Сто років тому вперед

Булычев Кир

Зокола труба була вкрита зеленим мохом, із якого виростали дрібні квіточки, схожі на незабудки. Зсередини стінки були гладенькі й блискучі.

Аліса стояла всередині цієї труби, чорна сумка була розкрита, з неї тягнувся провідок до Алісиного вуха.

— Слухай, пустотіле, — говорила Аліса, і її голос відлунював у трубі, — я все одно підозрюю, що ти думаєш. Тільки не знаю, на якій частоті. Ну підкажи!

Аліса нахилилася до сумочки і щось там настроювала.

Коля оглянувся, не розуміючи, куди поділися товстун із худеньким. Спочатку він їх не знайшов, але потім

товстуна виказав край широкого капелюха. Виявляється, вони зайшли за пагорб і зачаїлися там.

Коля не мав сумніву, їцо. Алісі загрожує небезпека. Він побачив, як капелюх поволі підіймається, як другий чоловік навшпиньки побіг довкіл пагорба, і його голова в накидці з’явилася в дальньому кінці пустотіла.

І тоді Коля не витримав і закричав:

— Алісо! Ззаду!

Голова в накидці зникла. Товстун, загубивши капелюха, кинувся до заднього виходу із залу.

— Що таке? — спитала Аліса.

Вона озирнулась і нікого не помітила. Тоді легко вистрибнула з труби. На підлозі валялось мексіканське сомбреро.

А Коля вже мчав коридором до виходу. Головне — він їх злякав. Та йому не хотілося, щоб Аліса його побачила й почала питати, чому він кричав. Так просто. Захотілося і крикнув.

Коля гадав, що Аліса за ним гнатиметься, й тому кількома стрибками перетнув майданчик перед тераріумом і побіг вузькою алеєю.

— Ти куди?

Коля спробував обійти чоловіка, що став на шляху, але той міцно схопив його. Коля побачив два березові стовбури, підвів голову і впізнав Електрона.

— Я тебе по всьому Космозо шукаю, а ти?

— Що я? Я теж вас шукав.

— Може, ти чого злякався?

— Я злякався? Просто мені додому пора.

— А ще по морозиву не хочеться?

— Ні, дякую.

— А тобі далеко додому добиратися?

— Понад годину, — відповів Коля.

— Ну, присядьмо. Відсапаєшся. А то ти сам на себе не схожий.

Коля не став сперечатися. Він був радий давньому знайомому. Тільки спитав:

— А котра година?

— Шоста.

— Збожеволіти можна, як час біжить! — сказав Коля.

Вони сіли поруч. Коля подумав, що може дещо взнати в Електрона.

— Як там ваша харчова система? — поцікавився Коля. — Перестала драконів коноплями годувати?

Коля весь час вдивлявся у просвіт поміж кущами бамбука, аби бачити, що діється на майданчику перед тераріумом. Але там, якщо не рахувати поодиноких перехожих, нічого не відбувалося. Ні товстуна з худим, ні Аліси не було видно.

— Найбезглуздіша помилка, — мовив Електрон. — Жоден елементарний робот такого не зробив би, не кажучи вже про людину. Для машини що м’ясо, що коноплі — не більше як набір знаків. Ні, цю сваволю треба обмежувати…

— А що це за машина така — мієлофон? — запитав Коля. — Теж із нових?

— Мієлофон? Ні, її вже кілька років, як винайшли. Але, напевно, мієлофонам скоро кінець.

— Чому? Хіба так буває?

— Такий винятковий випадок. Адже сам апарат ніякого нового слова в техніці не сказав. Просто електронний підсилювач із приймачем. Головне в ньому — кристал. А поки що ці кристали знайшли тільки на астероїді Власта; зовсім маленький це астероїд, примчався звідкілясь із іншої

Галактики мільйон років тому, потрапив у орбіту Сонця, от і крутиться відтоді І всього на сьогодні цих кристалів виявили штук двадцять або трохи більше. Дехто гадає, що їх виготовили жителі тієї планети, від якої колись відкололася Власта, інші навіть підозрюють, що ці кристали живі істоти, тільки вони живуть так уповільнено, що потрібні десятки тисяч років, аби це помітити. Центр мієлофону — такий кристал. І ніхто не може зробити мієлофонів більше, аніж є на світі кристалів. Ясно тобі?

— Не ясно, — сказав Коля. — А для чого мієлофон потрібен?

— Дивно, ти не чув про мієлофон?

— Ну проґавив, — відповів Коля.

Електрон Степанович скрушно глянув на Колю, зітхнув, але повів далі:

— Коли перші кристали привезли на Землю й стали досліджувати, то один з учених звернув увагу, що, коли близько підходять люди, в структурі кристала щось міняється. Почали вчені битися над цим ділом і нарешті збагнули, що кристали можуть уловлювати хвилі, які надходять із мозку. Тоді здогадалися з’єднати кристалжав Посилювачами, й одного чудового дня вчені почули думки, Уявляєш, яка зчинилася метушня в ученому світі!

— Авжеж, напевно, — мовив Коля.

— І ти про це не чув?

— Може, я маленький був? Отже, мієлофон. може читати думки на відстані?

— Звичайно. Про що ж я тобі тлумачу! Уявляєш, скільки знайшлося охочих дістати мієлофон?

— Авжеж, уявляю, — мовив Коля. — Всі фокусники одразу збіглися.

— Хто? Фокусники? До чого тут фокусники?

— Ну, котрі думки вгадують.

Електрон подивився на Колю як на божевільного, і навіть його звислі вуса піднялися на сантиметр. Але він опанував себе і сказав:

— Звісно, не фокусники. По-перше, лікарі. Одне діло, коли хворий розповідає або діагностичні машини ставлять діагноз, але при деяких хворобах, наприклад при нервових, важливо знати, що ж думає людина насправді. Чи в дитячих поліклініках. Поки дитина не навчилася говорити, вона не може пояснити, що й де в неї болить.

— А в зоопарк навіщо такий прилад дали?

— Не в зоопарк, а в Космозо. У нас же космічні тварини, деякі з них просто унікальні, і не завжди люди можуть до пуття зрозуміти, як їх годувати, яку вони люблять температуру і взагалі які в них бувають потреби. От і видали один із двадцяти мієлофонів, що є на Землі, для нас. Але ми його бережемо пильніше, ніж зіницю ока.

— Звичайно, бережете! — сказав Коля. — Я сам бачив, як Аліса його тягла в тераріум. Мало не загубила.

Не треба думати, що Коля за натурою виказник. Просто він був сердитий на Алісу, яка ризикувала таким цінним приладом. Лише двадцять на всю Землю і в лікарнях на пальцях полічити, а вона бігає по Космозо й слухає думки якоїсь труби!

— Якщо тягала, — мовив Електрон, — то їй професор Селезньов дозволив.

— Ще б пак, — мовив Коля, — рідний батечко!

— Дивлюсь я на тебе і час від часу дивуюся, — відповів Електрон. — Здавалоєя б, нічого, крім одягу, дивного в тобі нема. Хлопець як хлопець. А іноді таке зморозиш, наче ти якийся виходець із середньовіччя.