Справа отамана Зеленого
Шрифт:
Про те, що могло спіткати його дружину в тюрмі, Шеремет уперто намагався не думати. Гнав від себе лихі думки, відколи почув уперше про те, що її кинули за ґрати. Ілюзіями про шляхетність більшовиків не тішився, торішні погроми й різанина надій не залишали. Але вірити треба. Додавало віри те, що він сам береться до справи й неодмінно доведе її до кінця. Усе ж краще, аніж сидіти й нетерпляче сподіватися бозна-чого. Тож докинув дуже впевнено, щоб не лишати права на сумнів ані собі, ані Миронові, якому ґрунт вислизнув з-під ніг:
– Коли ми видряпаємося з халепи, не затримаємося тут. Перепочинемо – і гайда. Ти
– Я?
– Ти, Мироне. Чи надумав пересидіти? Сам же кажеш: їхня влада надовго. Звикся, зжився, злюбився?
– Не мели дурниць, – почулося у відповідь. – Думаєш, вийде?
– Раз можна заповзти – вибратися не штука.
Артем Шеремет не навіював собі ніяких думок. У його душі справді оселилася тверда впевненість: усе вийде, усе буде добре, він головою ручається за близьких йому людей, а значить, порятує їх.
Тепер можна не заважати своякові пити самогон. Сам теж потягне – це розслабить, заспокоїть, навіть сили додасть для завтрашнього походу.
4
Уранці, на диво, голова була ясною.
Збиратися треба було чимшвидше. Ще вчора Мирон показав надруковане в газеті оголошення, що громадяни можуть звертатися зі своїми питаннями до Надзвичайної комісії тільки в будні з десятої до дванадцятої ранку. Охочих потрапити туди у визначений час, напевне, буде чимало. Тож Шеремет хотів прийти бодай на годину раніше, щоб усунутися в чергу. Він схопився й почав чепуритися.
Миронові вдалося зберегти не лише Лідин посаг, а й якісь особисті речі Шеремета. Серед них була бритва, гостра, ще не сточена. Знайшов бляшаний тазик, мило, нагрів води, роздягся до пояса, глянув у дзеркало.
Звідти дивився брюнет із коротким йоржиком на голові. У його обличчі ледь угадувалися азійські риси. Коли мав густу шевелюру, то вияв далеких татарських генів був майже непомітний. До того ж у ті часи лице було кругліше, сказати б, ситіше.
Артем ніколи особливо не соромився своєї звички смачно попоїсти. Навіть устиг свого часу викохати невеличке черевце, що його Ліда називала пікантним, підсуваючи йому часом статті з модних журналів та щоденних газет на тему спортивного й здорового способу життя. Та, хоч це й була мода, дружина жодного разу не поставилася до своїх порад серйозно. Просто жартувала, аж ніяк не засуджуючи чоловіка за його безневинне тяжіння до своєрідного раблезіанства.
Певна річ, ситі часи давно минули. Шеремет уже й забув, як йому велося з пузцем. А Ліда своєю звичкою намагалася жартувати, кажучи з удаваним жалем, що інакшого способу схуднути, як піти воювати, для її чоловіка нема. Так чи інак, але виходить, ніби винна в тому, що в країні почалася війна. Почув якийсь невидимець її нарікання й запустив цю криваву машину.
Тож удовольняйтеся, люди, тим, що маєте. Добра добувши, не шукайте собі кращого. Артем не сприймав гротесків. Але заборонити дружині хоч у такий спосіб рятувати психіку від того, що відбувається довкола і що переживають усі, не міг, не хотів і не вважав, що має на це право.
Шкребучи ліву щоку, трохи порізався: лезо все ж затупилося, на краю навіть утворилася невеличка, ледь помітна щербинка. Поморщившись, Шеремет змив кров, знайшов у речах залишки вати, заліпив ранку. Тепер він мав зовсім кумедний вигляд, сам себе серйозно не сприйняв
«Нічого», – подумав Артем, підморгнувши дзеркалу. Він доведе, що готовий до серйозних розмов і вміє домовлятися.
Мирона о тій порі вже не було вдома. Помчав на службу, залишивши родичеві запасного ключа. Ще й пожартувавши не менш ущипливо, ніж уміла Ліда: тепер, мовляв, кругом така влада, що й ключі з замками не допоможуть. Як захочуть зайти, зламають двері іменем революції. Тож замикався, як сам казав, лише за старорежимною звичкою. Артем відмовився сприймати цю іронію, подумавши, що такий гумор – у Романовських, мабуть, сімейне. Хоч раніше нічого такого за свояком не помічав.
Проте, замикаючи двері на два оберти, все ж таки згадав невеселий жарт.
Розсердившись на себе за те, що дає волю лихим думкам заходити собі в голову, Артем дратівливо сплюнув під ноги. І тут він усвідомив, що раніше ніколи б не дозволив собі отак плювати в парадному…
Цей весняний ранок не тішив погодою.
Сіяв дрібний дощик, який не наближав квітня, а навпаки, зупиняв березень. Принаймні таке відчуття було в Шеремета, коли, засунувши руки в кишені старої синьої тужурки, він вийшов із будинку на Межигірській. Правда, зовсім недавно її, як і більшість київських вулиць (і не лише центральні), перейменували. Нова влада назвала її ім’ям невідомого Артемові товариша Переця, про що негайно сповістила громадян із газетних сторінок. Учора Мирон наполегливо тицяв Шереметові під ніс погано видрукуваний аркуш «Вістей Київського губернського революційного комітету». Там, крім приймальних годин у губчека, був перелік нових назв вулиць. Затвердила колегія комунвідділу – ще один виконавчий орган нової влади. Його суті Артем навіть не намагався зрозуміти.
Проте його зовсім не здивувало, що цей комунвідділ назвав звичні киянам Царські й Купецькі сади на честь Першого травня – культового, як уже знав Артем, пролетарського свята. Миколаївський парк обернувся на Червоний, Миколаївська площа дістала ім’я ватажка повсталих рабів Спартака. А вулицю Катерининську, де колись жили Шереметові батьки, перехрестили на честь Рози Люксембург – прогресивної діячки світового комуністичного руху.
Вивчати нові назви напам’ять він не збирався. Мав надію, що армія Петлюри залиже рани, переформується, набереться сил і ще до кінця цього року повернеться назад до Києва. Тоді й старі назви вулиць поновлять.
Шеремет орієнтувався в політиці лише поверхово, на обивательському рівні. Він цілком щиро вважав, що звичайному громадянинові цього задосить, щоб відповісти на прості питання часу самому собі й підтримати дискусію в товаристві. Так само він обставав за тим, що люди мирних професій воювати не повинні. Не кожен чоловік мусить хапатися за зброю. Надто коли не вміє стріляти й до війни взагалі не лежить душа. За свою зброю він, як справжній лікар, уважав скальпель. Застосувавши його вчасно й грамотно, рятуєш людське життя. Воювати ж повинні ті, хто цього вчився. І навіть коли Центральна Рада закликала добровольців до ополчення, він не зрадив своїх переконань. Проте він ніколи не заперечував, що українську революцію від агресора треба боронити.