Сто років тому вперед
Шрифт:
— Ти про що задумався? — спитав Електрон Степанович.
— Ні про що, — відповів Коля. — Ну, де ваш говорун?
Говорун сидів під скляним ковпаком заввишки як будинок. Двері в ковпаку були розчинені, щоб говоруну виходити назовні.
Він скидався на великого білого папугу. На голові — корона і два дзьоби замість вух, а одне вухо — замість дзьоба.
Перед говоруном стояли юрбою глядачі й розмовляли з ним.
— Розкажи що-небудь про трьох капітанів, — попрохала бабуся з маленьким онуком, який
— Тримайся просто, але й міру знай, — відповів їй говорун.
–
Пізнавши друзів у біді, прикуй
Їх обручем стальним собі до серця,
Та, ручкаючись зразу з ким попало,
Долоні не мозоль…
Шекспір, “Гамлет”. Слова ці належать Полонію і сказані ним у напучування його сину Лаерту. Як вам подобається така постановка питання, добродійко? Я багато думав про це останнім часом.
— Ні, він сьогодні не в настрої, — мовила бабуся. — Ходімо, Ванечко, покатаємося на склісі.
— Не хочу на склісі! — заревів раптом малюк, випльовуючи льодяник на землю. — Хочу марсіянського богомола!
— Не зчиняйте галасу, — сказав другий дзьоб говору на. — Нас можуть почути пірати.
А перший дзьоб іншим голосом промовив:
— Кхрр, ппшш, брш, пршшврх.
Де ж Коля чув цей голос? Зовсім недавно. Другий дзьоб розреготався.
Звичайно ж, у марсіянському поштовому кораблі. Так розмовляли “зайці”.
— Що це? — спитав Коля Електрона. — Кого він удає?
— Космічних піратів, — відповіла бабуся, виводячи малюка, який ревів. — Я часто його слухаю.
— Ні, — заперечив Електрон, — це крик кледіанської сови. Я тут працюю і теж часто чую.
У Колі була своя думка щодо цього, але він не став нею ділитися.
Говорун задрімав. Електрон повів Колю далі.
— Може, по морозиву, га? — спитав Електрон, побачивши стовпчики-автомати.
Морозиво було слабким місцем цього в усьому іншому цілком дорослого чоловіка.
— Якщо вам хочеться, поїжте, — сказав Коля. — Я ситий,
“Напевно, тепер два роки не їстиму морозива”, — подумав Коля.
— Тоді сідай на лавку, зачекай мене.
Коля сів на м’який диван. Електрон почав чаклувати над стовпчиком, вибираючи якесь екзотичне морозиво, а Коля роздивлявся довкола. Навпроти нього росла пальма, на ній розгойдувався чистісінько блакитний ведмідь із шістьма лапами. Далі виднівся акваріум, у якому швидко плавали одна за одною оранжеві змії. За спиною, в кущах, почувся шурхіт. Коля обернувся. Нікого.
Повернувся Електрон і всівся поруч.
— Найрідкісшший вид морозива, — мовив він, — із березових бруньок. Ти б хоч понюхав.
Коля слухняно понюхав. Морозиво пахло березовими бруньками. Але від цього апетит у Колі не пробудився. А коли він одсунувся, щоб Електрон міг наминати свої ласощі, за спиною знов почулося шурхотіння, і раптом над
Тут у Колі нерви не витримали. Він скрикнув і відскочив од лавки метрів на три. Рука належала хижій рослині. Виявилося, ожив один із кущів за лавкою.
Електрон спокійно відвів зелений пагін і, коли слідом за ним простягся й другий, сказав суворо:
— Облиш хуліганити! Застудишся. А то всі пагони обірву. А ти, Колю, сідай і не лякайся. Це кущики. Вони зовсім миролюбні, тільки ласуни. Їх тут, у зоопарку, розпестили, їх із космосу привезли на “Пегасі” Аліса з Полосковим. Вони на своїй планеті від джерела до джерела в посуху бродять.
Коля з деяким побоюванням вернувся на лавку. Звичайно, мужчина не має права виказувати страх навіть перед кущиками, що хочуть украсти морозиво. Та все-таки…
Електрон підібрав із лавки листочок від кущика, що впав на неї, і сказав Колі:
— Візьми собі на пам’ять. Буде про що вдома згадати.
Коля, намагаючись не дивитися на кущі, які все одно не викликали довіри, запхав листочок до кишені.
— Електроне Степановичуї — мовив високий, сутулуватий чоловік із поріділим світлим чубом. — Я був певний, що ви додому пішли.
— Я пішов, — сказав Електрон, — і вернувся провес ти екскурсію з юнаком, котрий ніколи ще не був у нашому Космозо.
— Я сподіваюсь, ваш юний друг не образиться, якщо ви дійдете зі мною до харчувального пункту й подивитесь, чому система відправила в драконяче містечко весь запас конопляного сім’я. Чи тепер дракони віддають перевагу коноплям перед чесною яловичиною?
— Не може бути! — вигукнув Електрон, підіймаючись на свої березові стовбури. — Я ще вчора всю систему перевіряв. Коноплі йшли в малий пташник, а яловичина — до драконів. Ти зачекай мене, Колю, погуляй.
— А то якось кепсько виходить, — сказав чоловік. — Щойно встановили нову систему, налагодили, я зібрався сьогодні зі спокійним серцем полетіти на конференцію…
— От бачите, професоре Селезньов! — сказав Електрон. — Я завжди критично ставлюсь до нової техніки. Роздавали б їжу, як раніше, за давніх часів, із допомогою роботів, ніяких би курйозів. А що, дракони їдять конопляне сім’я?
— Зголодніли і їдять.
Коля хотів було поправити Електрона, сказати йому, що за давніх часів звірів годували не роботи, а живі служителі, та Електрон уже вів далі:
— Ти, Колю, погуляй поки сам, а ми з директором оглянемо систему. Може, вона не зламалась, а просто вважає, що економніше зробити з драконів вегетаріанців.
Електрон із професором Селезньовим пішли геть, і Коля почув, як директор зоопарку спитав:
— А ви Алісу часом не бачили? Я з нею навіть попрощатися не встиг.