Сріблясте марево
Шрифт:
Кирило загородив товстунові шлях. Схопивши лівою рукою за барки, він рвонув його до себе. їхні обличчя зблизились, наче вивчали одне одного. В ту ж мить у повітрі майнув важкий кулак. З дзенькотом впали на підлогу окуляри. Чоловік з борідкою, глухо скрикнувши, повалився спиною на столик. На кахлі посипалися пляшки.
Злякано зойкнула офіціантка. Всі посхоплювалися з місць. Пасажири, які щойно зайшли в зал, повернули до дверей. Чоловік з текою під рукою сіпнувся було до гурту, де зчинилася бійка, та, наче роздумавши, крутнувся на місці і з байдужим виразом на довгастому обличчі теж зник за дверима, війнувши полами пальта.
— А,
Моряк схопив Кирила ззаду за поперек, хтось повис у нього на руках. Чоловік з борідкою вирвався, бризкаючи слиною, закричав:
— Як ви смієте! Хуліган! Товариші, ви бачили. Пустіть мене, я… я…
Ріденьке пасмо волосся впало йому на очі, з розбитої губи на руду борідку капала кров.
Пасажири з обуренням підступали до Кирила, загомоніли голосно всі разом. Енергійно розштовхуючи натовп, на місце події поспішав кремезний міліціонер у червоному кашкеті,
— Отже, так… Сірченко Кирило Дмитрович, місце роботи — колгосп “Перемога”. Ай-я-яй! Відома в районі людина, механік передового колгоспу, і на тобі, маєш. Що ж це ви, громадянине Сірченко? Негарно, несолідно.
Сержант докірливо похитав головою, насупив широке, покраплене густим ластовинням обличчя і, зітхнувши, поклав на стіл аркуш паперу. Вийняв з кишені авторучку, акуратно почав витирати перо шматочком газети. У кімнаті чергового по станції запанувала гнітюча тиша.
Білявий механік, важко дихаючи, слідкував за кожним рухом чоловіка з борідкою. Той сидів на краєчку дубової лави, нервово посмикував плечима, притримуючи хусточку біля спухлої губи.
— Товаришу міліціонер, я прошу прискорити… Через якогось нахабу, хулігана, — губи його тремтіли від обурення, — я можу спізнитися на поїзд. Моє прізвище Харпій. Я залишу свою адресу. У мене немає часу…
— Ушитися хочеш? — криво посміхнувся механік. — Не вийде! Поїзд тобі приготують, не турбуйся!
— Громадянин Сірченко! — застережливо підвищив голос сержант.
— Облиш, Бровко, ти ж мене знаєш. Заторочив одне: громадянин, громадянин… — заспокоюючись, сказав механік. — Краще запитай цього типа, — він кивнув на Харпія, — чому він у сорок четвертому по мені з автомата полоснув. Запитай його, хто він такий!
Харпій повільно звівся з лави, закліпав очима. Вся його постать наче говорила: “Ну от, маєте! Що ти скажеш йому, божевільному?”
Сержант відкинувся на спинку стільця, розгублено запитав:
— Як це — з автомата?
— Не знаєш, як стріляють? — насупився механік. — Було це біля Карпат. Я шофером служив тоді. їхав якось на склад, гірською дорогою, надвечір. Ну, “проголосували” мені двоє. Оцей, що на поїзд рветься — на ньому тоді було солдатське обмундирування — та ще один з ним, під нашого офіцера одягнений, в плащ-палатці. Бачу — свої, військові. Чому ж не підвезти? Посадив у кабіну. А вони пальці мені давай ламати. Карабін не встиг вихопити — вдарили в упор з автомата, бандюги. Майже три місяці в госпіталі відлежувався потім…
Харпій рвучко схопився з лави, торкнув міліціонера за рукав.
— Сержанте, у мене немає жодного бажання слухати марення п’яного. Накинувся з кулаками, тепер верзе казна-що! Яка машина, який офіцер? При чому тут я? Зрештою, я вимагаю, і це моє право — закличте до порядку хулігана. Я не
Міліціонер швидко відсмикнув руку, наче дотик пальців чоловіка з борідкою міг забруднити його новий, старанно випрасуваний мундир, і, намагаючись приховати збентеження, суворо постукав авторучкою по столу.
— Громадянине, спокійно! Розберемося. З’ясуємо. Давайте не будемо. Скінчить один, вислухаємо другого.
— Так от, сиджу я в буфеті, — вів далі Сірченко, — зустрівся випадково на вокзалі із старим Машталіром, він був у. нас головою сільради, а тепер на пенсії. Сина проводжає в Севастополь, моряка. А я в район зібрався. Чекаємо поїзда. Взяли на трьох дві пляшки “Жигулівського”. Оце і вся пиятика… Раптом бачу — він, той самий, що в солдатській фуфайці був одягнений тоді, в сорок четвертому. Заходить до залу, купує цигарки. Борідку відростив, начепив окуляри… Та я його, негідника, не те що в окулярах — дьогтем вимазаного впізнав би. На все життя запам’ятався, до смерті не забуду! У мене все заклекотало всередині, незчувся, як і з-за столу вискочив… Зустрілися, довелося. Не чекав? — механік звернувся до Харпія, глухо пообіцяв: — Тепер ти від мене не вислизнеш, перевертню проклятий!.. Трохи повагавшись, міліціонер, не дивлячись на потерпілого, сухо сказав:
— Громадянине, ваші документи! Глянувши на механіка співчутливо, наче на хворого, Харпій знизав плечима, повагом розстебнув підшите хутром пальто.
— Прошу дуже. Ось паспорт, ось відрядження. Військового квитка немає — невійськовозобов’язаний. І в армії, до речі, не служив.
— Звідки приїхали?
— Із Дрогобича. Я — науковий працівник. Відряджений, як бачите, до вашої області. Півгодини тому зійшов з поїзда. У мене тут пересадка, їду в село Устимівку. Може, чули? Там є Ботанічний сад. Старий сад, вирощений ще до революції. Мене як біолога давно цікавила рідкісна рослинність, особливо тропічна, в степовому українському селі… Що вам ще потрібно, сержанте?
Міліціонер не відповів, глянув на біолога спідлоба і продовжував уважно вивчати папери.
Документи були в порядку. Десь у глибині душі у сержанта Бровка почав закрадатися сумнів. Чи не поспішив він занадто прийняти на віру розповідь Сірченка? Механік, правда, людина серйозна, в районі його добре знають, чого б ото Сірченко плів нісенітниці. І не п’яний, це ясно. Тоді чому він так розходився? Може, помилився, погарячкував?.. Не вийшло б осічки в цій історії. Затримаєш біолога нізащо-халепа буде, догани йому, Бровкові, не минути. Науковий працівник, з відрядженням інституту. Його побили і його ж… затримали. Не клеїться… Які докази, що він справді мав відношення до тих загадкових напасників? Поважний, інтелігентного вигляду чоловік, а втім… Дещо все ж збігається з розповіддю механіка. Випадок під час війни, як твердить Сірченко, трапився в Західній Україні, поблизу Карпат. Місто Дрогобич…
Якби в паспорті Харпія стояла харківська, дніпропетровська, ленінградська, навіть хабаровська прописка — тоді інша річ. Але прописка була дрогобицька. Дивно склалися обставини, що й казати. Чому увагу механіка привернув не хтось інший, а саме той, що прибув з прикарпатського міста? Цей збіг насторожив Бровка відразу, як тільки він узяв у руки паспорт Харпія. Одна-єдина деталь, але…
Хід сєржантових думок не важко було прочитати на його відкритому обличчі, Він вагався. Він ще не вирішив, як діяти далі.