Старо-світські батюшки та матушки
Шрифт:
Балабушиха вхопила Настю долонями за щоки й почала її цмокати.
– Золото моє дороге! Як я буду жити без тебе, як завезе тебе Густав десь далеко? Ти моя подруга, моя товаришка, моя мазуха, моя єдиничка!—говорила Балабушиха, обнімаючи та цілуючи Настю.
В Насті на очах виступили сльози, неначе вона вже збиралась виїжджати з Густавом в далекий край, за границю.
– Які-то сукні ми справимо собі на бал,– почала зже клопотатись Балабушиха.– В якого кольору сукню я тебе приберу, моя доню?
– Мабуть, в рожеву,
– О ні! Треба тебе вбрати в якусь дорожчу. Я думаю зробити тобі атласну білу: білий кольор пристає найкраще тобі до лиця, бо ти чорнява; в рожевому ти будеш бліда.
– То нехай буде біле атласне, а до грудей й до плечей пришпилимо рожі в зеленому листі. Ой, як буде гарно!
– А я думаю пошити собі зелену сукню, як не атласну, то принаймні пополовині з шовком. Правда, мені зелений кольор пристає до лиця? – сказала Балабушиха.
– Вам, мамо, найкраще в чорному або в сірому.
– Ще що вигадай! Хіба ж пак я така вже стара, щоб убиратись в чорне. Мій кольор зелений, і я пошию собі шовкову зелену сукню.
– Але чи дасть папа грошей. На такі сукні грошей треба дуже багато.
– Ми папи не звикли питати. Треба, то й настачай! А нам треба показати тебе Густа-вові в усій красі. Може, він повезе тебе й за гряницю.
– Ой мамочко моя! – крикнула Настя й кинулась цілувати матір. Довго ходили вони по залі, побравшись попід руки й махаючи розкішними букетами, доки не прийшов Балабуха і Килина подала обід.
Балабушиха думала справити бал восени, як спаде жара, щоб не було важко танцювати. Щоб не брала нудьга, доки настане те свято, Балабушиха з Настею задумали для розваги вишивати. Настя розпочала вишивати собі по-крівчик на стільчик до фортеп'яна, а Балабушиха третю подушку на канапу, таку саму, яку вона вишила Ганушеві. За вишиванням вони придумували собі костюми на бал і вилічували, що будуть коштувати рожі, атласні білі черевички, гірлянди та сукні. Вони налічили більше сотні карбованців і постановили причепитись до Балабухи.
– Марку Павловичу! А ми оце з дочкою задумали справити бал. Густав, здається, залицяється до нашої Насті. Партія була б дуже гарна. Я думаю попросити на бал наших фаб-рицьких знайомих.
– Кого? Отих міщан? – спитав Балабуха.
– Яких міщан? Попросимо директора з сім'єю та двох-трьох його знайомих, кращеньких,– сказала Балабушиха.
– Ти не дуже їх напрошуй: і так парафіяни вже гомонять, що до нас в дім їздять тільки ляхи та німці. Ти знаєш, що наші духовні дивляться на фабрицьких паничів, як на пройдисвітів та бурлак. Нам потрібна добра слава для Насті. Бог відає, які там люди на сахар-нях. Семінаристи обминатимуть нас, заговорять,– сказав Балабуха.
– Нехай говорять! Я за духовного не думаю давати своєї дочки,– сказала Балабушиха.
– Так парафіяни одвернуться од священиків, а хіба це гарно? – сказав Балабуха.
– Ото й добре. Я й сама давно од їх
– Атласну білу сукню? та й ще вечір? А скільки ж вона коштуватиме?
– Ми полічили з Настею, й виходить на всі убори трохи більше сотні карбованців або й усіх дві.
– Сто карбованців або й двісті!..– крикнув Балабуха й скочив з стільця, невважаючи на свою постать, вже зовсім обважнілу.
Він почав ходити по хаті, перехняблюючись на ході.
– Сто карбованців! В мене в кишені нема й двадцяти.
– То ми наберемо набор у Волька,– Воль-ко дасть на квиток,– сказала Балабушиха.
– А хіба в нас і без того мало тих квитків: ми ж недавно заплатили за фортеп'ян; платимо скажені гроші Ганушеві за Настині уроки музики,– говорив з серцем Балабуха, аж жінка й дочка здивувались.
– Вже як хоч, а нам треба нових суконь. Треба брати на квитки.
– То прожени Гануша – менше буде трати. Нащо нам та музика? Настя вже вивчилась грати; буде з неї.
Балабушиха подумала, що вона більше не бачитиме Гануша двічі на тиждень, і сказала:
– Ні, ще треба брати уроки. Я вмру без музики. А ти нам таки дай грошей.
– А як нема? Легко сказати – дай. От міщани збираються позивати мене в митрополита за велику плату на треби; сам чув сьогодні на базарі, як мене лаяли.
– Нехай лають, а гроші нехай платять. А Насті таки треба прибратись, вона вже на порі стала, вже доросла дівчина.
– Про мене, як хочеш, а я грошей не дам, бо не маю. Та й той бал не карбованцем одбудеш.
Балабуха підняв голос так, що Балабушиха й Настя тільки очі повитріщали на його. Балабуха знав, що тепер його жінку не вкраде той старий німець столяр, що щипав її за плечі в директора; знав, що вона не втече до батька в Хохітву, бо батько й мати померли,– став сміливіший.
– Як не даси нам грошей, то ми й самі наберемо набор на убрання в Волька,– сказала Балабушиха.
– А як я скажу Волькові, щоб він вам нічого не давав, бо я не буду платить?
– О, ти цього не зробиш, і не роби. Це буде скандал, а в тебе – дочка.
– А як зроблю? Де я вам наберу тих грошей? Не домовики ж мені носять гроші?
– Господи! Я не знаю, що ти за людина. Якби не було треба, я б тобі не говорила й не просила. А ми все-таки пошиємо собі атласні сукні.
Балабуха ходив по хаті й сопів. В його лице налилось кров'ю, а потім зблідло. Видно було, що він не жартував. Настя подумала, що вже й не буде бала, й почала плакати. За нею почала говорити крізь сльози й мати. Дочка так вже звикла марити за білу атласну сукню, що їй здавалось, ніби та сукня вже приросла до неї. Балабушиха спала й бачила себе й в снах в зеленій, блискучій сукні в кадрилі з Ганушем або хоч з німцем-столяром. Вони підняли гвалт крізь сльози.