Сто пригод Барвінка та Ромашки

Чалий Богдан

IV

Тим часом прокинувсь Барвіночок в сіні, Побачив очиці Ромащині сині. А усмішка щира, неначе в голубки. — Вставай, умивайся та вичисти зубки! Хутчіше ж, а я про сніданок подбаю. — Спочатку, Ромашко, дровець нарубаю! — Будь ласка... Та мийся. Барвіночку, з милом. Бо вимастив пальчики, ніби чорнилом! — Принесла Ромашка полив’яний горщик, А в ньому червоний, мов полум’я, борщик. В полумиски всипала порції рівні. Півсвіту збентежили пахощі дивні. Навчила тримати Барвіночка ложку, І плямкати він розучився потрошку. В лівиці — хлібця духовитого луста. В полумиску — смачно, в полумиску — густо! Аж раптом за тином почулися кроки. Чомусь на вербі загойдались сороки. Барвінок — за списа: — Кому там... охота? Вилазьте, розвідники злого Осота! Аж бачать — з-за кущика суне бабуся. — Так, може, хоч тут я водички нап’юся? Прийми свого списа, не дмися, мій сину, Їй-богу, від спраги я, дітоньки, гину. Безсила і хвора, чвалаю з базару. Немає кваску, то нап’юся й узвару.— До кухля припала вустами і носом, Качає напій той, неначе насосом. Гукнула: — Божественно в вашій оселі. Які ж ви пригожі, які ж ви веселі! Дивлюся, надійна в Барвіночка зброя, Пізнала відразу я в ньому героя. — Звідкіль мене знаєте? — Бабця лукава Обом підморгнула і мовила: — Слава...— Питає Ромашечка: — Вип’єте чаю? — Спасибі вам, дітки! Біжу, поспішаю. Вклоняюся низько за ласку і шану. Стривайте ж, і я у пригоді вам стану. Сміливо беріте гостинчика, дітки. Дарую листочка Медової Квітки. Нічого не треба вам більше робити. Спокійно лежіть та лижіть його, діти. Народжує він щохвилини Солодкі медові краплини.— Бабуся неначе розтала, Аж

ніби просторіше стало. Барвінок лизнув той листочок: — Дивись, виступає медочок! — Ромашка й собі скуштувала. Голівкою лиш покивала; — Не дуже. Барвіночку, смачно, І щось мені, хлопчику, лячно! Звідкіль ця бабуся — незвісно. Очима шугала зловісно.— А хлопчик все лиже та лиже. Сміється та злизує свіже. — Нащо мені скарби шукати? Не буду вилазити з хати! З медового чудо-листочка Солодощів виллється бочка! Лежатиму носом до неба Та й більше нічого не треба! — Ромашка лицем посіріла, Благала Барвінка, сварила: — Козаче, яке ж ти ледащо. Без праці зведешся нінащо! — Навіщо, Ромашечко, праця, Як можна медку нализаться!— Закрились ліниво очиці. Лиш мухи гуляють по пиці. Не хочеться й мух відганяти: Лизати! Лизати! Лизати! Почав він сердито сопіти: — Ромашко, неси мені пити! — Ромашечка мчить до криниці. На мить він розплющив очиці. Уздрів біля себе... Тхоряку І знову поринув у мряку. Принесла Ромашка відерце. Схопилася в горі за серце, Розбійники вкрали малого! Тривога! Тривога! Тривога!

Ранком суне радий Тхір Навпростець у царський двір. У руці дубовий кий. На плечах мішок важкий. Люто в кожному кутку Лупить києм по мішку. Ще й співає пісню Тхір На увесь на царський двір: «Кожен з нас повсякчас Висунутись прагне! Славний Тхір Знов мундир. Як було, одягне! Гей, одягне, як було, І закине помело. За мою відвагу Цар поверне шпагу!» Тхір минає царську варту. Випиває меду кварту І стає перед царем Із мішком наоберем. Поміж ними, слово в слово, Відбулась така розмова: Осот.Чого баламутиш ні світ ні зоря? Ти вже не фельдмаршал. Т x о р я к а.Осоте, ур-ря! Осот.Чи з глузду ти з’їхав? Т x о р я к а.Заглянь у мішок, У ньому славетний лежить кожушок. Тебе він зігріє, аж кине у піт. О царю. Барвінка забгав я під спід! Не віриш — поглянь... Блекота розповість. В мішку приволікся негаданий гість! (Мотузку розрізав, регочучи. Тхір, А звідти Барвінок вилазить, як звір).

Т x о р я к а.Наївся медку? Побалакай з царем! Навколішки падай, бо шкуру здерем! Осот.Не треба, я ж бачу, він справжній козак. Тхоряка.А зараз лежить біля ніг, мов кизяк. Осот.Гай-гай, обдурила тебе Блекота! Гай-гай, а була ж благородна мета... Барвінку, ти скарб звоювати хотів? Барвінок.І всіх вас побити! Осот.Герой поготів! Мені до вподоби такі парубки. Безграмотні й дужі, неначе бики. Навіщо науку зубрити, скажи? Ти краще у війську моїм послужи. З роками фельдмаршалом станеш, браток. Тхоряка.Лизатимеш знову Медовий Листок... Осот.З гармати великої будеш палить. Барвінок.Ой, ой, розв’яжіте, животик болить! Вмираю, пропали юнацькі- літа. Мене отруїла... Твоя Блекота... Осот.Фельдмаршале, лапки йому розв’яжіть. Очуняєш, хлопчику, будем дружить! Лиш від пут звільнивсь хлопчина. Став червоний, мов перчина. Стусонув під бік Тхоряку, Видер з лап його ломаку. Як урізав двох по лобі — Заревли щодуху: «Пробі!» Бив, аж поки не скрутили Ці кусючі крокодили. Гаркнув цар, потерши гулю: — Чи ножа йому, чи кулю? Як про рідного, подбаєм, Завтра ж голову зрубаєм!

Хто Барвінка порятує? Вже на нього кат чатує. Похитав ногою грати — Не пробити, не прорвати! Раз на світі помилився,— Мов крізь землю провалився... Де ж Ромашка? Це ж дівчисько... Вірний Коник теж неблизько. Що робить? Нема надії. Торжествують лиходії! Крізь загратчане віконце Промінець послало сонце. Хтось іде. Замок заклацав. Жук Рогач ножі помацав. — Кроком руш! — Плісняві східці На майдан виводять звідси. Заволали мідні труби, Вишкіря Тхоряка зуби, Довгоносики-солдати Лізуть честь йому віддати. Оркестранти грають марші. Будяки стоять, як старші. Б’ють громово барабани — Цар прибув у шарабані. Тхір, аж синій від напруги. Просичав;—Давайте, слуги!— Тягнуть хлопчика за шворку. Покрививсь, мов пив касторку. На майдані, слово в слово. Відбулась така розмова: Осот.Помирай же, коли нам Не схотів служити! Барвінок. Як служити бур’янам. Краше і не жити! Осот.Штучка цей Барвінок. Бач, Не заплаче навіть. Т x о р я к а.Зареве, коли Рогач Два ножі направить. Осот. Жук Рогач! Коли, рубай! Т x о р я к а.Кате, смерть Барвінку! Вкороти-но козака Лиш на четвертинку! Осот.Кате, стій! Прийми ножі. Ще продовжим втіху. Гей, Тхоряко, покажи Скарб йому. Для сміху. (З льоху ранця Тхір несе. Кидає під ноги. Сміх фельдмаршала трясе,— Радий з перемоги.) Осот.В цьому ранці — книга з книг, Світлозора квітка. Ти її дістати б міг, Якби думав зрідка. Переїв — програв бої, Втратив буйну силу. Т x о р я к а.З ранцем вкинемо її У сиру могилу!

Раптом щось як зареве, Так реве, мов неживе. Вибігає з лісу Лис: — Утікайте швидше в ліс! — Що там сталось, говори? — Наступають Трактори! Ріжуть хащі полину. Крають царську цілину. З криком; «Царю, борони!»— Впали перші Бур’яни. З ревом: «Де Барвінок-друг?» — Трактори все рвуть навкруг. А за ними — сто півнів, Півня гливого синів. Довгоносиків січуть: — Де Барвінок? — тільки й чуть. Цар Осот крутнувсь, як змій: — Цей Барвінок... ще живий? Ріж Барвінка, Жук Рогач!— Уклонився Лис:— Пробач, Нас врятує саме він. Цей хлопчисько, цей Барвін! Киньмо в ноги Тракторам, Хай припинять тарарам. Дужчав рев серед яруг: — Де Бар-рвінок, кр-ращий др-руг? Лисовину гордий цар Уклонився, мов швейцар: — Лисовине, ти мудрець. Ще заорють, хай їм грець!— Засичав фельдмаршал Тхір: — Лізь, малий, на осокір Та кричи, що ти живий. Хай кінчають напад свій.— Від таких нежданих слів Наш герой повеселів. Швидко видерсь на вершок. Де листочки, мов дашок. А над ним аж два Джмелі, Щоб не втік, держать шаблі. Закричав малий згори; — Гей ви, друзі Трактори! Нищіть ворога ланів. Чорне царство бур’янів!— Засвітився цар внизу. Наче блискавка в грозу. — У шаблі його. Джмелі! Жміть зухвальця до землі!— Де не взялись — Ластівки, Двох жандармів — під грудки! А Барвінка (от було!) Підхопили на крило. І помчали в височінь. Ще й співали:— Чи-ві-чінь! Глянув хлопчик — ой, лю-лі!— І Ромашка на крилі. Друга радісно стріча. Бачиш, от тобі й дівча! Це ж вона, оця мала. Славне військо привела. Що ж творилося внизу? Цар Осот пустив сльозу. Бив підборами Тхора, Не зазнав і Лис добра. Щоб і їх не потовкли. Тхір із Лисом утекли. Налетіли вмить півні. Довгоносикам страшні. Вліво, вправо — бах та бах! Довгоносих по лобах. З Блекотою цар Осот Утекти хотіли в дот.

Але

Трактор від душі Взяв і їх на лемеші. Мов очистилась земля. Пролягла масна рілля. Заревіли Трактори: — Гей, Барвінку, скарб бер-ри! Ластівки на Трактор сіли. Чемно пити попросили. Пили воду з рук Ромашки З дерев’яної баклажки. Зняв Барвіночок перчину. Уклонився чин по чину; — Щира дяка за рятунок, І за скарб, за подарунок. Всіх запрошую на свято.

На город до діда Гната! Вірні друзі! Завтра вранці Спільно глянем, що там в ранці!

VII

Що творилось на городі,— Переказувати годі. Всі стрічали біля тину Козака, свою дитину. З ним і дівчинка пригожа. На маленьке сонце схожа. Всі городні — свіжі, вмиті, У зеленім оксамиті. Обнімали, підкидали Ще й загадку загадали: — Що на світі наймудріше? Ну, Барвінку, сміливіше! Підморгнув недавній бранець І торкнув рукою ранець. Підняли городні кришку. Витягають з ранця... книжку! — Це ж «Букварик»!— закричали. Ніби сонечко стрічали. — Наймудріше в світі — книжка!— Пропищала в зіллі Мишка. Дід Гарбуз розкрив «Букварик»: — Був і я колись... школярик. Справжній скарб діставсь онуку, З ним — подужає науку! Без науки, знай, народ,— Ані в космос, ні в город!— Дід Гарбуз в долоні вдарив. На гармошці Хрін ушкварив. Баклажаник у дуду Задудукав до ладу. Пастернак схопив цимбали. Як утнули, як заграли! Танцювали до зорі При розкритім «Букварі»...

Мов димок, повився заспів Під дубами в Конча-Заспі, В тиху пору світанкову, Коли місяць збив підкову. Наче бджілка волохата. Забриніла ранком хата. Над полями, над лісами Задзвеніла голосами. Гнат старий з малим Іванком Привітались з добрим ранком. Гнат погнав корову з двору Повз берізку білокору. А Орися біля печі Варить кашу для малечі. Запарує швидко кашка. Розпочнеться й наша казка.

І

Але хто це там на дубі. Придивіться, дітки любі! У гнізді завмер лелека. Небо п’є, мов воду з глека. Ще аж троє підлетіло. Буде казка! Буде діло! Поторкалися дзьобами. Притулилися лобами. Погули, пошепотіли. Вниз до озера злетіли. Тут вітрець повіяв з лугу. Аж присвиснув: «Хугу! Хугу!» І в лелек, немов намистом. Сипонув багряним листом. Річ таку птахи з журбою Повели поміж собою: — Зникло літо, як забава. — Розкошує осінь-пава. — Молодиця гарна й модна. Тільки вдачею холодна! — Чуєш? Жабка сумно кумка. Про зимівлю в жабки думка. Жде і нас, браток лелека, В теплий вирій путь далека. — До весни, вітчизно мила! Виручайте, дужі крила! Збір загальний — за Плютами, В луговині, за хатами. Постривайте!— мовив старший. Поки ще ми не на марші. Політаймо над городом. Попрощаймося з народом! Підлетіли, піднялися Над лугами, де узлісся...

II

Дід Гарбуз у ту хвилину Задивився на калину. Козирком приклав долоню: — Ой, яка ж ти красна, доню! Враз Гарбуз як зарегоче,— Щось за лисину лоскоче! Чи комашка, чи то муха Дідусеві пестить вухо. Дід по лисині як лясне! Щось майнуло, вельми красне. Сіло-впало на долоні — Тільки спалахи червоні. Придививсь — листочок з клена. Хоч би смужечка зелена! Дід підніс його, мов книжку; — Ах, розбійнику-опришку! Та невже ж минуло літо,— Простогнав він сумовито. Зліз на тин, гукнув; — Барвінку! Наступила осінь, синку!— Між травинок-луговинок Жваво вигулькнув Барвінок. Став, веселий, перед дідом. А за ним — Ромашка слідом. Привітались до старого. Застрибали кругом нього; — Не бачили ми зроду Звабнішої краси. Дідусю, аж палають Левади та ліси! А терну, а шипшини,— Бери хоч цілий віз. Жовтенькі відлітають Метелики з беріз... Дід дістав з кишені люльку І пустив димову кульку: — Відбуяло, дітки, листя. Все до часу,,все до місця. Вже й зима не за горами Із снігами та вітрами. Вкриє землю ковдра біла. Щоб земелька відпочила. Аж зіщулилась Ромашка, Затремтіла, мов комашка: — Та невже, дідусю, холод Упаде на нас, як молот? — Не журись, пора осіння Заховає нас в насіння. Тепло в кожній насінинці, Мов дитинці в кожушинці... Рушим в запічок, до хати. Будем солодко дрімати. А як ряст укриє луки. Нас людські пробудять руки. Щоб могли ми, наче діти, Знову сонечку радіти. — А птахи,— спитав Барвінок,— Влізуть теж до насінинок? Дід обняв його за плечі: — Є в природі мудрі речі... Всі птахи, літати дужі, Утікають геть від стужі. Птаству — небом шлях відкрито В ті краї, де вічне літо. Підстрибнув Барвінок пружко. Мало з ніг не збив подружку: — Звідкіля це вам відомо. Ви ж завжди, дідусю, вдома! Дід Гарбуз пригладив вуса: — Не кінчав я, синку, вуза. Та пізнав цікаві штуки З географії-науки. Ця наука, серцю мила. Землю всю мені відкрила. Рідні гони для початку. Потім Африку й Камчатку. Про Австралію й Аляску Я почув від неї казку. Про далеку Антарктиду... Закричав Барвінок:— Діду! Я б хотів помандрувати. За морями побувати! Та не в казці, а на ділі! Поки в нас тут заметілі!.. Скільки буде кілометрів До тропічних буйних нетрів? Дід Гарбуз розреготався. Аж тинок захилитався. — То не жарти і не смішки, Років зо три — коли пішки! Як підеш навколо світу. Не одну проносиш свиту, В теплім колі, дітки, тута І зима минеться люта. Ну, а поки осінь ходить. Будем підсумки підводить. Проведем останні збори І з піснями — до комориї Дід Гарбуз на тому свиснув. Аж на плоті глечик тріснув. І на заклик той відразу Збіглись всі до перелазу. Ось Часник у новій свиті І Редиска в оксамиті. Дядько Хрін з Горохом-другом По городі чешуть цугом. Ось і Сонях поряд з Маком І Квасоля з Пастернаком. Пастернак схопив цимбали. Всі городні заспівали: — Працювали ми завзято. Бо для нас робота — свято. Коло рідної землі Не зважай на мозолі. Кожен знає, що без праці Не змайструєш навіть цяці. Ні стільця, ні літака. Ні шурупа, ні гвіздка! Дід Гарбуз гукнув:—Побачим! Непереливки ледачим! Гей, Барвінку, акурат Викликай усіх підряд. Вмить хлопчинка жвавий писок Устромив у довгий список: — Слово має... трудівник... Просим, дядечко Часник! Трусонув Часник той чубом, Гордо блиснув білим зубом. Сміло й гордо взявся в боки І вперед ступив два кроки: — Я від роду і до роду Часничок даю народу. Наче полька з гопаком. Дружить сало з Часником. А натреш хлібця скоринку Прямо з печі... Га, Барвінку? А до свіжого борщу Як приправу затовчу! Мовчки всі ковтнули слинку. Дід Гарбуз сказав:—Барвінку! Часниченко цей лишень Корисніший за жень-шень! Всі на цьому — зліва й справа Закричали:— Слава! Слава!— Часникові всяк радів. Вийшов Соняшник з рядів: — Рапортую, друзі вірні, Маю зернятка добірні. Начавлю аж дві сулії Променистої олії. Ця олійка щось та важить. Можна все на ній підсмажить. Свіжу рибку, і млинці, І грибки, і голубці. Що й казати — добра справа. Знову всі гукнули: — Слава! Підстрибнули від землі Дві Редисочки малі: — Наше діло — виробляти Свіжі соуси й салати.