Старо-світські батюшки та матушки
Шрифт:
– Хіба ведмідь солодкий?—спитала Олеся.
– Авжеж, солодкий! З одного боку солодкий, а з другого кислий,– додав Пого-жаєв.
– А з третього? – спитала Олеся, сміючись.
– А з третього шинка, чи «ветчина», ведмедяча «ветчина» – це ж шик! – додав Ка-занцев.
Невважаючи на печених ведмедів, офіцери вклали в копи три печені гуски, індика й кільки курок і почали дудлити чудову наливку стаканами.
Казанцев налив Олесі чарку наливки. Щоб не одстати од петербурзьких дам, вона стукнула чарку, а потім другу; вона тепер сама налапала руку Казанцева під столом і гладила її.
На столі не зосталось ні рісочки; пляшки стояли порожні. Гості встали з-за стола. Знов почалися танці. Казанцев приступив до дам і причепивсь причепою, щоб вони вивчились
Після Балабухи мусив дати бал офіцерам ісправник, після ісправника – доктор. З початку зими приїхала полковниця й дала в себе бал. Олеся бувала на балах і хотіла, щоб таке життя хоч би й до смерті тяглося.
Щоб розважити себе й дам, офіцери задумали прокатитись, як випав сніг. Стала перша санна дорога. Офіцери налагодили санки, позапрягали тройки коней з мальованими дугами, з брязкалами, з дзвониками і раз по обіді позабирали всіх знайомих міських дам і повезли прокатувати в ліс. Офіцери попарувались з дамами, кожний по своїй вподобі. Казанцев сів з Олесею. Поїзд рушив з міста; дзвоники задзвеніли, брязкотьола забряжчали. Всі жиди позбігались на місто, щоб дивитись; діти бігли за саньми за самий город; перекупки вставали й витріщали очі. Баскі гусарські коні, загинаючи голови набік, як на крилах, полинули по чудовій м'якій дорозі. Казанцев звелів своєму погоничеві зістатись позад усіх. Дорога повилася понад Россю, по косогору.
По обидва боки Росі стояли круті горби, поперерізувані й перетяті глибокими узькими ярками; і долини й гори були засипані свіжим білим снігом, неначе лебединим пухом; небо було вкрите білим прозорим туманом; через туман лився срібний, тихий світ вечірнього сонця. Надворі було тихо, мертво... На крутих горбах мрів густий старий дубовий та грабовий ліс, вкритий інеєм.
Довгий поїзд летів до ліса по чудовій місцині; дзвоники дзвеніли; гук рознісся по долинах, по горах; луна вдарила в гори, в ліс. Поїзд виїхав на невеличкий луг. Понад Россю, в лузі, стояли рідко розкидані розкішні старі дуби з рідким розкидчастим гіллям, неначе порозпинали сотні рук на всі боки. Кожна гілка була вкрита широкою, на два пальці, смужкою інею. Узлуваті сучки та гілки стриміли вгору, наче розчепірені пальці рук, висіли вниз, як пазури на птичих ногах; на сучках, на гілках біліли та світились наскрізь ніби довгі гусячі пера з дрібненькими зубчиками, котрі стриміли то вгору, то вниз, то складались пучками, букетами, звішувались вниз, переплутувались, перехрещувались чудними взорцями й світились наскрізь.
За лугом на горах почався грабовий ліс. Дві високі, ніби фантастичні стіни ліса обступили білу пухову дорогу; тонке, як чорні нитки, молоде грабове гілля спускалось зверху до самого долу на м'який сніг; дрібний іній обсипав його ніби тонким пухом та дрібними алмазами; іній блищав, світився, переливався матовим білим світом.
Дорога повилася в середину ліса. В старому лісі картина стала ще краща – обидві стіни ліса, по боках дороги, ставали вищі й густіші. На розкішні білі завіси ліса ніби були почеплені букети з довгого страусового пір'я. На самий сніг по обидва боки дороги позвішувались ніби довгі білі завіси та гірлянди з широких білих стрічок; одна довга гірлянда прикривала другу, неначе навмисне почеплена людською рукою.
Ліс стояв, неначе молода під вінцем в дорогому білому уборі, якого не вигадає ні одна людська думка.
І все те диво світилось наскрізь, блищало, сипало іскрами, брильянтами, переливалось то різким, то матовим світом. Ні одна картина природи влітку не може прирівнятись до тієї пишної фантастичної картини мертвої зими: тo був тихий, мрійний, фантастичний сон заснувшої землі.
Дорога спускалась в глибокий вузький яр, знов піднімалась на горби, то знов западала в долини. Серед ліса заманячила корчма, прикрита білим товстим шаром м'якого снігу, зачорнів вивід на прикрівлі, зачорніли вікна, неначе темні плями.
Олеся сиділа попліч з Казанцевим і ледве примічала ту фантастичну красу ліса; вона розмовляла з милим і милувалась його очима, його бровами. Тільки що коні вибігли на рівнину,– серед ліса загримів оркестр. Олеся іздригнулась; Казанцев засміявсь.
– Де це грає музика? – спитала Олеся.
– Мабуть, русалки грають,– вони знали, що ти приїдеш гуляти в ліс,– сказав Казанцев.
Одначе то грали не русалки, а гусари. Під корчмою заблищали здорові труби, засиніли ряди гусарів; бідні москалики мусили вперед пішки дибати з трубами, щоб побавити панів. Музика розбудила сонний ліс; луна розляглася по горбах, по долинах, неначе заразом заграло десь кілька оркестрів,– ефект був великий!
Коні спинились коло корчми. Усі повставали з санок. Офіцери просили дам до корчми, але жодна дама не схотіла йти в корчму. Полковник взяв полковницю під руку й повів у корчму: за полковницею, як вівці за бараном, так і потяглись усі богуславські панії.
Корчма була нечиста; довгий стіл, довгі ослони та лавки були замазані й чорніли, як земля. Коло порога стояло барило горілки. В просторній хаті тхнуло горілкою, шинком. Обідраний жид в ярмулці вештався по хаті. Офіцери повносили в корчму силу пляшок з шампанським та хустки з пирожним і конфетами. Але дух у корчмі був такий противний, що всі дами повискакували надвір; декотрі кричали, що вони мліють, хапались за виски. Тоді офіцери винесли стіл надвір і поставили під старими липами, що росли за корчмою; стіл застелили скатертею; коло стола поставили ослони й понакривали килимами; дами посідали кругом стола під білою стелею інею. Затички бахнули: шампанське полилось в чарки річкою. Оркестр заграв. Офіцери крикнули віват за здоров'я дам,– дами мусили випити до дна. Знов забахкали пробки, знов полилось вино; випили за здоров'я гусарів, далі почали пити за здоров'я полковниці, потім за здоров'я кожної дами,– пішла добра сотня карбованців з офіцерських кишень!
Надворі смеркало. Офіцери курили, дами закушували гостинцями. Музика грала веселі мелодії. Гулянка була ефектна, весела, хоч і дорога. Всім було гарно, весело,– нікому не хотілось їхати додому; посідали в санки й поїхали прокатуватись далі в ліс.
Небо прояснилось; легкі, тонкі хмарки летіли прудко, неначе літом після заливи; синє небо ледве світилось через тонкий туман; місяць обсипав легким світом верхи ліса. Поїзд летів. Картини мінялись, ніби декорації в театрі. Починався старий дубовий та берестовий ліс. Дорога пошилась в гущавину; високі дерева зовсім прикрили дорогу, що крутилась неначе вузькою стежкою, обминала товсті дуби. В лісі було поночі, тільки чорніли товсті дуби. Але місяць піднявся вгору, вийшов з-за хмар,– і картина змінилась,– якісь чари розлилися по лісі!
Тихий світ місяця заграв по верхах дубів, ще вкритих листом, на котрому масами задержався вгорі пухкий сніг, а далі розлився по лісі, по ярах, по долинах, розлився в самі далекі закутки, облив кожне дерево, кожну гілку; на сучках, на розложистому гіллі неначе хто наложив прозорої вати. Тихий світ лився через сніг, через іній, неначе через тонкий прозорий кришталь, і обливав дерева з верху, з боків найделікатнішим матовим блиском; однизу, од свіжого снігу, лився вгору ще тихіший, ще делікатніший матовий світ; усе в лісі було освічене з усіх боків; од дерева не було видно навіть тіні. Світ був трохи синюватий. Ліс став якимсь фантастичним,– здавалось, ніби то якийсь дивний зачарований храм, заставлений темними колонами, прикритий незвичайною кришталевою покрівлею. Чорні товсті пеньки, прикриті снігом, були схожі на велетенські гриби; кущі папороті, дроку стояли неначе квітки в якомусь фантастичному, зачарованому саду.