Сто пригод Барвінка та Ромашки

Чалий Богдан

Ех, якби йому шаблюку. Він би дав царю Бамбуку! Чом, Ромашечко, мовчиш? Вибираймося, хутчіш!— Мов знімав Термітик мірку — По Ромашці вирив нірку. Галерея хоч куди. Хочеш — лізь, а хочеш — йди. З висоти звиса коріння, Світлячки, смішні створіння. Не нудьгують на посту. Розганяють темноту. — Після праці, ой, важкої, Хід пробив я аж в покої,— Каже дівчинці Терміт. — Може, йти туди не слід? Бережись царя Бамбука, Він лукавий, мов гадюка. Вже царює триста літ. Як розказував мій дід. Чарівник лихий від роду. Зневажає він природу. Але, чув від діда я. Страх боїться... солов’я. Коли б ваша диво-пташка Та затьохкала. Ромашко, Заспівала б тут, у нас,— Вільним став би Тулумбас! А Ромашка сумовита Нахилилась до Терміта: — Соловейко в чужині Забуває про пісні...

VII

Повний гордої відваги. Ледь присушений від спраги. Мов гартований в огні. Мчить Барвінок на коні. Він, герой поміж героїв. Швидко тропіки освоїв. Переплив аж сто річок Невгамовний козачок. Сотні раз топився в вирі, Виручали друзі — звірі. На озерах — бегемот Послужив йому як плот. Крокодилики в савані Тричі вихопили з твані. А удав... Він малюка Врятував від пацюка. Продиравсь малий крізь хащі — Два гіганти роботящі. Два слони пробили путь. Прогули: — Здоровий будь! Через піняві пороги Перенесли носороги. Поки спав на камінці, Видра випрала штанці. Лев

вітав Барвінка ревом. Спочивав він поряд з левом. Швець відомий, дикобраз, Чобітки чинив не раз. А сьогодні, мов на шафу. Хлопчик виліз на жирафу. Придивлявся з висоти. Де палац, куди іти. Спершу кактуси побачив, На листочку шлях позначив. Он і вежі, он і плац. Мчить Барвінок у палац.

VIII

Цар Бамбук меткий, мов щука. Сам Бамбук — немов з бамбука; Руки, ноги, вуха й ніс. Плечі й ребра. Верх і низ. Круг чола, як навіжені. Пнуться пагони зелені. Пальці бігають руді По зеленій бороді. Жваві нишпорять очиці По бамбуковій світлиці. Де з бамбука стіл, і трон, І колекція корон. Аж до стелі — на портреті У зеленому береті. Той же вираз, той же цар. Бородатий, мов швейцар. З бороди рука Бамбука Простягається до лука. Цей бамбуковий свій лук Дуже любить цар Бамбук. На бамбуковій канапці, У червоні взута капці, В білі вдягнута штанці, З тихим смутком на лиці. Марить дівчинка слабенька. Вся немовби голубенька. Сукня й бантик голубі. Цар питає: — Що тобі? — Ой-ой-ой! Нудьга страшенна! — Випий кави, Цикломено! — Знову — кава, знову — їж! Хочу в Лондон чи в Париж! Хочу в оперу, до міста. Танцювати хочу твіста. Тулумбас мені набрид. Буду плакати навзрид! — Ну, яка ж ти, доню, злюка! Ну, давай стріляти з лука! — До вікна підвів малу. Вдалину пустив стрілу. Ха-ха-ха! У Гаву влучив! Цитьте! Лук мені наскучив! Аж затіпалось дівча. Ні з ким гратися в м’яча! Цар схилився: — Дай-но вушко. Скоро матимеш ти служку, Білу, з гарної сім’ї. Звуть Ромашкою її. — Де ж вона? — Вчимо поволі В Будяковій, доню, школі, Щоб навчилась догоджать. — Приведіть! Не хочу ждать! Підстрибнув Бамбук на троні І потер зелені скроні: — Ти нестерпний командир...— Свиснув цар — з’явився Тхір. Дав цукерку Цикломені, М’яв він ножиці у жмені. Ще тримав парфуми й крем. Бо служив перукарем. — Освіжити чи постригти? — Що нове розвідать встиг ти? — Вірно служим, ваша честь! Доповім — новини єсть! Всі плантації клекочуть. Ці повсталі... вас не хочуть. Засміявся гучно цар: — Збунтувався мій товар!

Бач, які соціалісти,— Не хотять у ящик лізти! Чую цих повстанців крик Триста років кожен рік. Пан Тхоріні, де Ромашка? — Царю, вимовити важко! Утекла вона від нас...— Цар кописткою потряс; — Дармоїди! Кашалоти! Геть з очей, тютюн полоти! Що це ще за новина? Ми сильніші чи вона? Слід було їй дати віллу. Ще й нову машину білу, Одягти її в нейлон. Дать цукерок на мільйон. Отоді б ми і Ромашку Підпрягли в свою упряжку. Та нікуди не втече — Позмагаємось іще! Як забуде свій город. Вам найвища з нагород. — Тільки так! — А де ж Барвінок? — Скаче верхи без зупинок, Навіть буря не спиня Довгоногого коня. — Де він зараз? — Десь тут близько... — Залучити б і хлопчиська До бамбукових рядів! Та Тхоряка не зрадів. Він зітхнув, закрив очиці. Невдоволення на пиці. А принцеса молода Вже не плаче, не рида. Аж завмерла, аж не дише: — Розшукайте їх скоріше! Раптом в закутку, де трон. Гучно дзенькнув телефон. Узяла принцеса трубку. Прикусила нижню губку. Потім в трубочку: —Ал-ло! Ніжне личко розцвіло.— Ой, Барвінок просить тата. Дзвонить поряд, з автомата., Трубку вихопив із рук В Цикломени цар Бамбук. Притулив її до вуха. Голосок Барвінків слуха. Потім каже: — Гостю мій. Перепустка — в прохідній! Цикломена звеселіла, Стала ніжна, стала мила. А Тхоряка затремтів. Простогнав: — До всіх чортів! Ваша... ве-ве-ве-височність! Це ж велика безтурботність... Цей... бе-бе... куди не кинь... Ме-ме-ме... троянський кінь. Вибухівка, шабля, порох — Цей Барвінок.., Він же ворог! Щигля дав Тхору Бамбук, Аж пішов луною гук. Дати другого не встиг — Став Барвінок на поріг. Каблучками цоки-цоки, Крок рішучий, руки в боки. Гордий стан, рішучий зір, Шапка-бирка набакир. Біля трону зняв перчину, Уклонився чин по чину. — Хто тут цар? Здається, ви. Дядько з поглядом сови? Я — Барвінок з Диво-краю, Мандрівник. Знання збираю. Я й Ромашка... Ми за мир. Але цей поганий звір... Глянув хлопчик на Тхоряку, Той відчув на серці мряку. — Ти, Тхоряко, ти — змія! Де Ромашечка моя? Цар за плечі взяв Барвінка: — Не кувікай, наче свинка. Не стрибай на нас, як рись, А спочатку — розберись. Знай же все. Твоя Ромашка Не вбивалася так важко. Їй сподобалося в нас, Полюбила Тулумбас. Прижилася тут чудово. Аж забула рідне слово. Вічне літо, вічний сад,— Їй не хочеться назад! Закричав Барвінок: — Царю, Не кажіть таке, бо вдарю! У Ромашки на чолі Сяйво рідної землі! Ця не зрадить. Не повірю Ні тобі, ні цьому звірю! Де Ромашка, де Будяк, Найбридкіший з гультіпак? — Підстрибнула Цикломена: — Як сказав! Класична сцена! Пан Барвіночку, спочинь. Бо надворі гарячінь. Не турбуйся про Ромашку, Скинь шапчину, скинь тільняшку. Відшукається дівча. Чи давно ти грав в м’яча? — У м’яча... забувся майже. — Коли хочеш... то тримай же! — І помчав на хлопця вскач Величезний жовтий м’яч. Де він взявся, чи не сон це? Променистий, наче сонце, Витівний, немов циркач. Величезний жовтий м’яч! Налетів він на Барвінка, І відбив його хлопчинка. Цар ударив по м’ячу — М’яч угору дав свічу. Цикломена скік та хлоп І м’ячем Тхоряку в лоб. Засміявся цар лукаво: — Бачиш, з нами як цікаво! А в світлиці під столом Враз намітився пролом. Мов сокирами. Терміт Пробивав Ромашці хід. Проминувши охорону. Вийшла дівчинка з-за трону. Біля царського плеча Пролунало: — Кинь м’яча! Значить, ось де наш соколик! — Покотився м’яч під столик. Цар ще більш позеленів. Дав Тхоряці штурханів. Тут зчинив Барвінок галас: — Відшукалась! Відшукалась! Здрастуй, дівчинко! Ура! Ну, Ромашко, нам пора! Він Ромашку взяв за ручку. І крутнув на дверях ручку. Та навстріч йому — ножі Спрямували сторожі.

Цар надувся, випнув груди: — Не пущу я вас нікуди! Поростете при мені У вазонах, на вікні. Хлопчик вигукнув: — Сваволя! — А буває й гірша доля! — Прогримів лихий Бамбук.— Більше знатимеш наук!..— Хлопчик вигукнув: — Повстанці, Десь увечері чи вранці...— Засміявся цар Бамбук І поклав стрілу на лук. — Та коли б я ліг в багаття. Обгоріло б тільки плаття. Насмішили, диваки! Царюватиму віки! Знай, Барвінку, й ти, дівице. Єсть у мене таємниця. Я — нащадок чаклуна. Я — сильніший за слона. Заганяти в мене кулі — Ніби щигля дать акулі. На ось лука, і звідсіль Ти мені у око ціль. Ухопив Барвінок лука І стрільнув царя Бамбука. Глухо тенькнула стріла. Царське око протяла. Цар сміється: — Недолуге! На стрілу. Смали удруге! — Знову тенькнула стріла. Мов крізь тінь якусь пройшла. Цар сміється: — Зрозуміло? Я — чаклун. Ромашко мила. Лиш один дурний оракул Провіщав мені біду В ту хвилину, як затьохка Соловей в моїм саду. Але кожному відомо. Що співає він лиш дома. А у нас він — мов німий! Цар крутнувся, наче змій. Глухо вдарив у долоні, І, вгодовані, мов коні. Вбігли кактуси-бійці, Меч у кожного в руці. Поміж тими сторожами Бовванів Будяк з ножами.

І з Ромашки дурень цей Не відводив злих очей. Цар гукнув: — Тягніть лопати! Цих... туристів... прикопати.. Наберіть землі в мішки, На веранді є горшки, Хай посидять у вазоні. Та поставте на осонні. Де сухіш і гарячіш. Ну, беріть їх, та хутчіш! Як Барвіночок не бився, У вазоні опинився. Подорожники малі Аж

до пояса в землі. Це не жарти і не смішки. Як землею скуті ніжки. Цикломена знову в плач. Сльози капають на м’яч...

IX

На веранді — люта спека. Пити, пити... хоч півдека... Та, розбійнику, не жди. Не проситимем води! Взявши кружку превелику. Тхір поволі миє пику. Цар на кучері свої Ллє холодні ручаї. Лиш надвечір царська дочка Їм дала по півковточка, Як лишилася сама. Облила їх крадькома. Але ось повечоріло, В небі хтось розлив чорнило, У пітьму поринув сад. Чути квітів аромат. Впала місячна доріжка. Цар Бамбук уклався в ліжко. Задзвеніла тепла ніч. Полилася тиха річ: — Бач, поснули лиходії! Що робить? Нема надії! — Так, Ромашко, не кажи. Смуток вузликом зв’яжи. Може, скоро й порятунок. П ам’ятаєш про дарунок. Вузлик діда Гарбуза? Бач, і висохла сльоза! — Чи зберіг ти насінинки? — До останньої зернинки! — Де ж вони? — Не при мені. У тороках, на коні. — Глянь-но,— мовила Ромашка, Біля нас, на вітах,— пташка. Соловейко, це не ти? Відгукнися з темноти! З тихих, затишних кутків Обізвись до земляків! — Так, це я дрімаю в листі. Наді мною зорі чисті, А внизу — земля чужа. Холодніша від ножа... — Заспівай, нам так потрібна Співомовка твоя срібна. Заспіваєш нам? — О, ні!

Я не можу... в чужині. От якби це на Вкраїні, Та бузок, та ночі сині, Та город ваш,— мовив птах, Там і пісня на вустах. Соловейко журно писнув. А Барвінок стиха свиснув. На козацький той мотив Коник Дзвоник прилетів. Застрибав він по вазону. Обійняв Ромашку сонну. Шаруділи в тишині Насінинки чарівні. Взяв із вузлика Барвінок Повну жменю насінинок, По землі розсіяв їх, І отямитись не встиг. Як сяйнуло ніжне світло. Мальва весело розквітла, Потягнувся їй навстріч Синій Кручений Панич. Ось і тин, знайомий, рідний. На кілку — баняк солідний. Ну, а далі, аж шумить. Наша радість, наша міць!

І Гарбуз у жовтій свиті, І Редиски в оксамиті. Хрін, відомий витівник, І Цибуля, і Часник. Он де Сонях, і Квасоля, І огрядна Бараболя. І Горох у всій красі. Ой усі ж вони, усі! Ось Гарбуз в долоні вдарив. Кріп по бубону ушкварив. Баклажаник — у дуду. Мов сказав: «Не підведу!» Стрепенулися цимбали. Всі городні застрибали У веселому танку На зеленім моріжку. Затремтів Барвінок дрібно: — Здрастуй, земле, здрастуй, рідна! Може, сниться? Ні, не сон! Ось Ромашка, ось вазон. Ось і пташечка сіренька. І в пташини серце тенька. Чути голос солов’я: — Україну... бачу... я... Ось воно, що рідним зветься. Пісня, пісня владно рветься! Простогнав він поміж віт І затьохкав на весь світ. Зник город, далеке світло, Чарівне видіння зникло. Соловейко ж — тьох та тьох, Мов співав за десятьох. Босий вибіг цар з палацу, У трусах помчав по плацу. — Влада кінчилась моя! Чую пісню солов’я! Ось Будяк заводить «джипа». Стогне цар, Тхоряка хлипа. Цар кричить: — В аеропорт! — Ззаду — кактусів ескорт. Скоро кактуси відстали І ножі ламати стали. Без квитків, а просто так Троє вскочили в літак. Як заплаче цар: — Бамбули, Ви ж дочку мою забули! — Іншим разом,— мовив Тхір,— Заберем її, повір!..— Мить — і зникли у повітрі Цар Бамбук і слуги хитрі. Але бій точився далі. Ось на штурм пішли повсталі. Взяв відразу воїн-слон Триста кактусів в полон. Спритні мавпи та бізони Посадили їх в вазони. Посумують, що зазря Воювали за царя. А Барвіночка звільнили Три веселих крокодили. Поздоровив їх обох Величезний носорог. Цикломена,— от дівча,— В натовп кинула м’яча. Слон відбив його ногою, А жирафа — головою. Зебра — дужим копитом. Буйвол — носом і хвостом. І сказала Чорна Кава: — Хай же буде тут держава Добрих звірів, і птахів, І веселих дітлахів! Хто привітний, серцем добрий. Прилітай до нас, за обрій! Намалюймо на гербі М’ячик, квіти голубі! Враз мов хмара сонце вкрила. То пташині в небі крила. То лелеки й журавлі. Щиглі й ластівки малі, Гуси-лебеді з шпаками, З соловейками, з качками Почали в бузковій млі Шлях до рідної землі. Дужі крилонька лелечі Вниз — і прямо до малечі. Як невтомні пастухи. Підійшли до них птахи. Перший вимовив лелека: — Ну, Барвінку, путь далека! Поки сонце не зайшло. Лізьте, дітки, на крило! На Вкраїні — весна красна...— Другий мовив: — Ясно? — Ясно! Чорна Кава підійшла. Скільки в погляді тепла: — Може б, ще погостювали. Ми б вам хатку збудували! Відповів Барвінок: — Ні! Ждуть на рідній стороні! — Гучно вдарили тамтами. З аревли гіпопотами. Вийшов слоник із рядів. На лелеку підсадив. Зняв Барвіночок перчину. Уклонився чин по чину: — Приїздіть і ви до нас. Чорна Кава й Ананас, Друг Бананик, весь народ. Приїздіть на наш город! Мить — і зникли вдалині. Попливли навстріч весні.

І

Мов вітрила під вітрами, Мчать листи і телеграми, Аж упріли поштарі: «Де Барвінок? Де Ромашка? Відпишіть, коли не важко. Повідомте дітворі!» «Розкажіть нам про Тхоряку, Що, мов лин, пірнув у мряку. Де Будяк, що сіяв зло? Де наш милий Коник Дзвоник, Роботящий, наче слоник, Цвіркотун на все село?» «Чи пролинули лелеки Далеч, повну небезпеки, Непривітливу й лиху? Чи Барвінка не згубили? Чи орли їх не побили На зворотному шляху?» «Відгукнися, наш герою, Бо весняною порою Ждуть тебе сади й ліси, Й без Ромашечки — ні в лузі. Ні в полях, ні в лісосмузі Теж не знаємо краси». Довелось коня сідлати. Превеликий шлях долати. Збив я тисячу підків. Обійшов, либонь, півсвіту, Чабани, Поштову Віту, Конча-Заспу, Васильків... І в берізки, і в смереки Я питався — де ж лелеки? Чом так довго їх нема? Без лелек блакить небесна Ніби пісня безсловесна. Ніби музика німа. Розлилась весняна повінь. Стовбур клена соку повен. Верби хлюпають в воді. Ось і жабка вже скрекоче, І забігали охоче Водоплавчики руді. Раптом бачу на узгірку. Зачепивши ранню зірку, Замахав руками млин. Проскрипів він: — Що нам вирій? Вдома краще, як не міряй! — Ген, вгорі — лелечий клин! Хто — на першому лелеці. Ніби в затишку, в безпеці. Розвалився, як Мамай? Поряд — дівчинка Ромашка. Аж змарніла бідолашка... Гей, дідівщино, приймай! Зняв Барвіночок перчину. Бойову свою шапчину. Сяє лоскотно сльоза. — Ех, якби нам парашути! От би здорово стрибнути Прямо в царство Гарбуза! Приземлились точно в лузі На торішньому галуззі. — Що це? Знітивсь ватажок. З-під крила — зоря-кровинка Проковзнула повз Барвінка, Побагрила моріжок. Їх орли атакували. Ледь відбились від навали Край турецьких берегів. У старого в грудях рана. Штурмували ветерана Ескадрильї ворогів. Він не впав у чорну воду. Шугонув до небозводу. Рану сонечком пропік. І тримавсь на високості. Хоч гули від болю кості. Не звернув ні разу вбік. Подолавши смертну втому. Дотягнув старий додому. Крила звів, уже трудні. — Я щасливий, що вмираю На просторах Диво-краю, Серед милої рідні... Поховайте під горою. Під вербицею старою. На якій гніздо дідів. Та не треба лити сльози. Хай поплачуть верболози, Котрі сам я посадив. Всі похнюплено стояли. Аж зігнулись, аж прив’яли... — Поводирю, зле тобі? — Підупав Барвінок духом. Занімів, не вірить вухам, І Ромашечка в журбі. Всі любили цього птаха... Та невже він, бідолаха. Більше ключ не поведе? Був він добрим головою. Не хвалився булавою. Але слово мав тверде. Ще тримав якусь живинку, Бо гукнув: — Агов, Барвінку! Ось наказ, вчини як слід: В Конча-Заспі є діброва, В ній — ростина прездорова. Дуб, якому сотні літ. Під отим крислатим Дубом, Дідуганом сивочубим. Мчать сторіччя, як вода. Кажуть, бачив він Добриню Й Ольгу, київську княгиню, Як була ще молода. Парубійком кучерявим Розмовляв із Святославом, Сам тримав його коня, Ярослав, що Мудрим звався. Під Дубком цим роззувався, Спочивав ясного дня.