтвердять наші подружні стосунки… Хоч усе неправильно… Ідіотизм якийсь…

Гусик примружився, і це не віщувало Шереметові нічого втішного.

– Вважаєте владу робітників та селян, народну, радянську владу, ідіотизмом?

– Такого я не казав.

– Ви назвали порядок, що його запровадила наша влада, ідіотизмом. Значить, маєте її всю за ідіотів.

Терпець урвався. Артем уже хотів був пошкодувати, що бовкнув зайве, та зірвався.

– Ви хто, шановний? Робітник чи селянин?

Брови слідчого зсунулися ще ближче. Губи щільно стислися в одну невблаганну лінію.

– Так. Не хочемо по-хорошому. Отакі розмови пішли в нас, громадянине.

– Я хочу забрати свою дружину додому, – Шеремет намагався не слухати Гусикових слів і не ловити загрозливих ноток, бо це тільки заважало. – Може, у вас такий порядок. Добре. Гаразд. Я визнаю його. Готовий визнати. Нам усім жити при новій владі. Звикли вже. Нова влада – нові порядки. Хай так. Але я не хочу починати з брехні.

Я не буду нести вам фальшивого, підробленого документа. Самі сказали – війна. І нагадали – Ліда варта поваги. Ви ж не воюєте з жінками, правда? Ви не вірите мені на слово, маєте право. Згоден. Тільки ж ви готові відпустити Лідію, якщо я покажу папірця? Готові?

– Звичайно.

– Але я не намалюю вам нового. Старий утрачено назавжди. Виходить, Лідія сидітиме у вас у чека вічно? Замкнене коло, погодьтеся. Нонсенс, абсурд, як ще назвати…

Брови Гусика розійшлися.

– Ніяк не треба називати. Глядіть, наговорите собі на тюрму. Можете забрати вашу жінку. Упізнаєте – забирайте. То я вас трошки просвітив, щоб знали. Про нові закони, порядки, правила. Щоб розуміли: самі ж кажете – з новою владою доведеться жити… Щоб не померли…

Шеремет ураз відчув шалене полегшення.

– Дякую, – говорив щиро й відчував це. – Дуже вам дякую. Тільки… ви сказали – впізнаю… Хіба я повинен спеціально впізнавати свою дружину? Серед інших?

Замість відповіді слідчий Гусик підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх, виступив у коридор, крикнув, ніби хотів, щоб його почули на околиці, десь у Дарниці:

– Ананьєв! Ананьєв!

На викрик відгукнувся якийсь невидимець, і Артем подумав: це прізвище, на відміну від прізвища слідчого, досить поширене. Він знав з десяток Ананьєвих. Хтось був просто знайомець, хтось – пацієнт. Але невідь-чому почав хвилюватися. За кілька хвилин зайшов чоловік у військовій формі, туго перетягнутій ременями, в шкіряній тужурці й суконному шоломі, – Артем уже знав, що він називається будьонівка, – з кривувато нашитою червоною зіркою попереду. Чекіст не глянув на Шеремета і запитав Гусика так само голосно, ніби передражнюючи й навмисно тиснучи на тверде «е» в імені слідчого:

– Ти чого репетуєш, Семене!

Артем упізнав цього чоловіка відразу. Внутрішній голос застерігав, попереджував недарма. Проте легше від цього не стало. Навпаки, Шеремет напружився й приготувався до найгіршого розвитку подій. Якби знав, що зустріне тут Лаврика Ананьєва, однаково б не мав іншої ради – будь що мусив іти. Хіба спробував би уникнути зустрічі з ним. Хоч навіть перед собою соромно ховатися від таких…

– Проведи громадянина. Покажи всіх. Дружина його там, нехай спробує впізнати.

– А що, Семене, для цього треба так горлати?

Лише тепер чекіст у будьонівці повернувся до Шеремета всім тулубом.

Їхні очі зустрілися.

– О! Сам прийшов? Молодець! – кругле, зоране рябими брижами лице Ананьєва розпливлося в задоволеній усмішці. – Я думав, тебе вже без мене шльопнули, контро.

– Знаєш його? – здивовано запитав Гусик.

– Аякже! Ти мене ще не забув, пане докторе? Тебе ваш Петлюра вигнав, ти сюди прийшов записуватися?

Шеремет мовчав. Кулаки мимоволі стислися, нігті вп’ялися в долоні.