Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях
Шрифт:
Зазнаючи тиску гунів, готи пересувалися на захід, вступивши на терени Римської імперії. 378 р. вестготи розбили військо імператора Валента. А 410 р. вони першими серед варварів пограбували Рим.
Ульфіла проповідуєготам
Гуни також чинили напади на землі імперії. 408 р. вони вдерлися до Фракії, 415 р. – в Іллірію, до 420 р. зайняли Паннонію (сучасну Угорщину), фактично перетворивши її в центр своєї кочової держави.
Дехто з українських патріотично налаштованих авторів намагався й намагається представити гунів ледь не як слов’ян – предків сучасних українців. Праукраїнцем у них постає й Аттіла, який перетворився в Гатила. Однак тут маємо спробу видати бажане за дійсне. Слов’яни, бувши частиною держави гунів, все-таки не перетворили цю «швидкоплинну» державу
У середині V ст. держава гунів досягла піку своєї могутності за часів правління їхнього зверхника Аттіли, який, імовірно, народився в степах нинішньої України. 445 р. після вбивства вождя гунів Бледи Аттіла зосередив у своїх руках владу й став одноосібним правителем. Під його керівництвом гуни своїми нападами створювали немалі проблеми як Східній, так і Західній Римським імперіям. 451 р. вони вдерлися до Галлії й загрожували Риму. Аттіла виявляв бажання стати західноримським імператором. Однак того ж 451 р. 20 червня у битві на Каталаунських полях сучасної Шампані гуни не зуміли перемогти римлян і залишили Галлію. Візантійська ж імперія відкупилася від них багатою даниною. У тодішніх походах гунів на землі Західної й Східної Римських імперій брали участь також слов’яни з українських теренів. У цьому, власне кажучи, нічого дивного немає. Держава гунів була конгломератом різних етносів: тюркських, готських, слов’янських тощо. Відповідно, поліетнічним було і її військо. [37]
37
Така версія, зокрема, була викладена в історичному романі Івана Білика «Меч Арея», який вперше був виданий у Києві в 1972 р. і який фактично тоді потрапив під заборону. У книзі була післямова, де автор намагався представити свої аргументи наукового характеру, що мали підтвердити його бачення історичних подій. Однак «Меч Арея» варто розглядати не стільки твір, що спирається на наукові факти, а як культурний артефакт, що виник в умовах післясталінської «відлиги» й дисидентського руху.
«Бій гунів з аланами». Johann Nepomuk Geiger, 1873 рік
Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава почала розпадатися. Насправді, це закономірно. Кочові держави, в яких велику роль відіграє «грабіжницька економіка», зазвичай не відзначаються стабільністю й не створюють стійких державних інститутів. Часто сила такої держави тримається на авторитеті вождів. Варто харизматичному вождю піти, як таке державне утворення починає руйнуватися.
На зміну держави гунів на землі сучасної України прийшли інші кочові держави.
У V–VII ст. етнічна ситуація на українських землях набула чіткої полярності. У лісових та лісостепових районах півночі й заходу зосереджувалися осілі слов’янські племена. Степові простори сходу й півдня опанували кочові тюрки. Південний берег Криму, який традиційно тяжів до Римської імперії, від початку правління імператора Юстиніана І (роки правління – 527–565) увійшов до складу Візантії. Щоправда, візантійцям вдалося утримати лише Херсонес, який став їхньою базою в Північному Причорномор’ї.
Після розпаду держави гунів на теренах євразійського степу сформувалася могутня держава, яка в літературі отримала назву Тюркський каганат (552–745) [38] . Засновником цієї держави вважається Ашина. Про нього є легенда, ніби він народився від вовка й гунської князівни чи то від гунського царенка й вовчиці. Тобто тим самим «доводилося» походження тюркського правителя, який мав титул кагана, від гунських очільників.
Тюрки прославилися вмінням робити з криці чудову зброю, що стало важливим чинником їхньої експансії. Адже така зброя часто була ліпшою за зброю їхніх противників. Скориставшись міжусобицями серед різних племен, нащадки Ашина опанували значну частину євразійських степів. 552 р. виникла Тюркська держава імперського типу, на чолі якої став каган Тумин. Останній доручив своєму молодшому братові Істемі підкорити західні степи, що й було зроблено.
38
Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников. Византийский временник. 1961. Т. ХХ. С. 75–89.
Залишки недобитих військом Істемі племен (приблизно 20 тис. чоловік) зрештою злилися в один народ, який став відомий під назвою авари [39] . Останні, скориставшись чварами булгарських племен, які жили на теренах сучасної Лівобережної України, підкорили їх. Також під їхньою владою опинилися й слов’янські племена. У 60-ті роки VI ст. авари, створивши власну державу, стали господарями Паннонії й грозою Центральної Європи. Верховні правителі держави
39
Етнонім авари має різні тлумачення. У тюркських мовах воно може означати бунтівники або руйнівники. Див. Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 131.
40
Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та інші. Сестра моя, Софія… К., 2016. С. 68–69.
Як і багато державних утворень того періоду, Аварський каганат був державою поліетнічною. Хоча, наскільки можна судити, панівним етносом у ньому були тюрки, принаймні тюркською була знать, верхівка. Також більшість державних посад у каганаті мали назви тюркського походження [41] .
Початок заснування Аварського каганату відносять до 60-х років VI ст. Занепад його припав на кінець VIII ст. А в перші роки ІХ ст. ця держава зникла. Отже, вона проіснувала понад два з половиною століття – час немалий, щоб «наслідити» в історії.
41
Лавренюк В. Авари (обри). Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. Тернопіль, 2004. Т. 1. С. 19.
Аттіла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа бл. 1843–847 рр.
До складу Аварського каганату, який можна трактувати як середньовічну імперію, увійшли значні території Центральної та Східної Європи. Окрім частини нинішніх українських земель, до неї відносилися повністю або частково землі таких сучасних країн, як Угорщина, Австрія, Швейцарія, Словаччина, Хорватія, Румунія, Польща, Литва, Македонія та Білорусь.
Відомі імена декого з аварських каганів. Першим із них був Баян. Таке саме ім’я мав і його наступник. Власне, каганам, яких обирали на народних зборах, належала верховна влада. Намісниками кагана був тудун, який, імовірно, керував окремою частиною країни, і югур – певно, верховний жрець. Данину в країні збирали так звані тархани. На місцях зберігали владу вожді племен і родів.
Аварське військо переважно було кінним й мало, як на той час, хороше озброєння (луки, стріли, списи тощо). З метою оборони авари, прийшовши в Європу, почали будувати т. зв. хрінги. Це були кільцеподібні дерев’яні укріплення, оточені земляними валами, ровами й загорожами. Хрінги розташовувалися на незначній відстані один від одного, щоб у разі нападу можна було швидко передати повідомлення. Також у цих укріплених місцях були запаси продовольства й награбоване добро.
Осердям Аварського каганату були переважно землі сучасної Угорщини й Трансильванії. Столичний хрінг був розташований у районі нинішнього міста Тімішоара.
Аварська держава була непогано організована, що й забезпечило її тривале існування на відміну від держави гунів. Авари змусили візантійців платити собі данину. 626 р. вони разом зі слов’янськими загонами взяли в осаду Константинополь. Щоправда, зазнали поразки. Тоді авари звинуватили слов’ян, що вони не змогли взяти місто, й перебили тих зі слов’янських воїнів, хто лишився живим після штурму. На цьому експансія аварів припинилася.
Загалом на теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян [42] . Вони, як уже говорилося, здійснювали походи разом із аварами, передусім на терени Візантії. Проте їхні відносини з панівним аварським населенням не були простим. Так, у «Повісті минулих літ» в описі давніх часів читаємо таке: «…існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства» [43] . Оскільки в цьому повідомленні згаданий ромейський (візантійський) імператор Іраклій (роки правління – 610–641), то описувані події варто віднести до першої половини VIІ ст.
42
Tzsykiewicy L. A. Slowianie i Awarowie. Wroclaw, 2009.
43
Літопис руський. К., 1989. С. 7.