Історія України-Руси. Том 3

Грушевський Михайло Сергійович

Що до постанови про увільненнє з неволї раби-підложницї, що становить теж вилом у такім поглядї на раба, то тут тяжко сказати, чи з'явивсь він наслїдком впливу християнства, що взагалї впливало на зміну такого погляду на раба, чи наслїдком старого, перед-християнського погляду, що підложниця й її дїти мали однакові права з шлюбною жінкою й дїтьми.

Християнство безперечно впливало на полїпшеннє долї невільників, проповідуючи людяність в відносинах до них та уважаючи всякі надужитя власти господина над челядию за гріх. Але впливу сього не треба також і перецїнювати: реальні наслїдки він осягав дуже поволї, і в законодатних памятках (що взагалї до сього впливу близше стояли) в сих часах ми можемо здогадувати ся про такі впливи хиба тільки гіпотетично (як нпр. в тій постанові про увільненнє раби-підложницї).

Взагалї

ж обстанови вели не до зменьшення, а до збільшення числа рабів. Правда, зменьшало ся число взятих у неволю із зменшеннєм війн і з розповсюдненнєм може лекших способів війни, але за се зміцняли ся економічні причини, що спріяли рабству. Маса постанов Руської Правди про невільників сьвідчить про се аж занадто виразно.

Прикре, безправне становище холопа супроти самоволї його „господина” мало результатом численну втїкачку. На се натякає вже Руська Правда, де кілька параґрафів присьвячено таким холопам утїкачам, і праводавство щиро старало ся оборонити інтереси панів від таких страт. Коли холоп утїк, господар мав зробити про се заповідь — „закличь” на торзї; коли-б після того хто сьому холопу-утїкачу поміг тїкати — вказав дорогу, або дав хлїба, або инакше якось полекшив дальшу утечу, то мав платити господарю вартість холопа — пять гривен за чоловіка, шість за жінку, коли знав, що се холоп-утїкач; а як нї — мав відприсягтись. Коли-б хто мав такого утїкача у себе і за три днї від заповіди не видав його господину, і потім сього холопа знайшли у нього, той хто перетримав його мав платити три гривни продажі. Хто украв або вивів челядина (останнє — очевидно за згодою самого челядина), мав платити вишу таксу — 12 гривен. Хто переловив утїкача і дав знати „господину”, діставав гривну „перейму”. Власти повинні були дати господину своїх отроків для арештовання утїкача, коли він зловив його слїд; при тім коли показувало ся, що власть знала про сього утїкача, вона мусїла, очевидно, відповідати перед господином. Здаєть ся, що навіть неприступність приватного помешкання супроти ловлення втїкача не була важною ⁵⁶). Взагалї ріжнородна казуістика Руської Правди, яка виникала з холопських утеч, показує, що сї втікачки були дуже часті.

Примітки

¹) Див. Іпат. c. 35, 36, 230, 351 (лучшии мужи); 81 (нарочитая чадь); 54, 73, 85, 87, 88 і Лавр. c. 122 вар. (старцы), Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ с. 86 (болшии и нарочитии мужи).

²) Назва боярства для аристократії земської, не дружинної, особливо виразно виступає в 43 § Kap.: „Оже будеть холопи тати, любо княжи, любо болярьскыи, любо черньцевы” — річ очевидна, що тут під боярами розуміють ся взагалї всї маючі люде, що мали невільників.

³) Іпат. c. 90: „се же увидЂвше людьє и снидоша ся бещисла и плакаша по немь: бояре акы заступника земли ихъ, убозии акы заступника и кормителя” ; тут „людьє” очевидно означають громаду (бо дружини й не було тодї в містї), й вона подїляєть ся на дві катеґорії: бояр — себто богатих, і людей убогих. Не-дружинну аристократію означають очевидно й „вишегородьскыя боярци” — Іпат. c. 92.

⁴) Так було в Новгородї; з Суздальщини ми маємо також таку згадку ще з XII в.

⁵) Бояре і убозии — вище нотка 2, бояре і простии людьє — Іпат. c. 152.

⁶) Р. Правда Кар. 104. Звичайно думають, що по боярських людях спадщину діставали теж доньки, але я думаю, що тут останнї слова параґрафа належать тільки до самих бояр, спадщина ж по боярських людях ішла боярину, як спадщина по смердах (як людях нїчиїх) ішла князеви.

⁷) Про сей характер староруського правного кодексу буду говорити ще в дальшій главі.

⁸) Іпат. с. 37.

⁹) Іпат. c. 613 — роспорядженнє Мстислава про ловчеє; в фундаційній грамотї смоленської катедри городи теж платять своє „погородиє”, тим часом як „погости” платять свої дани.

¹⁰) 1 Новг. c. 84; всенароднї пири нпр. Іпат. c. 86. 288, 290, 458.

¹¹)

Лїтературу про селян див. в прим. 25, особливо працї Бєляева, Кальнева, Мрочек-Дроздовского (ИзслЂдованія о Р. ПравдЂ II, дод. XIV), з загальнїйших — Серґєєвіча, В -Буданова, Дебольского.

¹²) Мікольошіч (Etymolog. W"orterbuch, 1886, c. 310), наводить два виводи: від смерд, сморід, і від перського mard, й перше уважає правдоподібним.

¹³) Іпат. c. 183, додаю варіанти з історії 1111 р. c. 191, теж пор. Лавр. c. 267.

¹⁴) Іпат. c. 122, 160; в такім же ширшім значінню мабуть сказано про смердів ушицьких, що скакали до Берладника — Іпат. c. 341.

¹⁵) Кар. 89.

¹⁶) Се стало ся тому, що тут ми безперечно маємо новгородську редакцію сього закону (Ак. l, Kap. І): горожанин і купець означають міську людність, Словенин — сїльську. Зрештою, що смерд мав цїлу виру, се зовсїм певно виходить з того, що її мав ізгой (тамже), хоч він стояв у суспільности на низшім степени нїж смерд.

¹⁷) Троіцьк. 13, Акад. 25.

¹⁸) Кар. 13, Акад. 23. Противна лєкція зпоміж кодексів описаних Калачовим занотована в восьми кодексах.

¹⁹) Я спиняю ся близше на сїм тому, що в своїй історії Київщини (c. 355) сам прилучав ся до сього останнього погляду, з сучасних репрезентантів науки руського права заступленого нпр. В.-Будановим (Обзоръ c. 35 == с. 38 вид. 3), але потім переконав ся в його неможливости.

²⁰) Кар. 42.

²¹) То ти уроци смердомь, оже платять княжу продажу. Оже будеть холопи тати, любо княжи, любо болярьскыи, любо черньцевы, ихъже князь продажею не казнить, то двоичи платити исцу за обиду.

²²) Таке об'ясненнє сеї справи дав Серґєєвіч — Р. юрид. древн. І, c. 173.

²³) C. 237-8.

²⁴) C. 255-6.

²⁵) Див. про се в т. V c. 121-133.

²⁶) Лїтературу див. в прим. 26.

²⁷) C. 288-9.

²⁸) Христоматія В.-Буданова І 245.

²⁹) Скажю ти сущих славы хотящих, иже прилагают дом к дому, и села к селом, изгои же и сябры, и борти и пожни, ляда же і старины (Посланіє м. Климента вид. Лопарьова c. 14, вид. Нїкольского c. 104, див. ще низше — c. 332. Се одинока згадка про сябрів в сї часи, потім се слово маємо в псковській (§ 92 і 106) і новгородській (§ 24) судних грамотах.

³⁰) Р. Правда стоїть на тім становищу, що позичка сплачуєть ся роботою і таке переконаннє бачимо в звичаєвім праві в литовських часах, тим часом як кредитори дуже часто заперечували таку амортизацію („випуск”, як він зветь ся тодї) — й те саме мабуть мало місце і в часах Р. Правди. Пор. т. V c. 117.

³¹) Текст Р. Правди Кар. 73: „оже господинъ приобидить закупа, уведеть вражду и увередить цЂну, а введеть вкупу (вар,: купу, копу, копну) єго или отарицу” толкував ся так що тут іде мова про винагороджуваннє закупа або грошима (цЂна), або частиною урожаю (копа), або приплодом стада (отарица — від отара, стадо). Се привабне, але дуже гіпотетичне об'ясненнє. З другого боку вказують на оден текст (Пандектів Никона Чорногорця — Срезневского СвЂдЂнія LV c. 296, пор. Рус. ист. библ. VI с. 208), де „отарица” відповідає слову оо грецького ориґінала (о o o o ooo o — кде же суть от плевелъ сЂющаго диявола возрастша въ общимъ житии глаголемоє отарица), а купу толкують, як позичену суму, отже мова булаб про наємну плату, позику і майно закупа; се об'ясненнє простїйше, безперечно. Рожков (І c. 60) непотрібно толкує oo і отарицу як „земельный участокъ, уступаемый господиномъ въ пользованіе несвободному человЂку”. Слово оо має далеко ширше значіннє, означаючи взагалї особисту власність, і в такім контекстї се слово ужите й тут, як виразно показує контекст.