Сто років тому вперед
Шрифт:
— “Б”.
— Слушно, — мовила Аліса. — В шостому “Б”. Це мені й треба. Двадцять шоста школа?
— А як ти здогадалася?
— Мені дуже треба, щоб ти вчилася у двадцять шостій школі. Мусить же мені поталанити.
— Нічого дивного, що я із двадцять шостої. І школа моя поблизу. І лікарня районна. Дивніше було б, якби я вчилася в Сокольниках. А навіщо тобі наша школа?
— Мені школа не потрібна. Мені потрібен Коля з твого класу. Як його прізвище? Де він живе?
— Який
— Як так — три? Я гадала, один. Це все ускладнює.
— Що ускладнює? Ти не людина, а сама загадка! І не вірю я, що ти пам’ять втратила. Прикидаєшся, а навіщо, не збагну.
— Мені треба знайти хлопчика Колю, котрий вчиться в шостому класі “Б”. Просто правда така неймовірна, що не повіриш.
— Повірю.
— Я все розповім. Не підганяй мене. Але ти повинна мені допомогти знайти Колю.
— Як я тобі допоможу? Адже ти не знаєш його прізвища. Якщо тобі від нього щось треба, приходь до нас у клас і сама спитай.
— А я його ніколи не бачила.
— Збожеволіти можна! Ну, спитай усіх трьох по черзі.
Відчинилися двері, і зайшла Юльчина мама Наталя, яка майже щодня приїздила після роботи. Довелося припинити розмову. Юля навіть засмутилася, що мати прийшла невчасно. Наталя принесла букет квітів, нові журнали, Юльці листа зі школи, від дітей із класу, а Алісі — цілу пачку газет і коробку шоколадних цукерок. Юльці цукерок ще не можна.
— Ти тільки не дуже читай, тобі не дозволяли, — сказала Наталя. — Все-таки струс мозку, з цим жартувати не можна.
— Я не жартую, — відповіла Аліса. — Щиро дякую.
— Я заглянула в кіоск, — мовила Наталя, — й купила обласних і республіканських газет. Знаєш, я подумала: якщо ти жила не в Москві, то раптом побачиш свою газету і згадаєш…
— Ні, — сказала Аліса, — своєї газети я не побачу. Вона зовсім інша.
— А яка? — здивувалась Наталя.
— Не пам’ятаю.
Коли Наталя пішла й принесли вечерю, Аліса мовила:
— У тебе мама зовсім молода й вродлива.
— Знаю, — відповіла Юлька. — Не одна ти так думаєш. А твоя мама стара?
— Ні, — сказала Аліса. — Не уявляю, як її обманути, ну просто не уявляю. Я взагалі брехати не люблю…
— А хто любить? — здивувалась Юлька. — Але інколи доводиться. Щоб не засмучувати. Адже батьки страшенно за нас переживають.
Уже стемніло, заглядав Алік Борисович, попрощався, але про кіно не сказав. Потім зазирнула Шурочка, теж попрощалась і сказала:
— Ну це просто дивовижно. Я така рада, дівчатка, така рада! Тільки нікому ні слова.
— Присягаємо! — пообіцяли Аліса і Юлька.
Коли Шурочка побігла, вони розреготалися й довго не могли зупинитись.
— У дорослих
— У таж званих дорослих, — поправила її Аліса. — Вона лише років на шість-сім старша від нас. Дрібниці.
— Дрібниці, — згодилась Юлька.
— Розкажи мені про свій клас, — попрохала Аліса.
— А що розказати?
— Як ви вчитеся, чи часто ходите до школи, які спеціальності у вас — усе розкажи.
— Я навіть не знаю, з чого почати. Адже ти й так усе знаєш.
— Я все забула. Вважай, що я нічого не знаю. Анічогісінько.
— Я не знаю, коли тобі вірити, а коли ні.
— Слово честі, я майже нічого не знаю про твою школу. Не знаю, як у вас навчаються, як до школи ходять…
— А скільки в вас класів, пам’ятаєш?
— Здається, десять. Так?
— Бачиш, згадала. А в скільки років до школи йдуть?
— У п’ять?
— Ой, Алісо, в сім! Ти або велика облудниця, або насправді у тебе каша в голові. Стривай, а може, ти не тільки не з Москви, а навіть не з Радянського Союзу?
— Як ти собі це уявляєш? — запитала Аліса суворо.
— Ну, можливо, ти туристка, приїхала з-за кордону вкупі з батьками й загубилася.
— А хіба я погано по-російському розмовляю?
— Ні, добре.
— Дуже добре?
— Дуже!
— Дякую. Отже, до школи йдуть тільки з семи років? А що ж до цього роблять?
— У дитячий садок ходять, граються, пиріжки з піску ліплять… Ну що малюкам робити?
— Дивно, — мовила Аліса. — В п’ять років я вже… — І замовкла.
— Що ти в п’ять років?
Хтось ішов коридором, зупинився за дверима, але не зайшов, а ніби прислухався до розмови. Двері були засклені, матові, й на них було видно силует людини.
— Хто це може бути? — спитала Аліса.
— Мало хто! А тобі не все одно? Ти когось чекаєш?
— Ні.
— І все-таки я думаю, що чекаєш. Я б на твоєму місці весь час тремтіла від чекання. Раптом відчиняться двері й зайде твоя мама?
— Не зайде, — зітхнула Аліса, — я тут одна.
— Ну, а якщо зайде?
— Краще б уже не входила.
— Вона до тебе погано ставилася? Може, ти з дому зумисне втекла? Можливо, в тебе не мама, а мачуха? Зла?
— Не говори дурниць, — відповіла Аліса. — У мене чудова, просто прекрасна мама, не гірша від твоєї
— А раптом вона зайде, а ти її не пізнаєш? Адже в тебе амнезія.
— Можливо, — сказала Аліса й відвернулася до стіни.
Може, заснула, а може, потихеньку плакала. Юля не могла вгадати напевно, хоч прислухалася.
Розділ III
Я ТВІЙ ТАТОЧКО!