Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Головна авдієнція відбулася 12 жовтня с.с., — попереднього дня гетьман приїхав після походу з Суботова до Чигрина, а того дня прийшли від гетьмана два козаки Семен чигринський та Іван Іскренко Полтавського полку ⁵) — спитати про здоровлє і переказати, що авдіенція йому призначається того дня, і потім, коли посол заявив, що він готов бути на авдієнції, прийшли в друге — запросити на обід. Після того проводили послів до гетьмана писар Виговський і чигринський отаман. На присланих гетьманом конях напереді їхав піддячий Козлов і віз царську грамоту, а за ним дворянин Унковский з Виговським, а отаман і козаки йшли пішо ⁶). При ґанку стріли його “гетьманські ближні люде”, а сам гетьман “в світлиці при дверях”. З лівої руки гетьмана стояли його син Тимофій, а по обі сторони “ближні люде”: писар Виговський, осаули Михайло Мищенко і Демко Михайлів (Лисовець), обозний Коробка, чигринський полковник Вешняк, наказний Ілляш, і нижчі чини — двір сим разом

не блискучий. Коли Унковский передав гетьманові царську грамоту, гетьман поцілував печать і розпечатавши прочитав сам, а прочитавши тричі поцілував і передав Виговському, що теж поцілував печать і передав гетьманичу Тимофієві, і той поцілувавши печать віддав назад Виговському. По обміні церемоніяльними запитаннями про здоровлє, Унковский передав дарунки: гетьманові 3 сороки соболів і дві пари кращих ⁷), всім иншим по парі, і заявив бажаннє говорити про справи, але гетьман сказав, що переговори відкладає на инше побаченнє, бо тепер зрадівши царській ласці буде веселитись і послів частувати. Посадивши коло себе на лавці Унковского з його сином, та піддячого, запросив обідати, — “а ближні його люде” сіли “в скамьЂ” не близько гетьмана. За обідом велись етікетальні розмови, гегьман пив на здоровлє царя та його родини і звелів стріляти з гармат “на государеве здоровлє” — “а як гармата луне, він стає, шапку здіймає і мовить: Дай Господи, щоб здоров був государ цар і в. князь Олексій Михайлович всеї Руси! Скільки стріляли з гармати, все так вставав і говорив, а потім велів з усіх гармат стрілять”. І по сій учті назад до двору провожали Унковского Виговський з отаманом і козаками.

15 жовтня Унковский просив у гетьмана авдієнції для розмови про державні справи, і щоб при тім не було инших послів (звичайне домаганнє). Гетьман згодився й прислав по Унковского осаула Демка і наказного полковника (Чужинського”) Крису; стріча була “як попереднього разу”, і гетьман повитав посла так (як се переказано в його справозданню): “Для ласки великого государя я тобі, дворянине, рад: котрі від ріжних держав посли і поперед тебе прийшли, я їх полишив, а тебе до царського величества хочу відправити перше від усіх”. І посидівши трохи в світлиці, велів гетьман з собою іти Унковському й піддячому і писареві Виговському, а всім начальним людям Запорізького війська, що були тоді при гетьмані, він велів сидіти в передній кімнаті (світлиці). Тут Унковский почав правити посольство. В частині так би сказати офіціяльній, се була відповідь на лист гетьмана присланий з Тафларієм. Цар переказував, що він від Запорозького війська, як одновірних православних християн, ніякої неприязни не сподівається і ніякого сумніву до нього держить, а за вірність і правду до нього милостиво похваляє; нехай гетьман і далі цареві вірно служить, головно остерігаючи від Татар, а царської ласки нехай буде певен. На се гетьман, відповідаючи на відклик царя до православної солідарности нагадав, як підчас останньої війни з Поляками гетьман і все військо просили царя прийняти під свою руку і дати поміч “за для православної віри”: яке б з того вийшло добро для царської держави і для православної віри! Але цар їх не пожалував, помочи не дав, й прийшлось гетьманові з військом триматися приязни з Кримом, — а тепер і турецький цар з башами пишуть і хочуть бути з ним у приязни, і гетьманові приходиться бути з ними в приятельстві і згоді, бо вони йому помагають. Та не вважаючи на се гетьман і військо, як писалося в попереднім листі, ніякої неприязни до царя не має і мати не буде.

Тут би, здавалося, згадати гетьманові про останню велику послугу — відверненнє від Московської держави Кримської Орди та справленнє її на Молдаву. Але того що сказав гетьман під чаркою Протасьеву в Браславі, він тут не повторив! Коли Унковский, як звичайно, став виправдувати царя, що він не міг за попередньої війни помогти козакам, маючи “вічне докончаннє” з Польщею (се був постійний пункт московських інструкцій, як треба виправдувати в тім царя!), а за те цар замкнув польську границю, а на Україну позволив вивозити збіже, сіль і всякі товари, і т. и. гетьман потвердив вдячність і прихильність Українців цареві, і покликався на те тільки загально, як то "минувших років” хан і царевичі і вся Орда накликала його на Московську державу, а він їх стримав, і козаків, що без його відома хотіли йти з кримським царем на Московську державу, він спинив і під карою смерті того їм заборонив. А на союз з Польщею він цареві ніяк не радить покладатись: Поляки згоди не додержать, і се властиво шкода, що з ними не розірвано згоди, коли се вже так було близько! Козаки — то що инше: коли своїм слово дадуть, то не збрешуть: коли що обіцяють цареві, то в тім неправди не буде!

Коли в сих розмовах на тему охорони від Татар гетьман, як висловлюється звідомленнє, показав “многоє подательство” — запевняв свою щирість для Москви, Унковский став розпитувати його про політичні відносини: на чім замирився він з королем польським, з Литвою і Польщею, і як Ляхи мають володіти в городах що під гетьманською владою, і на чім договір з Кримом — чи він писаний? Так само і з Волощиною. З чим приходили посли від Турків, від Мунтянської, Угорської і Веницейської землі і з Криму? по що ходило військо на Дін? з чим післані гетьманові

посли до Туреччини, і з чим післано гетьманського хорунжого Василя до короля ⁸), і кримських послів до нього ж? Чи брав участь хан в торішнім замиренню, і чи бачився тоді з королем, і хто дав тоді дозвіл Татарам брати полон на Україні, гетьман чи король?

На сю серію питань, дуже цікавих, як показчик інтересніших моментів тодішньої східнє-европейської політики, гетьман відповів цінним експозе, котре я вважаю вартим того, щоб його навести в цілости — хоч воно, розуміється, передане було тільки з деякою приблизністю, а й самим гетьманом тримане в певнім дипльоматичнім освітленню. Воно дає нам поняттє, як освітлював сі факти гетьман на адресу Москви.

“З королем польським, з Поляками і Литвою у мене умова заприсяжена і записана на тім: коли вони в присязі своїй стоятимуть, хоч і по вік, то й ми не зрадимо. В городах що під моєю владою: в повітах ⁹) урядникам і Ляхам ¹⁰) володіти міщанами, а до козаків їм діла нема. Та володіннє їх зо страхом.

“А сталась ся згода під Збаражем, як я над польським королем змилостивився: дарував їм життє: бо за помічю божою всі вони були в моїх руках. А як я мирився з королем, тільки я з ним бачився. І король, просячи мене з слізми, говорив мені щоб помиритись. Я його послухав, помирився, памятаючи, як королі жалували військо Запорізьке: і від попередніх королів і від нинішнього короля обиди не бувало, війна у нас сталася від панства, тому що пани всякими обидами і насильством і всякою неправдою напали, кривдили, землі віднімали, королівську грошеву платню від нас відібрали, і стала нам несила всякі кривди від панів терпіти. У мене давню мою маєтність такою неправдою Конєцпольский відібрав і віддав свому прибічникови Чапліньскому; я королеві і Річипосполитій бив чолом, але мині не повернено. То я дітей своїх віддав між добрих людей, хто мене жалував, і пішов на Запоріжжє. Було нас всього разом війська півтораста чоловіка, як на нас Потоцкий післав свого сина і комісара. Коли б я не договорився з царем кримським, та не перейшло б до мене від Потоцкого наших лейстрових козаків шість тисяч, що б було нам робити? А потім уже Бог учинив і війська богато, і Ляхам заплату за їх кривди віддав, — і ще віддасть бачучи нашу правду і що ми терпимо.

“А кримський цар з королем не бачився: стояв в обозі.

І сказав гетьман: “Ніяким чином не устоятися згоді між нами й Поляками, бо вони в своїм праві не устояться. Я й військо Запорізьке почекаємо тепер, як у них пройде вальний сойм. Мині стало відомо, що у них сойм вальний буде двохтижневий. Я пошлю послів на сойм, і з того сойму все буде видко.

“А з царем кримським і з царевичами, і калґою і з музами і з усею ордою договір у мене міцний записаний, заприсяжений, що ні їм від мене, ні мині від них не відставати, і коли буде инший цар і царевичі, то на тім договорі бути вічній згоді (далі).

“А з князем Василем волоським помирилися; вони тому раді — хоч і на вік. З Туреччини посли були прислані з добрими намірами: хочуть вони зо мною і з військом Запорозьким бути в вічній згоді; і я післав до них своїх послів: київського полковника Антона, і сотника Павла Янченка ¹¹) з товаришами, з тим що ми з ними хочемо бути в добрій згоді. З Мунтянської й Угорської землі посли приходили на те, аби я і військо Запорозьке були з ними в приязни. З Венецької землі посол приходив до мене на те аби я дав їм поміч на турецького царя морем: у них з турецьким царем велика війна, але я венецьких послів відправив з тим, що коли кримський цар буде вам в поміч, і я буду вам помагать, а коли кримський цар вам в поміч не буде, то й мині вам помочи дати не можна: до мене кримський цар і Орда в приязни, а вони під рукою турецького царя!

“На Дін посилав я своє військо з сином Тимофієм і з полковниками на проханнє кримського — (він прохав) царя, щоб я післав Запорозького війська на Темрюцьких і Курських Черкесів, що під його владою, — бо вони стали йому непослушні; а як Черкеси почули, що я післав на них Запорізьке військо, то погодилися з кримським царем по давньому, і Запорізьке військо з Дону вернулось на Запоріжжє.

“Хорунжого Василя післав я до короля в своїх потребах. Кримські посли пішли до короля від царя і Орди, аби король заплатив їм дань за 12 попередніх років: коли заплатить, буде у них згода; коли не заплатить, то кримський цар і Орда хочуть воювати Польщу і Литву.

“А що до городів, що їх Татари воювали, то ті городи дав їм король тоді як ми з ним мирилися, — бо не мав король що дати кримському цареві й Орді в заплату” ¹²).

Московські посли провіряли потім се гетьманське експозе, розпитуючи знайомих людей з поміж старшини, і ті потверджували сказане гетьманом; перед усім се належить, очевидно, поставити на рахунок спільної політичної лінії козацької старшини, що окружала гетьмана.

Московське посольство на сій авдієнції порушило ще пограничні суперечки з приводу українських займанщин за тодішнєю московською границею. Справа ся не викликала ніяких суперечок: гетьман велів Виговському написати про се до миргородського полковника і до ріжних пограничних городів, але заразом нагадав, щоб і московські воєводи з свого боку давали управу в скаргах українських громадян.