Старо-світські батюшки та матушки
Шрифт:
«Чого це світиться в світлиці? Певно, приїхали гості»,– подумав Балабуха й одчинив тихенько двері.
З світлиці полився ясний світ, а з світом – густий дим од тютюну. В хаті висіли хмари диму, неначе стояв густийтуман. На канапі сиділа Олеся з гітарою на колінах, а поруч з нею сидів близенько Сигізмунд Бонковський, з довгим цибуком в роті. Балабуха вглядів їх, як через густий туман, і тільки примітив свіже лице Олесі, неначе рожу, покриту газовою матерією, та велику кучеряву голову Бонковсько-го. Балабуха не примітив,
– Хто там? – крикнув Бонковський, придивляючись через хмари диму.
– Свої! – загув басом Балабуха, вступаючи в світлицю.
Олеся не ворухнулась і тільки поклала гітару на канапу. Бонковський встав і кинувся назустріч Балабусі.
– Як ся маєте, шановний, вельможний панотче? – крикнув Бонковський, обнімаючи й цілуючи Балабуху тричі в уста.
Балабуха байдужно, аж сердито привітався до Бонковського й, не привітавшись до Олесі, пішов до кімнати роздягатись.
Після виїзда Балабухи Олеся пішла гуляти в місто, вгляділа там старого знайомого, пана Бонковського, й запросила його до себе на вечір. Вона думала, що її чоловік не так швидко вернеться додому з своєї благочинії...
Балабуха скинув з себе дорожню одежу, ввійшов у світлицю, набив люльку тютюном, запалив і сів на стільці. Він скоса поглянув на Олесю; Олеся почервоніла, як маківка. Всі троє курили й мовчали.
В Бонковського була думка встати й розпрощатись, але він чув, як кувікало під ножем порося, й надумавсь-таки зостатись на вечерю, бо йому хотілось їсти. Він весело, ні кришки не замішавшись, почав розмову.
– Як же вам, отець благочинний, їздилось? Чи далеко були?—спитав Бонковський сміливо.
– Недалеко, в Вільшаниці,– обізвався Балабуха та й знов взяв у губи цибук і потягнув з його так, що в люльці зашкварчало, як у ринці, а поверх люльки схопилось полум'я.
– О, я знаю Вільшаницю й не раз там бував у покійного старого батюшки. Що за добра, привітна душа був небіжчик, царство йому небесне! Який щирий, який привітний, який господар! Такого трудно знайти між людьми! – розпустив мову пан Бонковський, щоб поти загаяти час, поки спечеться порося.
– Добрий був чоловік,– знехотя обізвався Балабуха й знов спересердя потяг люльку так, що огонь знов запалахкотів.
– Чи бачив же Онисію Степанівну? – спитала Олеся дрижачим голосом.
– Ні,– коротко одрубав Балабуха. Знов усі троє замовкли, і тільки в світлиці було чути, як тріщав тютюн в люльках, як цибуки гарчали, ніби лихі собаки, а дим хмарами піднімався під стелю.
– Я знав Онисію Степанівну ще панною. Ото була цяця! Ну, та й цяця,– як крашанка! як писанка! як золото! – почав вихваляти Бонковський.
– Шкода тільки, що в плахті ходила. Мабуть, тепер завертілась в намітку, мов сільська баба. Не люблю я тих наміток та плахот, не уподобні вони мені,– обізвалась Олеся.
– Часом ті намітки
«Вже сердься не сердься, а поросяти таки діждусь»,– подумав Бонковський і знов розпочав історію за Онисиного батька, за вільша-ницькі ліси та облави на вловах в лісах, перебрав панів та економів, а далі переїхав у Хохітву й почав розказувати за Терлецьких, з Хохітви переїхав у Стеблів, зачепивши по дорозі отця Мельхиседека, сміявся з його жінки Марти, так що Олеся реготалась, доки Килина й справді не застелила стола й не подала поросяти.
Олеся попросила гостя за стіл. В поросяти вуха, ніжки й навіть шкура – все погоріло на вугілля. Але Бонковський уклав у копи пів-поросяти, аж суха шкура лущала в його в зубах.
– Як чудово ви вмієте готувати! Яка з вас, Олександре Петровно, господиня! – хвалив Бонковський, уплітаючи порося.
– Пхе! – сказала Олеся, покуштувавши сухої ніжки.– Килина не догляділа й пересмажила й попсувала. Треба шукати кухаря!
– Я вам порекомендую: од нашого дідича одходить кухар; коли хочете, я скажу йому, щоб він до вас прийшов. Там як що зготує, то тільки пальчики оближеш,– говорив він, уплітаючи печену курку після поросятини.
Балабуха тільки блиснув на Бонковського сердитими очима й мовчав.
Повечерявши, Бонковський без церемонії вхопив шапку, попрощався й поїхав додому. Килина поприбирала з стола Балабуха смоктав люльку й мовчав; Олеся й собі мовчала.
– Ти на мене чогось сердишся? – спитала Олеся, поклавши чоловікові руку на плече.
Балабуха мовчав і дивився на стіну.
– Може, ти думаєш, що я зумисне запросила до себе Бонковського; я його й не думала запрошувати: був на базарі й заїхав, та й годі!
Балабуха тяг люльку й мовчав.
– Чого це ти мовчиш? Чи ти сердишся на мене, чи ні? – питала Олеся.
Балабуха мовчав і курив. – Слухай-бо! Ти сердишся на мене? Еге? – спитала Олеся й легко вдарила Балабуху по плечі.– Та покинь-бо оту люльку та говори зо мною.
Олеся хотіла вирвати з його рук люльку. Балабуха не пустив з рук цибука й легко одвів набік її руку.
– Ото не люблю, як чоловік мовчить. Говори що-небудь! Чи хвали мене, чи гудь, але говори!
Балабуха мовчав і мовчки знов набив тютюну в люльку.
– Та й запекла ж ти людина! Ти кремінь, а не чоловік. Я б з кременя добула слова. Кидай люльку та говори зо мною!
Олеся смикнула з його рук люльку так, що іскри посипались додолу. Балабуха встав і мовчки вийшов у двір, не надівши навіть шапки.
Ніч була темна. Небо чорніло, як чорне сукно, а по йому блищали зорі, ніби золоті краплі. Був легкий осінній мороз.
Богуслав ніби вимер. Ні в одній хаті не світився огонь; ніде не було чути ні найменшого гуку; тільки вода шуміла по камінні однотонним шумом.