Сто років тому вперед
Шрифт:
Минуло години дві-три. У лікарні все стихло, багато хто заснув, Аліса й далі так само лежала обличчям до стіни, а Юлька читала. Парникові троянди, що їх принесла Наталя, стояли на тумбочці біля Юльчиного ліжка, і вона відчувала їхній свіжий і приємний запах.
Раптом знову в коридорі почулися кроки. Ті самі, що й раніше. Хтось обережно, але важко підійшов до дверей і зупинився.
— Алісо, — шепнула Юлька, — дивися, знову він.
Аліса сіла на ліжку й прнтжсла палець до губ. Силует людини постояв трохи під дверима й знову
— Мені це не подобається, — сказала Юлька. — Я подзвоню черговій сестрі.
— Постривай, — зупинила Аліса.
І тут вони почули, як у коридорі хтось розмовляє. Кілька чоловік ішли коридором. Ось вони зупинились біля дверей. Двері повільно розчинились.
Але нічого не сталося. Зайшла чергова сестра Марія Павлівна. Це була літня й строга сестра, хворі її не дуже любили, бо вона завжди говорила про правила і про те, що їх треба дотримуватися. А кому хочеться дотримуватись правил, особливо коли ти вже одужуєш?
— Ви не спите, дівчатка? — спитала вона.
— Ні.
— Алісо, з тобою хоче поговорити Олександр Борисович, — мовила вона.
Аліса дуже здивувалася:
— Алік Борисович? А хіба він…
Та Алік Борисович уже зайшов до палати.
— Як себе почуваєте, дівчатка? — спитав він, наче й не прощався з ними дві чи три години тому.
“Може, він уже повернувся з кіно, — подумала Юлька. — Але що могло статися? Посварився з Шурочкою?”
— Сподіваюсь, усе гаразд, — сказав Алік Борисович. — А в мене для Алісочки сюрприз. Чудовий сюрприз! Я примусив би тебе затанцювати, але тобі ще рано. Можеш збиратися додому.
— Як? (Юлька побачила, як Аліса зблідла). Не може бути!
— Може, може! — Алік так веселився, наче сам ось-ось піде в танок. — Все добре, що добре кінчається! По тебе приїхав твій таточко. Отож можеш збиратися додому.
— Мій батько не може приїхати, — заперечила Аліса.
— Дитинко, не переч, — мовив Алік Борисович. Потім він обернувся до Марії Павлівни й сказав суворо: — Попрошу вас зібрати речі дівчинки й підготувати виписку.
— Як же так, Олександре Борисовичу? — здивувалася Марія Павлівна. — Просто зараз, супроти ночі? Ні, я заперечую.
— Попрошу не перечити! — сказав Алік зовсім іншим голосом. Юля ніколи б і не подумала, що він може розмовляти таким голосом. — Виконуйте мою вказівку.
— Завтра вранці, — відповіла Марія Павлівна. — Згідно з правилами. З дозволу завідуючого відділенням. На порушення правил я не піду. Тим паче, що ви, Олександре Борисовичу, вже змінилися з чергування, а чергового лікаря нема.
— Я не винуватий, що нічний черговий лікар кудись пішов, — мовив Алік. — Він за це відповість. Але ми не можемо насильно відривати дитину від сім’ї. Її батько спеціально приїхав з іншого міста, він переживає, хвилюється. Послухайте.
Алік замовк, і всі почули, як за дверима хтось гучно сопе, а можливо, плаче.
— От, — сказав Алік Борисович. — Ви хочете завдати травми і дитині і
— Але дитині ще рано пересуватися. У неї був струс мозку.
— Був і минув, — відповів Алік. — Я її сьогодні оглядав. Нічого з нею не станеться.
— Олександре Борисовичу, я вас просто не пізнаю! — вигукнула Марія Павлівна. — Ви поводитеся дивно.
— Ідіть! — гримнув Алік. — І чекайте нас на своєму робочому місці. І якщо ви не зробите того, що я вам велів, я на вас напишу скаргу.
— Що? — Марія Павлівна так здивувалася, що мало не зомліла. — Ви… на мене… скаргу?
І тут Алік просто виштовхнув у коридор Марію Павлівну й сказав тому, хто чекав за дверима:
— Заходьте, батечку. Ваша донька чекає вас із нетерпінням.
Відштовхнувши Марію Павлівну, в палату втиснувся м’який товстун, що весь трясся від жиру, в темних окулярах і низько насунутому на лоб капелюсі. Це був такий товстий і так дивно вдягнений, ніби замаскований, чоловік, що Юля аж рот відкрила від здивування.
— Де моя донечка? — промовив товстун тонким голосом. — Де мій скарб? — І він, широко розвівши товсті ручища, пішов просто до Аліси. — Ходім, ходім додому, в сім’ю, до тата й мами, — казав товстун, насуваючись на Алісу, як паровоз.
— Ні! — закричала раптом Аліса. — Не смійте підходити до мене! — Вона сиділа в ліжку, притиснувшись спиною до стіни й затулившись ковдрою аж до підборіддя. — Не смійте! Ви ніякий мені не батько! Я вас десь бачила, але ви мені не батько!
— Стійте! — вигукнула Юлька, яка відразу повірила Алісі. — А то я кричатиму, а ви ще не знаєте, як я вмію кричати!
— Постривайте, — зупинив товстуна Алік Борисович. — Не треба нервувати діток. У вашої дочки був струс мозку і травма, Вона втратила пам’ять. Вона вас не пізнає, і в цьому нема нічого дивного. І ти, дівчинко, не хвилюйся. Зараз ми всі вкупі згадаємо, і ти поїдеш додому, все буде добре. А ти, Юлю, не кричи. Навіщо кричати, коли в сусідніх палатах сплять хворі діти. Навіщо їх будити?
— Алісо, невже ти забула свого дорогенького таточка? — спитав товстун плаксивим голосом. — Ти забула, як я гойдав тебе на ручках? Ти забула, як ми з тобою літали на…
При цих словах лікар Алік чомусь схопив товстуна за рукав і зашипів, як змія.
— Слушно! — крикнула Юлька. — Ще треба розібратися, який він їй батько. У нього документи є?
— Є в мене документи, — відповів товстун. — Всі документи. — Він витяг із кишені широченних штанів пачку якихось папірців і помахав ними перед Юлиним носом.
— Дівчинко, не втручайся в справи дорослих, — сказав Алік Юльці. — Тебе ніхто не запрошував. Тебе це не стосується.
— Ще й як стосується! — мовила Юлька. — Мене геть усе стосується. Ви навіть не уявляєте, як багато речей мене стосується.