Історія польсько-українських конфліктів т.1
Шрифт:
Ворогом польського середовища — влади, духовенства і католицької громадськості — стали православні церкви, бо вони свідчили про тисячолітню присутність українців на цій землі, до певної міри стримували полонізацію. На надбужанській землі церкви з'явились разом з християнською вірою. Сам князь Данило при закладанні Холма вибудував аж чотири церкви. На підставі аналізу податкових книг, списків духовенства і списку парафій, Польського Географічного Словника та інших документів під час окупації був сформований список надбужанських місцевостей [26] з інформацією про те, у якому році з'явився перший спогад про церкву в даній місцевості. Перелік не включає Бєльського повіту і частини Підляшшя, яке належало до Брестського єпископату. Дані мають такий вигляд: X століття — 1 церква; XII — 1 церква; XIII — 6; XIV — 3; XV — 65; XVI — 178; XVII — 103; XVIII — 69; XIX — 15; невизначений рік — 19 — всього 460 церков, розташованих у 424 місцевостях. При такому порівнянні роздуми про польськість надбужанських земель втрачають усякий сенс.
26
Професор,
Впродовж міжвоєнного двадцятиріччя Православна Церква пережила три фази польської експансії, яка охоплювала поряд з Холмщиною також Волинь. У першій фазі (1919–1924) католики займали церкви, як пише М. Папежинська-Турек [27] , не тільки на підставі центральних або місцевих рішень, але часто, навіть частіше, самовільно або на підставі дозволу Католицької Церкви (!), причому католицьке населення проявляло у цей період особливу активність» — читай: фанатизм. Авторка, пояснюючи, що акція центральної і місцевої влади та костелу і його віруючих була спрямована на повернення об'єктів, конфіскованих свого часу царською владою, також зазначає, що місцева влада «проявляла доброзичливе ставлення до самовільного захоплення церков католиками (вони самі були частиною суспільства. — М.С.) або втручалась з допомогою поліції не на користь православних, проминаючи ситуації, коли виконували розпорядження міністерства. (…) Нічого тоді дивного, що у православних, і не тільки у них, виникало переконання про ворожість і ненависть державної влади до православ'я». Знаючи справу з власного досвіду, можемо сказати: не тільки влади, а й переважної частини народу. І то мусила бути величезна ненависть, якщо вже у 1919 році католики зайняли стародавній собор на горі Данила у Холмі, який, одначе, не будували, а при нагоді «порозбивали у підземеллях крипти з гробами єпископів, священиків, опікунів і доброчинців собору, заслужених православних і греко-католицьких священиків, викидаючи їхні кістки, зруйнували православний цвинтар при соборі, де також порозбивано гроби і викинуто кості, які ціле літо валялись розкидані по цвинтарю, перемішані з розбитими пам'ятниками. Само собою зрозуміло, що собор у Холмі поляки відразу висвятили на костел» [28] .
27
Miroslawa Papierzy'nska-Turek. Miedzy tradycja a rzeczywisto'scia // Pa'nstwo wobec prawoslawia 1918–1939.
– S. 331.
28
Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. — Мюнхен, 1947; Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. — Нью-Йорк — Бавнд-Брук, 1966. — Т. IV. Кн. 2. — С. 149; Мартирологія українських церков. — Торонто-Балтимор, 1987. — Т. І. — С. 586.
Хоча у деяких місцевостях пролилась кров, влада відразу по війні закрила 111 церков, знищила 50, 150 забрав костел, а до 1924 року від православних забрали всього близько 500 церков і близько 20 тисяч га церковної землі з господарськими будинками [29] . Нарешті дійшло до того, що місцева влада перестала виконувати рішення про передачу церков, побоюючись протестів православного населення. Так було з собором у Луцьку. «Міністерство WRiOP (ВРіОП) кілька разів видавало розпорядження про передачу їх католикам, — пише М. Папежинська на с. 338, — але, побоюючись, що «вибухне луна пожеж по всій Волині», тодішній воєвода Константи Сроковський не виконав розпорядження міністерства. 8 лютого 1924 року сейм прийняв уже згадувану резолюцію про негайну передачу собору католикам, але і тим разом його не було виконано. Та були і протилежні випадки. Наприклад, монастир у Загорові, також зі складною історією, на підставі рішення воєводи Кричковського був переданий католикам, і вони його зайняли силою. Незважаючи на численні спроби, православні не змогли його повернути ні фізично, ні правовим шляхом».
29
Орест Купранець. Православна церква у міжвоєнній Польщі 1918–1939. — Рим, 1974. — С. 137.
У 1929–1934 роках настала друга фаза передачі — судова боротьба католицького костелу за православні церкви. Єпископи зробили 757 позовів до окружних судів у Бресті, Вільні, Гродні, Луцьку, Новогродку, Рівному і Пінську про повернення 202 післялатинських і 555 післяуніатських об'єктів. Аргументація не витримувала критики, бо була безпідставною, оскільки полатинські об'єкти були відібрані вже у першій фазі, а до поуніатських же костел взагалі не мав права — бо існувала Греко-католицька церква, яка була законним спадкоємцем цих церков, але претензії не висувала. В численних випадках позови мотивовано тим, що церкви є необхідними для римо-католицького населення, одначе не пояснюючи, чому воно не може збудувати собі костелів. Як цікавий факг зазначимо, що цей аргумент висувався у 65 місцевостях, де не було жодного католика, в 75 кількість католиків не перевищувала 5, в 76 — двадцяти і т. д. Крім церков, єпископи вимагали також передачі кафедральних соборів у Крем'янці, Луцьку і Пінську, а також монастирів у Дермані, Вільні, Жировицях, у Зимному біля Володимира [30] , в Корці, Крем'янці і навіть Почаївської Лаври — другої за величиною і значенням святині православних українців, які сховались тут від татар у 1240 році.
30
Монастир у Зимному згадує Київський Патерик при описі походу Ярослава Мудрого на Червенські міста у 1018 році.
Але друга фаза закінчилась фіаско,
Проте і в другій фазі не обійшлось без руйнування храмів. Ось, — як пише М. Папежинська на с. 358, — Любельський воєвода Антоні Ремішевський «здійснив планову акцію руйнування «зайвих» церков. Заплановано зруйнувати 97 церков, але було зруйновано тільки 23 (згідно з даними Варшавської Православної Митрополії — 31 — див. документ 18. — М.С.), інші не встигли через численні протести правое; авних».
Лише у третій фазі (1936) боротьбу з Церквою доручили такій силі, яка могла справитись із протестами. Це було «збройне плече народу» — Військо Польське. Велика сила, але і завдання було непросте: католичення кількамільйонного православного населення від Красногоставу до Острога чи, принаймні, до Бугу, перетворення українців на справжніх поляків, натхнених шляхетським духом. У цьому розкладі боротьба з церквою була тільки фрагментом великого цілого.
Полонізація українців, яка була постійним безперервним процесом від початку існування Другої Речі Посполитої, набрала гостроти після смерті Пілсудського, коли спадкоємцем після Коменданта став генерал Едвард Ридз-Смігли. Після приходу на найвищу військову посаду — Генерального Інспектора Збройних Сил — він сформував «уряд полковників» на чолі з прем'єром, також генералом, Феліціаном Славой-Складковським. Як військовий з крові і кості (Головний Комендант ПОВ 1917, завойовник Вільна 1919, командуючий армією у Київському поході 1920), Ридз-Смігли поставив перед міністрами-товаришами завдання побудови «живого католицького валу» проти можливої совєтської інтервенції, незважаючи на те, що хмари густішали на заході. Як видно з дещо туманних польських зведень і більш виразних українських [31] , Ридз-Смігли висунув необхідність полонізації східних кресів шляхом продовження акції і денаціоналізації меншостей, особливо українців.
31
Piotr Stawecki. Nastepcy Komendanta. — Warszawa, 1969; Дмитро Дорошенко. Православна Церква. — Берлін, 1940.
Плани вирішення української проблеми виникали у вищому командуванні Війська Польського ще за життя Пілсудського. Але вони обмежувались територією Холмщини, про Волинь тоді не говорилось. «Необхідність полонізації Холмщини, — пише А. Хойновський, була порушена на конференції у Любельському Воєводському Уряді, яка відбулась у січні 1935 року. Представник Командування Округу II Корпусу (Люблін) стверджував тоді, що Польська держава «повинна позбутись шкідливої для себе, занадто заглибленої і не підтриманої істотними стосунками у цій сфері толерантності. Задля власного існування на території Холмщини треба повністю ліквідувати (курсиц мій. — М.С.) проблему української меншини або принаймні звести її до дріб'язкового питання, яким є справа чеських колоністів на Волині і німецьких у Холмському повіті». Промовець пропонував обмеження «надмірно розвинутої мережі православних парафій до кількості, потрібної для заспокоєння необхідних релігійних потреб», усунення українців з посад лісової охорони, лісників, шляхових охоронців, учителів, гмінної адміністрації, обслуговування залізниці, нарешті, недопущення їх до членства у воєнізованих організаціях [32] .
32
Andrzej Chojnowski. Koncepcje polityki narodowo'sciowej rzad'ow polskich w latach 1921–1939.
– Wroclaw, 1979.
– S. 230.
Авторитарне твердження представника командування військового округу, що «Польська держава… повинна на території Холмщини повністю знищити проблему української меншості» було майже ідентичне з вироком смерті УПА волинським полякам у 1943–1944 рр., оскільки тут і там йшлося про ліквідацію національної групи як цілої. Різниця полягала у тому, що в екстремальних заходів, які здійснювала УПА, була альтернатива («виїзд з української землі або смерть»), а ось Польща такої альтернативи не пропонувала. Проживаючи на рідній землі, українці зазнавали духовного винищення, бо ставали поляками. План знищення розкладено було на кілька поколінь, не вистачило тільки часу на його реалізацію. Незважаючи на те, що план був типовим прикладом порушення конституції, проти нього не виступила жодна політична сила Польщі.
Навпаки: його підтримали всі союзи, спілки, федерації, ліги, кола і подібні товариства польського суспільства, підключившись чи приєднавшись до тієї екстремальної програми. Так, 11 грудня 1936 року в Любліні виник Координаційний Комітет під керівництвом командира Округу II Корпусу генерала Мєчислава Сморавінського, який мав на меті ревіндикацію усіх релігійних споруд на Холмщині і Волині і ліквідацію церкви на Прибужжі. До складу Комітету входило понад 20 громадських організацій Любельщини і Волині (див. документ 1), які представляли польське населення. Органом Комітету був штаб самостійного відділу військової безпеки ДОК II на чолі з підполковником Зигмунтом Крогульським. Керівництво акцією повернення здійснював командир 3 дивізії піхоти Легіонів у Замості генерал бригади Брунон Ольбрихт, а з 21 травня 1938 року його заступив полковник Маріан Турковський.