Історія України-Руси. Том 2
Шрифт:
7) Розд. XI.
8) Іпат. с. 115, 117-8. 1 Новг. с. 94,96-7, 2 Псков с. 8, Твер. с. 154.
9) Про Полоцьк див. Іпат. с. 122, Новгород- 1 Новг. 103, Смоленськ — Лавр. с. 238. Що Волинь належала, і то довший час, Ізяславу, видно зі слів Сьвятополка (Іпат. с. 176) про Галичину: „яко се єсть волость отца моего и брата”: Галичиною міг Ізяслав володїти, хиба лише з Волинею разом.
10) Іпат. с. 114.
11) Іпат. с. 114.
12) Іпат. с. 115.
13) Michael Attaliota — Corpus scriptorum h. Byz. p. 83-87. Про мандрівку Торків будемо говорити ще низше — в гл. VIII.
14) К оо (останки Узів, що зацїлїли від хороби і голоду) М оо '
15) Іпат. с. 115.
16) Так датуєть ся подїя у всїх лїтописях окрім Кеніґберськ. і Академ. кодексів суздальської ред., де стоїть 1067 і 1068 замість 1068 і 1069 р.
17) Іпат. с. 118, 120.
18) Лїтопись його зве воєводою (се ширше означеннє, що обіймає й тисяцьких), але він був безперечно київським тисяцьким, пор. записку в Рус. Правдї Акад. § 18, де він стоїгь на першім місцї між боярами.
19) У Длуґоша (І с. 338) Всеслав виступає „з немалим військом Русинів, Печенїгів і Варягів”, але се пригадує подробиці війн Сьвятополка і Болеслава Хороброго з Ярославом і звідти, мабуть, узяте.
20) Так зрозумів се вже редактор Никоновської лїтоп. (І с. 96), парафразувавши сї слова: ”поидите... и княжита”.
21) Іпат. с. 121-2.
22) 1 Новг. с. 103.
23) Іпат. с. 246.
24) Длуґош каже, що вони брали участь у поході Ізяслава на Полоцьк, на Всеслава (1 с. 340); можливо, що се просто здогад Длуґоша; лїтопись говорить про похід на Всеслава вже по виходї Болеслава з Київщини (с. .123).
У Длуґоша властиво одно оповіданнє про війну Болеслава на Руси, розбите тільки угорським походом і другим вигнаннєм Ізяслава. Воно починаєть ся походом на Всеслава (під 1070 р., с. 337) і закінчуєть ся походом на Всеволода під 1074 р. Що перемиська кампанїя і волинська війна від початку були звязані між собою, показує початок оповідання про волинську війну (с. 346 — похід з Перемишля); натомість звязок перемиської кампанїї з походом на Всеслава досить механїчний, і може належати самому редактору (с. 341). Можливо, що в історії сеї перемисько-волинської війни лежить якесь, може не конче докладне і, очевидно, сильно розмальоване, але всеж позитивне джерело. Кінець її — похід на Київ (під 1074 р.) зовсїм риторичний і не містить в собі нїяких натяків на щось реальне. Похід на Київ під 1075 — се по просту дублет першого походу. Отже з цїлого оповідання про „семилїтню” (с. 357) кампанїю на Руси треба числити ся тільки з тїєю перемисько-волинською війною, але в історії другого, не першого, вигнання Ізяслава. Др. Семкович в своїй аналїзї Длуґоша висловив гадку, що в сїм оповіданню Длуґош тільки доповнив детайлями з своєї фантазії оповіданнє Великопольської хронїки (Богухвала), а се останнє додамо, знов не що иньше лише риторична амплїфікація Ґаля (Mon. Pol. hist. II р. 486-7). Але так рішучо звести до зера всї подробицї Длуґоша я б не відважив ся ще.
Крім того в польських джерелах звертають на себе увагу лєґендарні подробицї в'їзду Болеслава Сьміливого в Київ, по части перенесені на нього з Болеслава Хороброго, по части самостійні, але не певнїйші від тих. В оповіданню найстаршого джерела, Мартина Ґаля, вони складають ся з двох символїчних знаків побіди: удару мечем в ворота і osculum pacis данім Болеславом Ізяславу (Monum. Pol. h. I. с. 409). Аналїз польських джерел що до сього походу див. у Линниченка с. 109 і далї, Karlowicz op. c. 17 і далї, Semkowicz op. c. с. 128-131.
25) Про традиційне уживаннє санок при похоронї див. т. І с. 239.
26) Іпат. с. 127-8, Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ с. 33-4, 75-6.
27) Іпат. с. 136.
28) Іпат. с. 128.
29)
30) Що Володимир і Туров належали Всеволоду, видно з Науки Мономаха — Лавр. с. 238. Звідти вже виходить, що Поволже (Ростов) належало Всеволоду перед другим вигнаннєм Ізяслава, а з лїтописного оповідання під 1071 р. — що воно належало колись в тих часах Сьвятославу (Іпат. с. 123). Найбільше правдоподібно буде припустити, що Всеволод був відступив Поволже за Волинь і потім взяв його назад, коли Волинь передав Олегу Сьвятославичу, де ми його бачимо по смерти батька (Лавр. с. 238). Переяслав зітав ся за Всеволодом (ibid.); про Чернигів не згадуєть ся, але він не міг, судячи з сього подїлу земель, належати Всеволоду; зрештою инакше про нього певно згадав би Мономах. Татїщев вдравді каже, що Сьвятослав дав Чернигів Всеволоду, а в Переяславі досадив сина Глїба (II с. 127), але се очевидно тільки хибна комбінація, хоч її й приймав дехто з учених (нпр. Соловйов, Поґодін).
31) Лавр. с. 238.
32) Іпат. с. 129.
33) Лавр. с. 238.
34) І с. 341-9.
35) Про руську кампанїю Болеслава див. Malecki Rozklad w dziejach i polityce pierw. Polski, Przewodnik nauk. i liter. 1875, Барсов с. 278-9, Линничевко с. 114 і далї, Семкович ор. с с. 128-30, Андріяшев с. 108-9, Іванов с. 116-9, ще A. Lewicki Obrazki z najdawniejszych dziejw Przemy'sla c. 20. Головно тут справа обертаєть ся коло того, що в оповіданню Длуґоша можна признати певний і що прикрасою, а се само по собі и не може бути рішене напевно, тому й бачимо значне ваганнє в поглядах.
36) arma Teutonici regni propediem experturum.
37) „Се ни въ чтоже єсть, се бо лежить мертво, сего суть кметьє луче, мужи бо ся доищють и болше сего” — Лавр. с. 192 (в Іпат. се місце попсоване).
38) Лямберт у Monum. G. hist. Scr. V p. 219, 230. Трохи пізнїйший Сіґберт з Жамялю незалежно від Лямберта оповідає про Ізяслава під 1073 р.; він не згадує нїчого про посольство до Сьвятослава, каже тільки, що Ізяслав просив помочи у Генриха, але надаремно, бо Генрих був зайнятий своїми справами — Monum. G. h. Scr. VI p. 274 i тамже с. 275 прим. 66.
39) Видані в Historica Russiae monimenta I ч. 1 і 2.
40) 3 посольством Ізяслава до папи пробували недавно звязати мінятюри Трірської псалтири, де Христос коронує Ізяславового сина Ярополка і його жінку коронами: бачили в нїй натяк на субмісію папі, зложену при тім посольстві. Та се дуже гіпотечний і непевний здогад (чи був в тім посольстві саме Ярополк, не знаємо). Див. про се цитовану вище на с. 31 лїтературу сих мінятюр.
41) Bruno De bello Saxonico — Mon. G. hist. Scr. V p. 333, доповненнє у Annalista Saxo ib. VI p. 969; виходить, що послом на Русь був брат маґдебурського архіепископа ґраф Фридрих, а він в посольстві 1075 р. не згадуєть ся, отже се иньше, друге посольство.
42) Татищевь II с. 131. Тут оповідаєть ся, що пїсар Михаіл, з огляду на повстаннє в Болгариї й Криму (в Корсуни), просив помочи у Сьвятослава на сих бунтівників, і Сьвятослав послав сина Глїба й Мономаха на Корсунь, вибирав ся й сам, але вмер, і похід задержано. В лїтописи нашій дїйсно є звістка про якесь повстаннє в Корсуни (Іпат. с. 117, під 1066 р.). Болгари теж дїйсно повстали за Михаіла. Проф. Васїлєвский, що дуже детально й дотепно боронить автентичности сеї звістки в своїх Русско- византійских отрывках, Ж. М. Н. П. 1875, XII, вказує (с. 293), ще на анальоґічну з лїтописною звістку в Essai de Chronographie Byzantine І, 28, Муральта, догадуючись, що вона могла бути взята з паперів Одеріко, але се зістаєть ся непевним. Д. Васїлєвский звязує з сим гіпотетичним епізодом два листи цїс. Михаіла, без дати й адреси, опублїковані з кореспонденції Пселя Сатою (d, М о V p. 385-992). Сата думав, що вони писані до Роберта льомбардського, Васїлєвский догадуєть ся, що вони були писані до Всеволода і що цїсар, сватаючи в однім з сих листів доньку сього незвісного адресата за свого брата, сим шлюбом хотїв здобути поміч від Руси. Все се, як бачимо, дуже гіпотетичне. Лишаєть ся при самій гіпотезї Васїлєвского досить дивним, чому цїсар не звернув ся з анальоґічними плянами до самого Сьвятослава, що по Татїщеву так жваво відозвав ся на візантийський заклик.