Сріблясте марево
Шрифт:
— Так. Згадка про графа вам не до смаку. Мені доведеться помовчати.
Полковник знизав плечима.
— Дивіться. Але мовчанка не на вашу користь. З кожним днем ви втрачатимете шанси на пом’якшення вироку. Один шанс ви вже втратили сьогодні, щойно. Вепра ми знаємо, Кібець. Вепр — це Грицько Горішній, учасник бандерівської зграї Мацюка в минулому. Йому ви й несли листа.
Майор Петришин був готовий до всього. З самого початку допиту чекав тієї хвилини, коли Шелест назве ім’я Горішнього.
Крім зброї та фальшивих грошей, у затриманого було відібрано кисет з тютюном, коробку сірників “Комета”, скла даний ніж і огризок олівця. Огляд речей нічого не дав. Не знайшов Петришин чогось вартого уваги і в одязі
Не дуже надіючись на успіх, майоо розрядив патрона. Разом з крупинками зеленого пороху на стіл випав згорнутий у трубочку шматочок цигаркового паперу, покраплений дрібними літерами…
ІІетришин прочитав текст, і його охопило хвилювання. Він добре пам’ятав, кому належало колись прізвисько Вепр, Але це було давно. Відтоді багато води стекло. По-іншому склалося життя і у колишнього Вепра— селянського хлопця з бідної родини, якого бандити силоміць затягли було до своєї зграї. Невже Петришин помилився в ньому?
Невже його односельчанин і ровесник, якому він, Петришин, допоміг знайти своє місце в житті, всі ці роки вміло прикидався, вів подвійну гру, вдавав, що давно порвав з минулим, а насправді залишився ворогом, готовим щохвилини вдарити в спину?
Ні, Петришин не хотів вірити, що саме Горішньому лисий ніс листа, захованого в пістолетному патроні.
Майор вирішив ще раз навести довідку. Підняв старі архіви. Переглянув десятки документів, перевірив картотеки. Але якогось іншого Вепра не знайшов. Під таким прізвиськом в документах зустрічався лише один — Грицько Горішній, про нього йшлося у справі про націоналістично-терористську групу есесівця Федора Мацюка, що діяла на Прикарпатті і була розбита взводом Петришина в 1944 році при спробі пробитися за кордон.
Документи стверджували те, що майорові було добре відомо. А нового знайти не вдалося.
Правда, міг існувати ще один Вепр, про якого досі чекісти не мали відомостей. Але таке припущення було маловірогідним. Серед недобитків з бандерівського охвістя двох з однаковим “псевдо”, як правило, не зустрічалося. У своїй практиці майор не пам’ятав такого випадку. Та, може, тут виняток…
Відповісти на це міг лише той, у кого знайшли листа Вепрові — сам Кібець. Та ні Петришин, ні Шелест не тішили себе думкою, що затриманий викладе одразу все, як тільки переступить поріг кабінету. І вони вирішили пустити пробну кульку — назвати ім’я Горішнього.
Під час допиту кожен нерв Петришина був напружений, наче струна. Як реагуватиме затриманий, чи влучать вони з полковником у ціль?
Майор ніколи не передбачав, що останні слова Шелеста вдарять Кібця наче обухом, виведуть з рівноваги. Знаючи, як поводився затриманий при переході через кордон, Петришин приготувався до зустрічі з хитрим ворогом, наділеним витримкою, натренованими нервами, вмінням володіти собою. Сполотніле, злякане обличчя лисого викликало у майора здивування, огиду і… розчарування.
Кібець судорожно ковтнув повітря, розм’як. Згадка про Горішнього була для нього цілковитою несподіванкою. Петришин побачив це відразу, зрозумів чуттям розвідника, якому не вперше доводилося стикатися з ворогом, притиснутим до стіни.
Мляво махнувши рукою, Кібець промовив крізь зуби, як у лихоманці:
— Дайте зібрати думки… Я стомився, мені погано. Завтра… даватиму свідчення. Сподіваюсь, не буде пізно?
— Що ж, відкладемо до завтра. Полковник натиснув кнопку дзвінка.
У лисого підгиналися ноги. Він пішов до дверей, похитуючись, як п’яний. З порога
Це був погляд зацькованого звіра, сповнений безсилої люті.
Оббиті темно-вишневим дерматином двері м’яко причинилися.
Шелест обійшов навколо столу, спинився напроти майора, заклавши руки за спину.
— Сидіть, сидіть… Ну, що тепер скажете, психолог? Не змінили своєї думки?
— Ні, Терентію Свиридовичу. Кібець мав завдання зустрітися з Горішнім, не сумніваюся. Але повторюю: останній посланця не чекав. Органічного зв’язку з такими, як Гандзя-Мацюк, Горішній не мав ніколи. Змолоду виявив легкодухість, заплутався, це так. Але… Не думайте, Терентію Свиридовичу, що я захищаю Горішнього…
— Я так не думаю, Арсене Тарасовичу. Продовжуйте.
— Коли він стояв переді мною в яру, зарослий, у лахмітті, плакав і клявся, що його силоміць затягли в бандерівське багно, я не вірив жодному його слову. В дитинстві ми сиділи з Горішнім за однією партою, разом лазили в чужі садки… Мені хотілося розрядити в нього обойму. Я пожалкував, що не зіткнувся з ним на півгодини раніше. Але він не брехав мені. Потім велося слідство. Матеріали збереглися. Було встановлено, що Грицько Горішній, або Вепр, як охрестив його Гандзя-Мацюк, потрапив до бандерівців не з власної волі. Його привели в ліс, погрожуючи зброєю. Він перебував у групі Ма-цюка недовго, на його совісті злочинів не було. Більше того. Горішній, як виявилося, врятував від розправи старого листоношу та його доньку з хутора Вербців. Банда завернула на хутір, коли ми вже доганяли її. Мацюк наказав повісити листоношу, а хату його спалити. Горішньому вдалося попередити старого, і той з донькою встиг зникнути. Зафіксовано в документах слідства ще один епізод. Його записано від міліціонера Кушніра. Бандити схопили міліціонера в лісі, підстреливши під ним коня. Вночі він розплутав на руках і ногах дріт, яким його скрутили, і поповз у кущі. Зненацька наштовхнувся на бандерівця. Той глянув на міліціонера і відвернувся, вдав, що спить. Потім на очній ставці з Горішнім Кушнір впізнав його і підтвердив, що той дав йому утекти. Горішньому простили провину. Все це теж факти, на які слід вважати, Терентію Свиридовичу.
— Я й не казав вам, що ми братимемо до уваги тільки те, що не на користь Горішньому, — Шелест постукав зігнутим пальцем по палітурці синьої записної книжки, в якій лежав квадратик цигаркового паперу. — Заводій банди звичайно знав, що Горішній не належить до вірних йому головорізів. І все ж через стільки років старі “друзі” згадали про Вепра, вирішили зайти з ним у контакт. Чому?
— Бо їм стало відомо про дальше життя Горішнього. Після ліквідації банди він незабаром повернувся у своє село. Отже, який могли зробити висновок ті, хто спорядив лисого до нас? Висновок простий: Вепрові вдалося вислизнути з-під куль прикордонників у Гнилому Яру, про його зв’язки з бандерівцями органам державної безпеки невідомо, Горішній зумів замести сліди, приховати минуле. Звичайно, свого минулого він боїться. Він не хоче, щоб його викрили. Варто нагадати йому про старе, пригрозити, він виконуватиме все, що від нього вимагатимуть… Як видно, Гандзя-Мацюк десь на Заході сплив знову на поверхню і простягає свої щупальця сюди. Жаль, ми проґавили його в сорок четвертому… Те, що Вепр якийсь час перебував у банді, дозволяє Ма-цюкові робити на нього ставку. Йому потрібні на радянській території свої люди. От і довелося згадати Горішнього. Природно, зникнення Кібця викличе в його хазяїв за кордоном тривогу. Вони можуть здогадуватися про його провал. Та навряд, щоб вони відвернулися від Горішнього. У них впевненість, що Вепр відомий тільки їм, а ми про нього нічого не знаємо. До Горішнього ще раз можуть завітати з “привітом”.