Історія України-Руси. Том 3

Грушевський Михайло Сергійович

Третю редакцію дає нам ширша версія Руської Правди. Вона містить окрім матеріалу коротшої версії ще цїлий ряд нових віддїлів, головно з приватного права (про позику і проценти, закупів, холопів і т. и.). Укладчик використав коротшу редакцію, але він не тримаєть ся анї її порядку параґрафів, анї стилїзації: він, очевидно, старав ся систематизувати матеріал, хоч не всюди при тім йому щастить; при старших постановах він додає їх пізнїйші переміни, казуси переробляє в загальні норми, дає титули для цїлих ґруп подібних постанов і т. и. З хронольоґічних вказівок окрім кількох постанов Ярославичів маємо над постановами про проценти ⁷) записку, що сї постанови видав Мономах по смерти Сьвятополка („А се уставилъ в. кн. Владимеръ Всеволодичь Манамахъ по СвятополцЂ...).

Таким чином ся редакція не молодша 1113 р. Вона одначе мабуть і не дуже старша від сеї дати: одно, що натяків на пізнїйші часи не маємо, друге — з повним роскладом

давньої Руської держави розповсюдненнє київського праводавства по иньших землях ледви значно утруднило ся. Правдоподібно, вона не молодша від 1-ої чверти XII в. і по тім підпадала лише другорядним змінам і доповненням ⁸). Можемо тому її назвати Правдою XII в. або Ширшою. Виріжнити з неї ще якісь складові частини — нпр. як відріжняють першу частину — до сеї записи про Мономаха і другу — Мономахову, нема підстави: ся надпись належить до постанов про проценти, мабуть — і про закупів, але в дальшім ми стрічаємо й давнїйші постанови ⁹). Кінець — „О городскихъ мостехъ” (мабуть і з дальшим параґрафом) — се льокальна, новгородська дописка декотрих кодексів ¹⁰).

Ся редакція заховала ся в дуже значнім числї кодексів (звиш 40), переважно в збірках правних памяток, при Кормчих то що. Окрім старого титулу: Правда Руська — вона має іще иньші: „Судъ Яросла(в)ль Володимирица” (код. Синод.), „Уставъ в. кн. Ярослава Владимерича о судЂхъ” і т. и. Варіації кодексів показують, що ся редакція при переписуванню переробила ся: окрім другорядних відмін стрічають ся в них і екстраваґантні параґрафи; особливо великий додаток має ґрупа кодексів, репрезентованих т. зв. Карамзинським кодексом, де вставлена розцїнка приплоду від хлїба, худоби, пчіл, правдоподібно — не пізнїйша XIII в. ¹¹). В сих найширших варіаціях редакція містить 135 параґрафів, в иньших 115-118. Найстарший кодекс сеї редакції — т. зв. Синодальний, в Кормчій новгородської Софійської катедри, писаній коло р. 1280 (теп. московської Синодальної біблїотеки); се найстарший з усїх взагалї кодексів Р. Правди (всїх редакцій).

Четверта редакція не цїкава — се скороченнє з другої і третьої редакції; властиву цїль сього скорочення тяжко відгадати, так само і час; копій її звістно дуже мало — лише дві, обидві в Кормчих.

Всї сї редакції не мають урядових прикмет — вони безперечно зладжені приватними особами і не призначали ся до уживання в судах — сьвітських і церковних (в церковних судах вони уживали ся правдоподібно, судячи з того що включали ся в збірки джерел церковного права (т. зв. Кормчі) ¹²). Се одначе не знижає їх вартости як джерела до пізнання права. Тільки вони не повні — не обіймають собою всього права; напр. в Ширшій Правдї ми знаходимо згадку про постанову Ярослава ¹³), а її нема в Коротшій.

Де зладжені збірники трох перших редакцій? Сучасні дослїдники, що застановляли ся на сим, признають їх памятками київськими себто зладженими в Київї ¹⁴), і дїйсно за сим промовляють важні арґументи: виключивши новгородську уставу про городські мости, що стоїть в кінцї Ширшої Правди і була додана, правдоподібно, при переписуванню її в Новгородї, всї иньші вказівки, які знаходимо в збірках другої й третьої редакції, вказують на Київ. Так, докладно записані протоколи княжих постанов ¹⁵), такий казус, як суд Ізяслава над Дорогобужцями (з Погорини) ледви, аби могли бути заведені до збірки де инде нїж у Київщинї. Найдавнїйша Правда не має, що правда, таких вказівок, але коли вона увійшла в склад київської збірки (другої редакції), то се служить повним доказом на те, що в нїй містило ся право київське (припустїм — право, що тільки уживало ся в Київі, але звідки ж воно могло б прийти до Київа? не з провінції ж?!). Взагалї можна виберати тільки між Київом і Новгородом, але повний брак вказівок на новгородське житє і устрій (окрім тієї пізнїйше дописаної в деяких кодексах устави про городські мости) при тих київських вказівках рішає справу на користь Київа. Цїкаво, що й новгородська традиція, звязавши Правду (Коротшу) з іменем Ярослава, не вважає збірки місцевою: Ярослав присилає її з Київа. Супроти сього всього толкованнє, що назву Правди — „Руська” треба розуміти як „Київська”, має дїйсно все за собою.

Головним джерелом Правди, очевидно, була практика судових рішень: окрім такої безпосередньої вказівки, як в тім рішенню про Дорогобужцїв, на се вказує казуістична форма иньших постанов: нпр. справа 18 злодїїв, що крали разом ¹⁶), справа злодїя убитого так, що ноги його лежали за воротами ¹⁷); тут цїло заховали ся казуістичні подробицї, вигладжені, певно, в богатьох иньших постановах ¹⁸). Ся судова практика операла ся передовсїм, розумієть ся, на звичайовім праві, й воно таким чином було головним джерелом Правди. Другим були княжі постанови —

таких постанов і такс можемо нарахувати в Коротшій і Ширшій Правдї кільканадцять більш меньш певно, хоч не про кожду можна сказати, чи то не було якесь спеціальне роспорядженнє, ґенералїзоване редактором, як ґенералїзували ся казуси.

Що до рецепції чужого права, то перші дослїдники руського права, помічаючи богато подібностей між правом Правди й варварським ґерманським і спеціально — північним (скандинавським), припускали широку рецепцію з скандинавського права. Ся теорія одначе упала, бо показало ся, що сї подібности властиво редукують ся до подібностей в побутї й правних поглядах народів на подібнім рівенї культурного й суспільного розвою; тому сучасні дослїдники або зовсїм не признають скандинавської рецепції, або нотують кілька подібностей, які могли з'явити ся самостійно, а могли бути й перенесеними скандинавськими дружинниками ¹⁹). Але таке перенесеннє взагалї дуже мало правдоподібне з історичного погляду: в Х і в першій половинї XI в. скандинавські виходнї в руській службі дїйсно могли попадати часом на уряди провінціональних управителїв — посадників, але щоб вони при тім самі правили суд (і дорогою своїх рішень переносили в практику норми скандинавського права) — се дуже мало подібне до правди, бо суд вимагав доброго знання мови і звичайового права: на судї такі посадники-Варяги могли грати хиба пасивну ролю супроти знавцїв місцевого права. До того в розвою права, культури, суспільно-полїтичного устрою скандинавські народи йшли по заду руських племен, тож скандинавське право дуже мало могло придати ся для заповнення прогалин руського звичайового права, для задоволення нових потреб, які висував поступ житя й культури. Тож можливість рецепції скандинавського права зістаєть ся дуже гіпотетичною — особливо якоїсь значнїйшої.

В инакших обставинах стояла рецепція візантийського права. Се було право суспільности старійшої, далеко вище розвиненої, що при тім була взірцем у сих часах для Руси, право саме високо розвинене, здавна культивоване й кодіфіковане, що приходило в готових, писаних формулах і власне могло дати відповідь на нові питання в еволюції суспільности. При тім се право мало й своїх пропаґаторів дуже авторитетних і впливових — духовенство, що мало причини підносити Візантийське право, як право християнської суспільности, супроти права руського, переданого поганською минувшістю. Таким чином коли скандинавське право мало дуже слабі, Візантийське — мало дуже сильні шанси для впливу на руське право. Воно мало свою спеціальну сферу — церковний суд, котрому, як уже бачили ми, підлягали декотрі верстви людности в усякого рода справах, але безперечно мусїло впливати згодом і на сьвітське праводавство й практику — особливо в сферах близьких до церковного суду, як право фамілїйне, по части спадщинне.

Одначе — й се власне цїкаво — невважаючи на такі сильні шанси, вплив і візантийського права на руське був дуже повільний і в сумі — не дуже значний. Се поясняєть ся великою ріжницею в культурі Візантиї й Руси й істнованнєм инакших, глубоко закорінених і досить вироблених правних поглядів на Руси. Се особливо видко на системі кар. Як побачимо низше, Русь майже не знала судових кар на тїлї, противно в Візантиї вони були широко розвинені; через церковні сфери вони переходили на Русь, але нїяк не могли закорінити ся. В церковних судах вони практикували ся: митр. Іоан в своїх поученнях каже чарівників „яро казнити на възбраненьє злу”, очевидно — карами на тїлї, але не убивати і не калїчити — очевидно, і се практикували в церковнім судї, і се дїйсно видко з процесу еп. новгородського Луки, де його холопу за неправдиве обвинуваченнє, очевидно — за рішеннєм митрополита, обтяли руки; ростовському еп. Федору, як ми бачили, по засуду духовного суду витяли очі. Під впливом духовенства кара смерти за убийство була запроваджена і в княжих судах за Володимира і потім знову (як побачимо) за Ярослава. Але вона не могла удержати ся тут супроти давної практики пімсти і грошевих оплат. Що більше — грошеві оплати (композиції) і в церковних судах взяли з часом рішучу перевагу над карами по тїлу, як бачимо з т. зв. Ярославової устави. Як бачимо, боротьба візантийського права з питоменним не завсїди була щаслива.

В Руській Правдї, окрім кари по тїлу, Візантийське джерело з певною правдоподібністю вказано ось для яких постанов: ограниченнє права забити злодїя на місцї вчинку тільки тим разом, як би злодій не давав ся ²⁰)- се виводять з постанови Пятокнижия, що увійшло в Візантийське право; „поток і розграбленнє” Р. Правди уважають за relegatio publicatis bonis візантийського (римського) права. Є близькі анальоґії з візантийським правом в постановах Р. Правди про опіку; візантийський вплив добачають і в спадщиннім праві Правди, але воно не було ще докладнїйше проаналїзоване з сього боку, а з другого боку фамілїйне право Р. Правди визначаєть ся й дуже виразними ориґінальними (словянськими) прикметами, так що з тими здогадами про візантийські впливи треба бути обережним ²¹).