Історія України-Руси. Том 2
Шрифт:
Взагалї зверхня побожність, інтерес до книжности, до церков мусїли помирити духовенство з Сьвятославом. Він обдарував нову печерську церкву і засновав у Київі монастир свого імени — св. Симеона (се була мода, кождий князь ставив патрональний монастир свого імени: Ярослав збудовав монастир св. Георгія, Ізяслав — св. Дмитра, Всеволод — св. Михайла, Сьвятополк — другий св. Михайла, і т. и.) 44). Памяткою Сьвятославового книголюбія лишив ся переписаний для нього в 1073 р. дяком Іоаном збірник: „Съборъ отъ многъ о'ць тълкования о неразумныихъ словесьхъ” (т. зв. Сьвятославів Збірник 1073 р.), се велика збірка ріжних статей, переложена з грецького для болгарського царя Симеона; в передмові перекладчик приложив до Сьвятослава комплїменти, адресовані в ориґіналї Симеону — його любомудрію і книголюбію, „имиже и своя клЂти испълнь, вЂчную си память сътвори” 45). Є
Серед сього всего передчасно захопила Сьвятослава смерть. Він довший час мучив ся від якихось болячок на шиї (лїтопись називає се „желвь” — жовни). При кінцї 1076 р. казав він їх собі розтяти, але нещасливо: 27 грудня він умер від сеї операції, маючи тільки 49 рік. Поховано його не в Київі (се цїкаво!), а в чернигівській катедрі св. Спаса, будованій Мстиславом.
Скоро довідав ся про се Всеволод, поспішивсь у Київ; 1 сїчня 1077 р. відбула ся церемонїя проголошення його на князївстві. У Чернигові він посадив сина свого Мономаха, а Волинь віддав сину Сьвятослава Олегу, взявши при тім мабуть назад собі Поволже 46). Але він похопивсь тим усїм передчасно: старий хазяїн київського стола вертав ся назад.
Ізяслав ще раз знайшов поміч у Болеслава. Не знати, що вплинуло на сю переміну полїтики Болеслава; може Болеслав, попікши ся попереднього разу, надїяв ся, що тепер, по смерти Сьвятослава, піде справа гладше; тай союз і умова, що вязала його, скінчили ся з смертю Сьвятослава. Але сам Болеслав в похід не пішов, вислав тільки військо своє з Ізяславом, на весну (1077 р.) 47). Всеволод пішов Ізяславу на зустріч з військом на Волинь, але бити ся не відважив ся сей обережний і вирахований князь. І без того він мав уже з заду иньших ворогів — безземельних братаничів: саме поки він сам маршерував на Волинь, Чернигів захопив Борис Вячеславич, правда — не на довго, на вісїм день, мусїв слїдом тїкати, — але подібні епізоди мусїли у Всеволода відібрати всяку охоту до боротьби з Ізяславом. Він волїв заняти „прихильно вижидаюче” становище супроти брата. Між ними стала ся угода, разом вернулись вони до Київа, й Ізяслав знову сїв на київськім столї — у третє, 15 липня 1077 р.
Тепер прийшов час дїтям Сьвятослава покаяти ся за батьківську неправду, за вигнаннє Ізяслава. У них тепер забрано все, зістали ся тільки далекі, не важні по тодїшньому волости — відтята степами Тмуторокань та глуха ще Муромщина. Волинь у Олега Сьвятославича відібрали. З Глїбом Сьвятославичом неясно; здаєть ся, вигнали його з Новгорода, де він сидїв, і він наложив головою у Чуди; у всякім разї Новгород відібрано у родини Сьвятослава 48). Правда, Ізяслав з сього не поживив ся: він тільки взяв собі назад свої давнї волости — Київ, Волинь, Туров, Новгород. Скористав з сього, як і взагалї з усїх сих перемін Всеволод. Помиривши ся з покривдженим Ізяславом, він забрав найлїпшу батьківщину у дїтей свого спільника Сьвятослава, з котрим разом вони скривдили Ізяслава: Чернигів зістав ся в його руках, а коли вигнаний з Володимира Олег прийшов сюди, то мав тільки приємність пообідати у Мономаха в своїй батьківщинї: „я запросив його до себе разом з батьком на обід, на Красний двір, оповідає Мономах, і подарував батькови 300 гривен золота 49).
Але Олег не довго зістав ся в Чернигові; енерґічний молодик зовсїм не мав охоти лишати ся бездомним князем. Скоро після Мономахового обіду втїк він з Чернигова (10/IV 1078) і подав ся до Тмутороканя, де сидїв його старший брат Роман. Се в останнїй чверти XI в. було головне пристановище для всяких покривджених старшими Ярославичам князїв. А зібралось їх чимало — Сьвятославичі, з котрих виступають тут Роман і Олег, Вячеславич Борис, кілька років пізнїйше — Ігоревич Давид і Володар, син Ростислава Володимирича. Сироти, котрих батьківщини загарбали старші Ярославичі під час їх малолїтства, нїчого їм не лишивши, виростали один по однім і йшли упоминати ся за своє добро.
Ми згадували вже, що Борис Вячеславич попереднього року був опанував Чернигів під час волинського походу Всеволода. Тепер він став союзником Олега. Доля звязала їх інтереси до купи: батьківщина Олега — Чернигів і батьківщина Бориса — Смоленськ обидві буди в руках Всеволода. Вони взяли до помочи Половцїв і пішли на Всеволода, на Чернигів. Битва сталась на р. Сожицї 50). Військо Всеволода розбито, богато вояків і значнїйших бояр побито. Всеволод відступив в Переяслав, де до нього наспів син Володимир Мономах, і звідти удав ся до Ізяслава — просити помочи. Ізяслав не відмовив; хоч претензиї
Після битви на Сожицї Черниговщина, видно, перейшла на сторону Олега. Чернигів тримавсь його: очевидно, симпатія місцевої суспільности була по сторонї їх „отчича”. Коли Всеволод з Ізяславом приступили, Чернигівцї не піддали ся, хоч Олега й Бориса в Чернигові не було. Союзники почали облогу. Мономаху удалось взяти й попалити „окольний град”, але люде повтїкали в замок („днешний”, себто внутрішнїй город) і боронили ся далї. Тим часом Олег з Борисом ішли вже ратувати їх. Всеволод з Ізяславом пішли проти них. На „Нежатиній ниві”, якімсь урочищу коло Чернигова, над Десною, близше незвістнім, стала ся сильна битва, 3 жовтня 1078 р. Борис загинув на початку, за ним вбито Ізяслава, що стояв тодї з кінним військом, сам піший: хтось несподївано заїхавши вдарив його списом ззаду. Його сторона одначе била ся далї, і військо Олега вкінцї розбито зовсїм. Сам він ледви втїк з малими останками до Тмутороканя 51).
Так поглузувала доля над Ізяславом: з його пімсти над кривдником Сьвятославом поживив ся Всеволод, а коли син Сьвятослава прийшов упоминатись батьківщини, довело ся наложити головою в оборонї того неправедно здобутого Всеволодом добра — тому-ж Ізяславу.
Його привезли човном під Київ. „Весь Київ” вийшов йому на зустріч. Труп положено на санки й відвезено до церкви Десятинної Богородицї: тут поховано його в марморянім гробі. Неправедне вигнаннє й ся смерть в оборонї брата здобули Ізяславу симпатії сучасників, бодай богатьох з них, і заступили в памяти його давнї гріхи. Забуто не тільки його давнї екзекуції й нагінки, але й те, що правда була по сторонї Бориса й Олега, а не по сторонї їх стриїв. В таких разах моментальне безпосереднє вражіннє у маси звичайно бере гору над усїм, і ми можемо повірити лїтописи, що над Ізяславом голосив не тільки син Ярополк, але й „цїлий Київ” (плака ся по немь весь городъ Киевъ). Лїтописець підносить доброту й простоту небіжчика, особливий натиск кладе на те, що він наложив головою за свого брата Всеволода, пробачивши йому, що він перед тим разом із Сьвятославом вигоняв його з Київа. Оповідаючи, як Всеволод удав ся до нього по нещасливій битві на Сожицї, лїтописець вкладає йому в уста такі повні благородної резіґнації слова: „не тужи брате! чи не бачиш, скільки я лиха мав? перше вигнали мене, і моє майно пограбили; потім — не робив я нїчого злого, а ви мене, брати мої, чи не вигнали, чи не блудив я до чужих землях, позбавлений мого майна ? а тепер брате, не тужім! як будемо мати часть в Руській землї, то оба з тобою, як відберуть — то також обом! зложу за тебе голову!...” Розжалений лїтописець навіть прирівнює Ізяслава до мучеників, що пролили свою кров з любови до Бога, як він з любови до брата. Його відносини до Киян також здають ся йому дуже великодушними — ті його вигнали, дім його пограбили, а він їм то пробачив і не віддав злом за зле. При тім він одначе уважає потрібним виступити проти закиду, що Ізяслав постинав бунтівників 1068 p.: „аще ли кто дЂєть: КиянЂ исЂклъ, которЂи же высадили Всеслава ис поруба”, та складає вину за се на Ізяславового сина. Видко таки не всї Кияни були такі тонкослези, як ті, що плакали тепер над гробом Ізяслава, — иньші пригадували йому і тепер його підступну пімсту на їх співгорожанах.
Примітки
1) Іпат. с. 142.
2) Руська Правда, Академ. кодекс § 18, Іпат. л. с. 114.
3) Іпат. с. 114. Про се ширше в моїй Історії Київщини с. 63-4. Я опираю ся головно на тім, що Ігор був старший від Вячеслава (лїтопись називає його перед Вячеславом під 1054 і 1055 р.), значить Волинь уважала ся лїпшим столом (як і пізнїйше бачимо: старший Мстиславич сїдає на Волини, меньший у Смоленську). Отже Ігоря переведено до Смоленська не в його інтересах (на се натякає й лїтописний текст: изъ Володимеря выведше), а се Яросдавичі могли зробити хиба на власну користь.
4) Іпат. с. 115. Про подїл Смоленської волости по смерти Ігоря, говорить Твер. с. 153 і Кромер (с. 54 вид. 1584 р.), покликуючи ся на annales Russorum, Соф. 139 і Воскр. І. 333 мають теж сю звістку, але не на місцї — під 1054 р.
5) Твер. с. 154 і Нїкон. І с, 92 кажуть, що втїк із Новгорода, та се може бути здогад з того, що з ним тїкав Вишата, син новгородського посадника Остромира. Вишата ж міг бути боярином Володимира і по за Новгородом.
6) Іпат. с. 117.