Історія польсько-українських конфліктів т.1
Шрифт:
Як досвідчений політик, Юзевський повинен був розуміти, що для реалізації волинської програми потрібні нові кадри, не обтяжені багажем минулого. їх підготовку почав знаменитий Кременецький ліцей. Спираючись на досвід датського педагога М. Грундтвіга, ліцей відкрив у 1932 році народний університет у Михайлівці, повіт Дубно. Щороку там відбувались по два 4-місячні курси для молоді (чоловічий і жіночий), які підготовляли сільських громадських діячів до ведення культурно-освітньої роботи і поширення ідей польсько-української співпраці. Для розвитку волинського села це був хороший задум, оскільки лише у самій лише Михайлівці навчено до війни близько 300 слухачів. У 1935 р. було відкрито другий народний університет у Ружині коло Ковеля під керівництвом відомого народного діяча Казімєжа Банаха, пізніше начальника штабу Батальйонів Хлопських. Третій НУ, відкритий у 1939 р. у Малинську, повіт Костопіль, не встиг випустити слухачів.
Гірше було з ідеєю польсько-української співпраці. Галина Юршова — керівник НУ в Михайлівці, прекрасний педагог, психолог і вихователь, постала перед складним завданням поєднання двох стихій — польської і української. Народний
Якщо з відсутністю довіри українців воєвода ще якось міг собі дати раду, то більша небезпека чекала на нього з польського боку. За життя Пілсудського це була звичайна, хоча і зростаюча, критика волинської програми, яка нібито надає перевагу українським інтересам. Юзевський легко спростував ці звинувачення у 60-сторінковому звіті за 1936 рік (див. документ 36), розкриваючи в ньому катастрофічне становище українців. Витяг зі звіту є таким прозорим, що коментар тут зайвий.
Але звіт потрапив у пустоту, бо на політичну арену вже вийшли люди, які не мали наміру враховувати інтереси меншості. «Напрямок політики у цій галузі, — як напише через роки Побуг-Маліновський, — починав визначати другий відділ штабу, а його працівники, навіть тупі поручники і капітани, підтримувані темними генералами, мали більш важливий голос, ніж члени уряду». У примітках Побуг-Маліновський поглиблює характеристику людей, які формували національні відносини: «Може, було б краще вжити дещо інших визначень: «незрілих» у першому, «наївних» у другому випадку, але наївність, поєднану з генеральською зарозумілістю, важко відрізнити від темноти, а наслідки такі самі. Другий відділ, а точніше правляча у той період мафія, яка охоплювала також департамент безпеки у МВС і мала широку мережу «інформаторів», аж до Президії Ради міністрів, крутила, як маріонетками, формальними керівниками «двійки» і навіть начальниками штабів. Її інтриги у персоналіях і її роль у найделікатнішій галузі внутрішньої політики — віросповідань і нацменшин — були просто злочинні, гідні лише найтемніших махінацій Народової Партії».
«У провінції, — історик вертається до основного тексту, — національну проблему в свої «міцні» руки брали не тільки командири корпусів і дивізій, але й коменданти малих гарнізонів. Старостинство і відповідно адміністративну і політичну владу в повітах все частіше віддавали поручникам і капітанам, які з цією метою переходили з війська до цивільної державної служби. Політику стосовно меншості зводили до трьох спрощених принципів:
— не об'єднувати «національно небезпечних», тобто відгороджувати Волинь, як тільки можна, і від Малопольщі, і від Полісся;
— на територіях, виділених для української «меншості», «не морочити собі голову, а просто тримати за лоб»;
— підтримувати польський елемент у містах і на селі, особливо військове осадництво, розбудовувати польські організації, серед православних вишукувати «колишніх поляків», творити сільську шляхту, обмежувати ресурси і впливи православ'я, сприяти католицтву в зайнятті домінуючої позиції. Абсолютна більшість польського суспільства на Волині йшла за військом і його «політикою». Народова Партія у «трамтадратській» поведінці військових слушно бачила посилену луну від власної програми, інші, хоча й не праві за переконаннями, вважали, що у боротьбі за «порятунок польськості на Волині» повинні дотримуватись національної солідарності, а різниця у політичних поглядах повинна відійти на дальший план. Юзевський — відважний, компетентний, витривалий — не думав відступати чи підпорядковуватись. У боротьбі з ним не гребували жодними засобами. Старост, які підтримували його і були невійськового походження, тероризували, хто не піддавався — після гучних переслідувань усували, коменданти поліції нав'язували обов'язок покори, а самого Юзевського зневажали у пресі, запекло атакували кожну його дію чи рішення, звинувачували у діяльності на шкоду державі, методами з арсеналу традиції Народової Партії підбурювали проти нього громадську думку в усій Польщі. У Варшаві, де аж занадто активним союзником війська було Міністерство правосуддя Грабовського, різко виступали проти Юзевського, вимагали його «негайного відкликання», а прем'єру навіть погрожували, що «обурені офіцери попросту застрелять його як зрадника» [40] .
40
Wladyslaw Pob'og-Malinowski. Najnowsza historia polityczna Polski 1864–1945. — Gda'nsk, 1990.
– T. 2.
– S. 826.
Ситуацію ускладнював факт, що поряд з Юзевським на Волині знайшовся сііівгосподар, який підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, — відомий антиукраїнськими акціями Корпус охорони прикордоння (КОП), який мав дещо іншу програму, ніж воєвода. Восени 1937 року копісти розпочали боротьбу за православні душі на волинських прикордонних територіях, головним чином у Кременецькому повіті. Затримували окремих осіб (див.
Українське суспільство у Польщі було обурене скандальним наверненням православних, особливо у селі Гриньки Кременецького повіту. Восени 1937 р. осередки КОП всюди влаштовували своє свято, у Гриньках воно відбувалось у школі. Фасадна стіна школи була прикрашена портретами державних достойників і святими образами. На ніч декорації не зняли, у школі було святкування. Зранку виявилось, що портрети і образи були осквернені. Місіонери у мундирах попрацювали добросовісно: 19 грудня 1937 р. в Гриньках перейшло у католицтво 35 родин, у сумі 116 осіб. Депутат Степан Скрипник (пізніше Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав) звернувся у цій справі до сейму — незабаром усі «ревіндиковані католики» повернулись назад до православ'я.
Тодішні коментатори тлумачили, а сучасні дослідники повторюють, що акція навернення мала подвійну мету: ревіндикацію русифікованих поляків і створення католицького валу проти можливої радянської агресії. Це наївне тлумачення. «Не звертаючи уваги навіть на теорію про вигадану винятковість прізвищ з закінченнями — скі, -цтсі, -іч у навертали навіть людей з типово волинськими прізвищами, як Дацюк, Марчук, Савчук, Якимчук, Пивоварчук, Луцюк, Микитюк, Цимбалюк, Мельничук, Ковальчук, Отче-наш», — писав І. Власовський у книжці «Нарис історії»…(с. 141) і мав рацію. По-друге: жодек офіцер Генерального Штабу, який мислив у згоді із здоровим глуздом, не будував би стратегічних планів на основі «католицького ва. у», збудованого з учорашніх українців. Якщо навертали людеч у Дубненському повіті, який мав кордон не з радянською Україною, а зі східною Галичиною, то, мабуть, в ім'я поганого розуміння патріотизму, роздмухуваного як ендецькими, так і клерикальними колами. Цим патріотизмом були насичені військові кадри, осадники і державна адміністрація. До його послуї постав навіть антиконституційний монстр — Береза Картузька, гірший від сталінських таборів; у Березі новоприбулих вітали биттям і били щодня, в таборах такого не зустрічав. Красиво звучить висновок керівника ревіндикаційної акції у повіті Дубно: «Прошу пана генерала (…) вислати інженера-агронома з села Янівка до Берези». Не якогось там сільського ОУНівця, а інтелігента, власника 100-гектарного господарства, який осмілився протистояти полонізації свого народу (див. документ 39). І що тут мав робити Юзевський зі своєю програмою?
На врожай цього засіву не треба було довго чекати: до року 1943.
«На консолідацію внутрішніх сил українського націоналізму, — читаємо у прекрасного знавця української проблематики Р. Торжецького, — вплинула німецька і польська політика. Перша давала надію, як пізніше виявилось, — марну, друга послідовно визнавала право українців на власну державність лише на території
СРСР, заперечуючи право українців у Західній Україні на громадянські свободи у сфері політично-економічного життя, організованого в окремих національних формах» [41] . Тут, на жаль, автор помиляється, а може, на нього впливають не занадто об'єктивні попередники, які не знали справи з власного досвіду Ці вічні розмови про німецькі впливи на виникнення чи консолідацію українського націоналізму є подібним стереотипом, що і образ українця з ножем у зубах. На Волині до війни німця ніхто не бачив, зате під впливом місцевих польських «патріотів» можна було стати вовком, а не тільки націоналістом. Якщо вся польська меншість Волині, суспільні організації, військо, поліція і адміністрація координували зусилля на полонізацію більшості, то у цій атмосфері мусили виокремитись два чинники: самооборона і ненависть. Спостерігаючи або підсвідомо відчуваючи українську ненависть, молоде польське покоління, яке заледве входило у життя, починало теж ненавидіти, бо відчувало загрозу (див. документ 35). І вибух наростав з дня на день без німецької допомоги.
41
Ryszard Torzecki. Kwestia ukrai'nska w polityce III Rzeszy (1933–1945). — Warszawa, 1972.
– S. 172.
Наразі.
У слов'янській політичній літературі нема такої чудової майстерної праці про ненависть, як дослідження Ст. Красіцького у польській публіцистиці [42] , яке є, власне, звинувачувальним актом проти волинського воєводи. Книжку написав молодий землевласник із Станіславщини для захисту польського майнового стану від сепаратистсько-ворожого українства. Автор, одначе, застеріг, що не належав і не належить до ендеків, а якщо його погляди збігаються з ендецькими, то тільки тому, що поляки, власне, так оцінювали українську проблему і політику польської адміністрації на східних землях.
42
Stanislaw Krasicki. Polityka wojewody J'ozewskiego na Wolyniu w 'swietle cyfr i fakt'ow. — II wydanie. — Stratyn, 1939. Nakladem autora.