Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

З другої сторони як представник віками поневоленого народу він незвичайно живо відчув красу сеї героїчної доби в життю Українського народу: патос революції, народнього повстання, боротьби за визволеннє, повної жертв, самовідречення й ідеалізму. Тим часом як не тільки для Поляків і тих хто дивилися через їх призму, але й для Мусульман і для Москалів (хоча з політики вони підтримували козаків) і козаки і взагалі українські маси були все таки не більше як збунтовані невільники-не вважаючи на всі акти героїзму, військового хисту і т. д.,-для сього малокультурного Араба се були носії найвищих людських прикмет, борці за найдорожчі кожній людині мрії визволення. Він з насолодою дихає сим повітрєм свободи, відчуваючи весь траґизм сього нетрівкого балянсування між її вживаннєм і розплатою смертю за неї і всіми иншими страхами війни і неволі. Його завваження на тему сього щастя визволення і тих жертв якими воно купувалося нераз дивують тонким відчуваннєм, так що воно глибоко вражає сучасного читача. Навіть в українській літературі ми не знаходимо такого безпосереднього ентузіязму; нічого подібного до кислих

рефлексій якого небудь “Самовидця” що незадоволено рахує шибки, розбиті під час сього великого пожару. В наївних записках Павла ми наче чуємо голоси тих безпосередніх учасників, котрих він розпитував, і вони передавали йому в таких безперечно повищених, дещо екзальтованих, перебільшених виразах і свою огиду до старої неволі, котру вони скинули, і радість свободи окуплену от-такими страшними гекатомбами. Церковні, узько-конфесійні ноти, подекуди підчеркнені ним, не повинні перешкоджати нам відчути сей основний тон.

“Який се благословенний нарід! Яка се благословенна країна”-записує він переїхавши через многострадальну Браславщину, в антракті між двома польськими руїнними наступами: великоднім 1654 р. і новорічним 1655. “Велика її вартість у тім, що в ній нема зовсім чужовірців (“ні Ляха ні Жида!”-вертепної драми)-а тільки чисто православні: вірні й побожні! Щасливі наші очі, тим що вони бачили, уха наші тим що вони чули, і серця наші-тою радістю і захопленнєм, що вони пережили. Бувши колись у неволі, сі козаки живуть тепер у радощах, веселощах і свободі. Вони набудували соборних церков. Спорудили велеліпні ікони, святі іконостаси, хрещаті хоругви. Церкви-одні одної кращі, як ми вже казали. Іконостаси, рами, ікони-одни одних гарніші і ліпші. Навіть по селах церкви одна одної красніші. Люди почали явно, ще з більшим завзяттєм вихваляти свою віру. Ще з більшим запалом стали вчитися, читати, співати гарним церковним співом. І вони варті (сього щастя). Бо в життю задовольняються дуже малим: їдять що дасться і одягаються в що трапиться” (с. 28).

Примітки

¹) На жаль треба сказати, що при всій своїй незвичайній цінности сей твір далеко не так добре обслідуваний як він того варт. Його рукописна традиція слаба, хоча твір був видимо популярний. Першою стала відома копія датована 1765 р., придбана в поч. XIX в. в. Алєпо ґр. Гілфордом і передана до Британського музею. В рр. 1829-1836 Ф. Белфор (Belfour) випустив її англійський переклад п. з. The travels of Macarius, patriarch of Antioch, written by his attendant archdeacon Paul of Aleppo-переклад з деякими скороченнями і ріжними помилками (їх старався виправити де Сасі в статтях, що в міру виходу перекладу друкувалися в Journal des Savants). Арабський текст лишився невиданим, і сама рукопись десь зникла з Британського музею. Потім стала відома друга рукопись, датована 1700 роком: в 1840-50-х рр. вона була в Дамаску, і тут з неї зроблено було 3 копії для ріжних заказxиків з Росії: одна з них, 1847 р., опинилася потім в бібліотеці міністерства закорд. справ (т. зв. Учебнаго отделения в Петербурзі), друга-1849 р., замовлена звісним візантистом Порфириєм Успенским еп. чигиринським-в Петерб. Публичній Бібліотеці; третя-1859 р. в московськім Архиві Мін. Загран. справ. Арабський же ориґінал зник; як здогадуються-пропав підчас погрому православних в Дамаску 1860 року, і після сього не вдалося знайти ніде якогось нового кодекса. Ак. Кримському удалось придбати в 1896 р. неповний, скорочений арабський текст, як він його датує-середини XVIII в.: всі ж силкування російського перекладчика Г. Муркоса, прирожденого Араба, місцевого чоловіка, що спеціяльно їздив шукати кодексів сього твору в 1890-х роках, не привели до нічого.

Таким чином довгий час неповний і часто недокладний переклад Белфора був єдиним джерелом, з котрого черпалися відомости Павла з Алєпа; виданнє було мало приступне, і мало використовувалося. В московських “Чтеніях” 1875 р. почався був його російський переклад, але припинився. В “Трудах” київської дух. академії 1876 р. був надрукований огляд цілого Павлового твору зроблений Оболенским. Окремі виривки друкувалися в Київських Епархіяльних ВЂдомостях 1873 р. і в “Сборнике материалов по истории Киева” 1874 р. Нарешті в московських Чтеніях за рр. 1896-1900 з'явився новий російський переклад, зроблений згаданим уже Г. Муркосом, лектором московського орієнталістичного інститута (т. зв. Лазаревського), антіохійським Арабом-вихованцем московської академії. Окрема відбитка його під заголовком: “Путешествіе антіохійскаго патріарха Макарія въ Россію въ половинЂ XVIII вЂка, описанное его сыномъ, архидіакономъ Павломъ Алепскимъ”, вийшла в 5 випусках, Москва 1896-1900 р. Основою для сього перекладу послужила московська копія 1859 р.; перекладчик порівняв з нею також петербурзькі копії, але вони не дали йому нічого цінного, бо списані були з того самого арабського дамаського тексту. Льондонської ж копії відшукати не вдалось і російський перекладчик міг доповнити свій переклад тільки з белфорового перекладу (льондонський текст був ширший від московсько-дамаського). Не можучи добути льондонської копії Муркос не рішився приступити і до видання арабського ориґіналу.

Нижче я цитую сей переклад Муркоса, римські цифри означають випуски його відбитки, арабські числа-се сторінки II випуску, присвяченого Україні 1654 року.

Варіянти скороченого тексту, знайденого ак. Кримським я цитую за перекладом Т. Кезми, зробленого при катедрі арабо-іранскої філології Всеукр. Ак. Наук нею мині ласково уділеною.

Актовий московський матеріял про подоріж патр. Макарія зібраний в московських Чтениях 1906 р. кн. 4.

²) II

с. 137.

³) IV с. 185. Але справедливість вимагає сказати, що автор міг тут мати на гадці також і спеціяльне трактованнє в Московщині приїзжих зі Сходу духовних осіб. Редактуючи свої записи, він записує при першім в'їзді своїм до Московщини такі пізніші свої досвідчення: “Досвідні люди казали нам: хто хоче скоротити своє життє на 15 років, нехай їде в край Москалів, поживе там як аскет, безнастанно себе обмежуючи, читаючи молитви і встаючи опівночи. Він мусить кинути жарти, сміх і свободу, бо Москалі ставлять при архиєреях і монастирях наглядачів, і ті пильнують усіх приїзжих в день і в ночи, через шпари в дверях дивляться, чи вони провадять час смиренно в мовчанню, пості, молитві, чи піячать, забавляються грою, жартують, посміваються чи сваряться. А як тільки помітять за ким небудь хоч великий хоч малий проступок, зараз засилають в край пітьми, з котрого не можна ні втікти, ні вернутись ні вирятуватись: засилають на Сибір-добувати там соболів, сірих білок, чорних лисів і горностаїв” — II с. 101. Автор признає що таку підозріливість заслужили самі приїзжі Греки своєю безсоромною поведінкою. Але незалежно від того весь склад московського життя очевидно пригнітив бідного Араба до крайности.

ЩО ЧУВ ПАВЛО НА УКРАЇНІ ПРО ЇЇ ВИЗВОЛЕННЄ, ЛЯДСЬКА НЕВОЛЯ, ВИЗВІЛЬНА БОРОТЬБА, КРІВАВІ ЖЕРТВИ УКРАЇНИ, МАСА ВДІВ І СИРІТ, ПОПУЛЯЦІЙНА ЕНЕРҐІЯ, ДОБРОБУТ І ГОСПОДАРНІСТЬ, ЕНТУЗІЯСТИЧНІ ВІДЗИВИ ПРО КОЗАЦТВО.

В центрі сеї визвільної епопеї, в тих оповіданнях, які довелося почути Павлові в офіційних козацьких кругах, стояла, розуміється, особа гетьмана. Він переказує, з деяким присмаком народньої поезії і лєґенди, те що йому оповідали:

“Його імя Іхміль (Хмель). Яке гарне імя. Самі Ляхи назвали так його-вони приложили до нього сю назву рослини ¹). Зимою вона засихає і йде на паливо, а коли наступає весна, на Великдень, вона пускає нарости і підіймається. Тож вони й прирівняли до неї Хмеля. Бо він на час посту припиняє війну і битви, кладе меча і провадить спокійне життє у себе дома. Тоді приходять сі безбожники (Ляхи), руйнують і убивають-до самого Великодня. Він же сидить тихо, аж прийде Великдень. Тоді він підіймається; до нього збирається 500 тисяч вояків-борців за православну віру, що жертвуючи собою воюють з любови до Бога, а не з бажання плати або яких небудь инших користей. Хміль може похвалитися сим перед царями всеї землі, що у нього більше як 500 тисяч вояків, і вони служать зжабедної плати. На його поклик вони приходять йому в поміч з власним запасом їжі і всього потрібного, і від Великодня до великих заговин (до великого посту) вони мешкають в степах, в розлуці з жінками і дітьми, в повздержности і повній чистоті. Так вони живуть з року на рік! Який се благословенний нарід, який многолюдний! Яка православна віра, яка велика! Скільки тисяч їх побито, скільки тисяч забрали в полон Татари-і вони ще мають таке велике множество війська.

“Але скільки ж і Ляхів побили козаки!-сотні тисяч, із жінками і дітьми, не лишивши жодного. Ми здалека бачили палати їх вельмож і правителів в їх фортецях-такі високі вони. Хто розглядає їх і входить до середини, не може не захопитись їх красою і урядженнєм, їх печами вищими від кипарисів, що служили для розпалювання огню зимою. Тепер сі палаци стоять в руїнах, безлюдні прибіжища собак і свиней. І нарід єврейський і вірменський винищено до решти. Гарні дома, крамниці і заїзди їх стали пристановищем диких звірів-бо Хміль (дай йому боже довгого віку!) заволодівши сими многолюдними містами, цілком винищив усяку чужу людність, і тепер сю країну замешкують самі православні козаки” (21).

Історія визволення, подвиги Хмельницького, сучасний устрій козацького війська і “Козацької землі” дуже інтересували автора, і як він каже (36)-збиранню і перевірянню відомостей про се він присвятив богато часу: “скільки ночей просидів я над записуваннєм сього, не дбаючи про відпочинок”, завважає він. Як людина слабо обізнана з місцевими умовами, з історією Східньої Европи, і взагалі науково не підготована, він при тім богато наплутав. Але все таки в його оповіданнях до волі ясно відбиваються обриси ходячих між козаками і духовенством-тими верствами серед яких він обертався-уявлень і оповідань про сю українську революцію, і тому інтересно приглянутись їм і промацати в них отсі сучасні балачки не знеохочуючись їх наївно-циничними формами.

Вихіднім пунктом сих оповідань, цілком зрозуміло, являється київська держава Володимира Великого; але вона, видимо, не інтересувала автора-в своїй книзі він кілька разів згадує її, але тільки побіжно. Татарська доба на Україні також не відбивається в його оповіданню. Київську державу нищать Ляхи, войовничі наїздники “із земель Франкських”-“нарід що не має рівного що до гордости і пихи”. Репрезентантами його в уяві Павла-себто його оповідачів: козаків і духовних, являються маґнати. Завоювавши землю козаків вони володіли великими землями, так що мали по 10 і по 100 тисяч свого війська. Король у них не мав ніякого значіння: вони вибирали на сей уряд чужоземця і призначали йому землі для утримання, але без їх згоди король нічого не може робити; на те вони й беруть королів з чужоземців; щоб вони не могли стати дідичними володарями і не прийшли до сили. З підвладним козацьким народом маґнати поводилися немилосердно. Насамперед, не задоволяючись даниною що сі піддані їм давали, вони стали віддавати їx у власть Євреїв і Вірмен, і ті не спинялись ні перед якими насильствами над ними самими, їх язиками і доньками,-так що бувши колись панами і володарями козаки “стали рабами проклятих Євреїв” ²).